– Я подаю на розлучення і забираю свою половину бізнесу, – сказав Назар, навіть не кліпнувши. Він забув, що одного разу вже віддав мені все – власноруч і без примусу

В офісі запала тиша. Я подивилася Назарові в очі. Там не було злості, але я чітко бачила гордість і гнів, який нарешті вирвався назовні. А коли він згадав про поділ майна, я згадала дещо таке, що змусило мене ледь помітно усміхнутися.

Коли ми з Назаром запускали нашу майстерню меблів, я вірила, що це буде наш спільний шлях. Ми були партнери, подружжя, однодумці. Спочатку він проектував ідеї, я займалася замовниками й паперами. Працювали ночами, їли бутерброди просто в цеху, мріяли, як розширимося.

А потім щось змінилося. Назар почав нервувати через кожну дрібницю, приходив на роботу похмурий, бурчав на працівників. Його дратувало, коли я пропонувала свої ідеї, і він усе частіше говорив, що «тягне все сам».

— Ірино, ти думаєш, я твій підлеглий? — грюкнув дверима він одного ранку. Наші хлопці за верстатами різко замовкли.

— Назаре, не тут і не зараз, — я намагалася говорити спокійно.

— Зараз! — він наблизився, нахилився. — Думаєш, без тебе я не зможу керувати? Що ти тут головна?

— Давай обговоримо вдома… — я майже прошепотіла.

— Вдома нема що говорити. Я подаю на розлучення. І забираю свою половину бізнесу, — він випростався і глянув на мене зверху вниз.

Я подивилася йому в очі, і раптом згадала: підписуючи шлюбний договір, Назар сам погодився, що майстерня належить мені. Він тоді сміявся, казав: «Та кому він потрібний». А я зберегла цей документ у сейфі.

Того вечора він стояв під дверима квартири.

— Відчини, Ірино, не будемо тягнути до ранку! — стукав він.

Я відкрила, сперлася на одвірок.

— Слухаю.

— Думаєш, ти мене обійдеш? Ми розлучаємося і ділимо все порівну, — він кинув куртку на стілець.

— Назаре, заспокойся. Це не буря.

— Ти завжди маєш бути правою! — його голос підвищився. — А я що? Просто майстер, який виконує твої забаганки?

— Компанія трималася не на моїй впертості, а на нашій спільній роботі. Але ти давно перестав бачити в мені партнера, — я відчула, як усередині все холоне.

— Я знайду адвоката, — різко відповів він. — І заберу своє.

Наступного дня я сиділа у своєї подруги та юристки Марини.

— Він сам підписав, — Марина розгорнула договір. — Ніхто його не змушував.

— Але ж він подумає, що я його підставила, — сказала я.

— Ірино, ти просто захистила себе. Це різні речі, — Марина глянула на мене серйозно.

Раптом двері відчинилися — Назар.

— Ну, нарешті, — він кинув мені холодний погляд. — Давайте швидко вирішимо, що кому дістається.

— Почнемо з цього, — Марина подала йому договір.

Я бачила, як його обличчя змінюється з кожним абзацом. Він прочитав рядок, де чорним по білому: майстерня зареєстрована на мене, і він відмовляється від претензій.

— Що це? — голос у нього став тихішим.

— Те, що ти підписав кілька років тому, — спокійно відповіла Марина.

— Це підстава! — він різко відкинув папери. — Ірино, скажи їй, що це несерйозно. Ми можемо домовитися.

Я вдихнула глибше.

— Назаре, я нічого тобі не робила. Ти сам це вирішив, коли почав бачити в мені суперника, а не партнера.

Він опустився на стілець, дивлячись у підлогу.

Повернувшись додому, я довго сиділа на кухні. Майстерня тепер була повністю моєю. Жодних суперечок, ніхто не критикуватиме мої рішення. Але замість радості було відчуття, що я втратила більше, ніж здобула.

Я згадувала, як ми з Назаром ночували в холодному цеху, накриваючись старим пледом. Як сміялися, коли перший клієнт забрав стіл і залишив нам аванс у 2 000 гривень. Як мріяли, що колись зробимо власний шоурум.

