“Я подам до суду, ти пошкодуєш!” — пролунав роздратований голос Люби, коли земля ще не вляглася на свіжій могилі моєї мами. Я приїхав на похорон, щоб попрощатися з ненькою, але замість скорботи опинився в центрі “бурі” за старий будинок, де родинні почуття виявилися лише маскуванням для холодного фінансового розрахунку. Наступного дня я усвідомив, що доведеться обирати: честь і пам’ять чи сімейний спокій.

Навіть скорбота не здатна зупинити людську жадібність. У той день, стоячи над свіжою могилою моєї неньки, я зрозумів, що деякі родинні зв’язки тримаються не на любові, а лише на спільному очікуванні спадку. І коли це очікування виправдалося, маска злетіла, відкривши обличчя, які я волів би ніколи не бачити такими.

Я вдивлявся у глибоку, холодну яму, і відчував, як земля під ногами стає такою ж хисткою, як моє життя без неї. Хвилину тому пролунали останні слова священика, лунко вдарили грудки землі об кришку домовини – фінальний, незворотний акорд.

Я, Антон, її єдиний син, мав би відчувати лише біль втрати. Але натомість вуха дратував інший звук: приглушений, але вкрай агресивний шепіт, що переріс у галас.

Це була Люба, моя двоюрідна сестра, та її чоловік Ігор. Вони стояли трохи віддалік, біля вінка з червоними трояндами, що його привезла Люба, і, здавалося, геть забули, де перебувають. Мама моя була самотньою вдовою, але завжди мала невеликий, затишний будинок у приміському селищі – старенький, але з доброю аурою, який вона все життя відбудовувала разом із покійним батьком. І, як виявилося, для Люби та Ігоря це було чи не єдине, що мало значення.

– Я ж тобі казала, Ігоре, що тут треба швидко вирішувати! – шипіла Люба, витираючи сльози, що швидко висохли, немов їх і не було. – Ми ж доглядали її останні роки! Це наша компенсація.

– Ти ж бачиш, Антон нікуди не поспішає, – озвався Ігор, окинувши мене швидким, оцінювальним поглядом. – Він сам у місті живе, двокімнатна квартира, навіщо йому той старий будинок?

– У чому проблема? – я не витримав. Я зробив крок до них, мої ноги грузли у мокрій глині. – Ви про що шепочетеся? Невже не можна зачекати, поки ми хоча б з кладовища поїдемо?

Мій голос був напружений, але Люба, здавалося, тільки цього й чекала. Вона моментально “увімкнула” режим ображеної страждальниці.

– Ах, Антоне, ти ж знаєш, як я любила тітку Олену! Я від себе все відривала, возила ліки, приїжджала щотижня! А ти?

– Я живу за двісті кілометрів, Любо, – відповів я, стримуючи гнів, що закипав. – У мене робота, своя сім’я. Я приїздив кожні вихідні, коли міг, і всі рахунки, все лікування оплачував я. Це була “моя” мама.

– А будинок? – прямо втрутився Ігор. – Ми чули, вона говорила… Нам потрібен цей будинок. Ми доглядали, ми маємо право. Ти ж знаєш, скільки коштує зараз нормальний будинок, від 70 тисяч доларів мінімум? А ми ж тут і ремонт робили, і паркан допомагали лагодити!

Вони перетворили місце мого найбільшого горя на поле бою за матеріальне. Я подивився на свіжо насипаний пагорб, на вінок, який вони привезли, і мене накрило. Сльози виступили на очах вже не від горя, а від огиди.

– Ти зводиш рахунки біля могили моєї матері? – майже прокричав я.

Мій крик привернув увагу небагатьох, хто ще залишився – кількох сусідів та моєї дружини, Катерини, що стояла збоку. Вона мовчки підійшла до мене, поклала руку мені на спину, намагаючись заспокоїти.

– Антоне, не треба, – прошепотіла Катя.

Але це тільки роздратувало Любу.

– О, Катруся! Тепер ти захищатимеш чоловіка? А чи знаєш ти, скільки часу я витратила на тітку? Ти думаєш, це безкоштовно? Ми ж не багаті!

– Любо, ми поховали людину, яка для нас обох була близькою, – сказав я, намагаючись говорити тихо, але з максимальною твердістю. – Якщо мама залишила заповіт на тебе – то це твоє. Якщо ні – то все моє, як єдиного сина. І я сам вирішу, що з ним робити.

– А ми тобі запропонували викупити нашу частку! – не вгамовувався Ігор. – Розумна ж пропозиція! Ти нам тисяч п’ять доларів, і ми забуваємо про все. Бодай за роботу. Або продавай будинок, ділимо гроші навпіл – і ти отримаєш свої гроші.

Я був приголомшений їхньою нахабністю. Тисяча доларів – це вже значна сума в наші часи, а вони про п’ять тисяч лише за «догляд». Я подивився на них і побачив не рідних людей, а двох хижаків, що ділять здобич.

– Не буде ніяких п’ять тисяч, – я рішуче похитав головою. – І продавати будинок я не буду. Він належав моїм батькам, і якщо я його не залишу собі, то віддам на благодійність, або комусь, кому він дійсно потрібен, але точно не тобі, Любо, після всього цього.

– Ти пожалкуєш про це! – крикнула Люба, і цього разу її сльози були вже справжніми – сльозами люті. – Я подам до суду! Ми доведемо, скільки сил вклали, скільки грошей!

Мій мозок раптом прояснився, і я відчув не гнів, а глибокий, пекучий сором за них. Я прийшов попрощатися зі світом, який пішов разом із мамою, а отримав брудний базар.

– Ти подаси до суду? – я гірко посміхнувся. – Добре. Тоді давай доведемо. Але спочатку – звіт по чеках і закуплених ліках. Бо я, здається, жодного разу не бачив твого чека в будинку. І доведемо твою любов.

Я обернувся, не чекаючи відповіді. Катерина стиснула мою руку. Ми мовчки попрямували до машини, залишивши їх самих біля могили. Я озирнувся і побачив, як Люба та Ігор сперечаються вже між собою, обговорюючи, мабуть, свою подальшу тактику.

Коли ми від’їжджали, я відчув дивну порожнечу. Мама була доброю, щирою людиною, вона не терпіла чвар. Але навіть її відхід не зміг об’єднати сім’ю. Навпаки, вона стала каталізатором для розколу.

– Що ти будеш робити? – тихо запитала Катя, коли ми виїхали на трасу.

– Не знаю, – чесно відповів я, вперше за цей день відчуваючи справжню втому. – Але я точно знаю, що цей будинок не стане їхньою здобиччю. Це пам’ять, а не розмінна монета. Я його або відремонтую, щоб жити там влітку, або продам, а гроші віддам на допомогу, але точно не їм. Не після цього цирку.

Ця поїздка на похорон виявилася найгіршою, найважчим уроком у моєму житті: іноді прощання з ушедшими стає лише “ілюстрацією” до огидної боротьби з живими.

А як ви вважаєте, чи має право Люба на частину спадку, якщо її «догляд» був просто прихованою інвестицією, яка розкрилася лише після відходу моєї матері? І як вчинити з людьми, які роками ховалися за маскою доброзичливості, чекаючи моменту для фінансової вигоди?