Ми розійшлися не тоді, коли він підписав договір. І не тоді, коли він сказав про розлучення. Ми розійшлися давно, коли перестали слухати одне одного.

Можливо, я навчусь керувати сама. А можливо, доведеться чесно відповісти собі: чого я хочу насправді. Бо перемога без радості — це не перемога.

Я довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно, за яким повільно падав вечірній сніг. У голові прокручувалися уривки розмов, спогади, як кадри старого кіно. Наші мрії про шоурум, про розширення бізнесу, про великий будинок… Усе це розсипалося, як картковий будиночок. Мені здавалося, що я сиджу на уламках нашого життя, і ці уламки були такі гострі, що різали не лише руки, а й серце.

Наступного дня я вирішила піти в майстерню. Зайти туди знову, але вже без Назара. Зайти як єдина власниця. Повітря там завжди було особливе — запах дерева, лаку, свіжої стружки. Тепер до нього домішувався гіркий присмак самотності. Робітники, зазвичай гучні та веселі, вітали мене з якоюсь обережною повагою. Вони знали про наш конфлікт. Я пройшла повз верстати, торкнулася шліфованої дошки. Це була наша спільна справа. Наше дитя. І тепер його розділили.

«Ірино, а де Назар?» — запитав Петрович, наш найстарший і найдосвідченіший майстер.

Я ледь чутно відповіла, що тепер я керуватиму сама. Петрович кивнув. Його погляд був сумним і водночас співчутливим. Він бачив, як ми починали. Він пам’ятав, як ми сперечалися через кожну дрібницю, а потім разом сміялися над цим.

Я провела в майстерні цілий день. Перевіряла рахунки, розмовляла з постачальниками. Це була моя робота, яку я завжди виконувала, але тепер на моїх плечах лежала вся відповідальність. Кожен дзвінок, кожен договір. Я почувалася, як капітан на кораблі, що втратив свого штурмана. Хоча я знала карту, знала курс, я все одно відчувала, що чогось не вистачає. Назар був моїм штурманом. Навіть коли ми сварилися, його присутність була опорою.

Увечері, коли я поверталася додому, мобільний задзвонив. На дисплеї світилося «Назар». Моє серце пропустило удар. Я не відповіла. Я не знала, що йому сказати. Яка була мета цього дзвінка? Вибачення? Погрози? Чи, може, він просто хотів почути мій голос? Я відчула, як сльози підступають до очей, але швидко відігнала їх. Сльози були ознакою слабкості, а я мала бути сильною.

Кілька днів я уникала будь-якого спілкування з ним. Я знала, що він телефонував до Марини, намагаючись знову оскаржити договір. Але Марина була непохитною. Вона професіонал своєї справи.

«Він навіть не намагається зрозуміти, Ірино. Він просто шукає винуватих, — сказала вона мені по телефону. — Його гордість не дає йому побачити правду».

А правда була в тому, що я ніколи не хотіла цієї «перемоги». Я хотіла зберегти нашу спільну справу. Наш бізнес. Нашу сім’ю. Тепер я мала лише бізнес. Це було мені не потрібно.

Одного вечора я вирішила, що так більше тривати не може. Я взяла в руки телефон і набрала номер Назара. Після кількох гудків він підняв слухавку. Голос у нього був глухий, втомлений.

— Алло, — сказав він.

— Це Іра, — мої слова прозвучали надто офіційно.

— Я знаю. Ти телефонувала, щоб похвалитися? — у його голосі відчувався сарказм.

— Ні, Назаре. Я телефонувала, щоб поговорити. Без адвокатів і без ультиматумів.

Ми домовилися зустрітися в кафе. У тому самому, де ми святкували перший рік нашої майстерні. Я прийшла перша і замовила каву, згадуючи, як тоді ми обоє були щасливі, сповнені надій. Назар зайшов за кілька хвилин. Він сів навпроти мене, поклавши руки на стіл. Він виглядав змарнілим, очі були червоні. Його зачіска, яка завжди була ідеальною, тепер була розпатлана.

— Чого ти хотіла? — запитав він, не дивлячись на мене.

— Я хотіла, щоб ти почув, — сказала я, — я ніколи не хотіла, щоб усе так закінчилося.

— А що ти хотіла, Ірино? Щоб я був твоїм підлеглим? — його гнів знову почав пробиватися.

— Ні. Я хотіла, щоб ми були партнерами. Як і раніше. А не ворогами. Я пам’ятаю, як ми починали. Я пам’ятаю, як ти ночами різав дерево, а я сиділа поруч, складаючи рахунки. Це була спільна справа. А потім ти почав думати, що все тягнеш сам. Ти знецінив мою роботу, мої ідеї.

Назар мовчав.

— Коли ми одружувалися, ти сказав, що довіряєш мені, як нікому іншому. І коли ми підписували шлюбний договір, ти був впевнений, що нам він не потрібен, бо наша любов сильніша за будь-які папери. І я повірила. А цей договір я зберегла не для того, щоб підставити тебе. Я зберегла його як пам’ятку про те, що колись ми були командою.

Назар підняв очі. Я побачила в них не лише гнів, а й сум. І якусь розгубленість.

— Ти була права, — тихо сказав він. — Я почав думати, що це мій бізнес. Що я все роблю сам. Я забув, що ти моя опора. Я думав, що я все контролюю, а коли ти почала давати ідеї, мені здалося, що ти забираєш у мене владу. Я не знаю, чому. Можливо, це було через втому. Можливо, через мою власну гордість.

— Я не хотіла забирати твій успіх. Я хотіла ділитися ним, — сказала я, і сльози нарешті покотилися по моїх щоках.

Назар простягнув руку через стіл і накрив нею мою. Його дотик був теплим, як і тоді, багато років тому.

— Ірино, я помилився. Я знаю, що накоїв, — він відвів погляд. — Я вибачаюсь. Я не знаю, як усе виправити.

— Ми не можемо все виправити. Але ми можемо поговорити, — сказала я. — І я хочу, щоб ти знав: я не хочу забирати в тебе майстерню. Я хочу, щоб ти був її частиною.

— Ти хочеш, щоб я повернувся? — запитав він. — Але на яких умовах?

— На тих самих, що були раніше. Ми партнери. Рівноправні партнери. Ти створюєш і втілюєш ідеї, а я керую фінансами, замовленнями, документами. Я вірю в твої таланти, і я знаю, що разом ми зможемо досягти більшого, — я відчувала, що ці слова йдуть від самого серця.

Ми довго сиділи в тиші. Кава давно охолола. Ця тиша була не схожа на ту, що була в офісі Марини. Вона була сповнена розуміння, смутку та надії. Я бачила, що Назар думає. Він згадував ті часи, коли ми були разом, коли наші мрії були спільними. Він розумів, що перемога без радості — це дійсно не перемога.

Він підняв голову, його очі зустрілися з моїми. У них більше не було гніву. Була лише щира втома та якась прозорість, якої я не бачила в ньому вже багато років.

— Добре, — сказав він, — я повертаюсь. Але з однією умовою.

Я здивовано подивилася на нього. Я була готова до будь-якої його умови.

— Ми почнемо з нуля, — продовжив він. — Я готовий почати все знову.

— Назаре, у нас є майстерня, у нас є замовлення… — я хотіла йому заперечити.

— Не з нуля в бізнесі, — він усміхнувся, і ця усмішка була такою щирою, що моє серце забилося швидше. — З нуля в наших стосунках. Ми забудемо всі образи. Ми забудемо, що сварилися. Ми знову будемо партнерами. І не тільки в бізнесі.

На моїх очах знову з’явилися сльози, але цього разу це були сльози щастя.

Я зрозуміла, що моя перемога полягала не в тому, що я відстояла свою правоту. Моя справжня перемога була в тому, що я змогла повернути не лише партнера, але й кохану людину. Можливо, це був початок нової глави в нашому житті. Глава, де ми обидва були готові працювати над собою, над нашими стосунками, над нашою спільною справою. І цього разу ми точно знали, що перемога без радості — це не перемога.