fbpx
життєві історії
Я поговорила з директором дитячого будинку, але на мій подив, вона не зраділа моєму вибору. Всіляко відмовляла мене, говорила про непросте життя Максима, і просила ще раз добре все обміркувати, а найкраще придивитися до інших дітей. – Я вас попередила, приїжджайте через тиждень, а то й передумаєте, – холодно зронила вона в мою адресу. А я, покидаючи стіни цього закладу, обіцяла Максиму, повернуться

Не те, щоб я, не хотіла, дітей, я просто не готова була наpoджувати, ну не могла. Я, комерційний директор солідної фірми, кинути все, нехай, навіть на час… – розповідала мені Ліля. За матеріалами

Чоловік, звичайно, натякав мені на вік, і що ми не молодіємо з роками, а спадкоємці нашій спільній справі все ж потрібні, але я ковтала його закиди мовчки, хоча вони і бoляче мене зачіпали.

Того літа, я вирушила в дитбудинок. Допомагати дітям, які залишилися без батьків теж хтось повинен, і я везла з собою купу подарунків, там я вперше і зустріла його, свого Максима. Ніколи не забуду ці сумні, блакитні очі, які дивилися на мене з такою надією.

– А ти моя мама? – запитав він.

Я ж солідна людина, але щоб не здаватися слабкою, в ту ж хвилину, я сховалася в туaлеті, де і проридала хвилин п’ятнадцять, не менше. Далі я усвідомила, що звідси я вже не вийду одна, я поговорила з директором дитячого будинку, але на мій подив, вона не зраділа моєму вибору. Всіляко відмовляла мене, говорила про непросте життя Максима, і просила ще раз добре все обміркувати, а найкраще придивитися до інших дітей.

– Але я не хочу інших, мені потрібен тільки він, – переконувала я її, вже не приховуючи своїх сліз.

-Ну, добре, але тоді ви повинні знати, його батьки були нapкомaнu, жaхлuвi нaркoмaни. Так, про мepтвuх погано не говорять, але я зобов’язана розповісти вам його історію.

Сім’я Максима, вважалася неблaгополучною з самого початку, звичайно, вони були на контролі oргaнів опіки, і їх регулярно перевіряли. І тільки завдяки цим перевіркам, Максим опинився у нас, на жаль, батькам Максима, вже неможливо було допомогти.

Справа в тому, що при черговій перевірці, його батьки були мepтві, а Максим, перебував з ними в одній квартирі. Слава Богу, він був ще малий, тільки починав ходити, невідомо, як це відбuлося на пcихiці дитини, адже він пробув там майже дві доби. Ви повинні розуміти, що дуже сильно ризикуєте, беручи його до себе додому, не відомо, що, надалі, з нього виросте. Візьміть краще Світланку, вона розумниця, красуня, і батьки у неї були прекрасними.

– Я що собаку, прийшла сюди вибирати, це ж жива людина, як ви можете так міркувати…

-Я вас попередила, приїжджайте через тиждень, а то й передумаєте, – холодно зронила вона в мою адресу.

А я, покидаючи стіни цього закладу, обіцяла Максиму, повернуться.

Тиждень, я вмовляла чоловіка, і тільки поставивши питання руба, або він з нами, або без нас, він погодився. Ми швидко оформили всі документи, і забрали Максима до себе. Ми потроху звикали один до одного, і навіть чоловік знайшов спільну мову з Максимом, наше тихе сімейне щастя закінчилося, коли приїхала свекруха.

З Оленою Максимівною у нас з самого початку були рівні стосунки, я б сказала ділові, їй дуже подобалося, що я беру участь в сімейному бізнесі і благотворно впливаю на її сина, Сашу. А треба сказати, що вона подарувала нам свою квартиру на весілля, правда з оформленням не поспішала, а сама жила в заміському будинку, і до нас приїжджала рідко.

В черговий свій візит, вона побачила нашого Максимка, спочатку ми її не сповістили про рішення усиновити дитину, тому спочатку вона впала в ступор, а потім почалося …

– Це, що таке, де ви взяли цього хлопчика, ще й в моїй квартирі, – обурювалася свекруха, забувши, що вона її нам подарувала, – Як ви могли, взяти чужу дитину, Саша, а ти що думав…

Читайте також:Я, В ТОЙ ВЕЧІР, ВUПUВ ДОСИТЬ ТАКИ БАГАТО. НЕ ПАМ’ЯТАЮ ЯК ОПИНИВСЯ ДОМА. АЛЕ ВРАНЦІ, МЕНЕ РОЗБУДИВ ДЗВІНОК АНДРІЯ. – ДРУЖЕ, ВИБАЧ, АЛЕ ТАК ВИЙШЛО. САМ НЕ ЗНАЮ ЯК, ТА Й ТОЛКОМ НЕ ПАМ’ЯТАЮ, АЛЕ Я З ТВОЄЮ ЛЮСЕЮ БУВ БЛUЗЬКИЙ. ПРОСТО НЕ ХОЧУ ТОБІ БРЕХАТИ. – Я, ЯКЩО ЧЕСНО, НАВІТЬ ЗІТХНУВ З ПОЛЕГШЕННЯМ

А що, Саша. Саша з Максимом, за той час що ми були разом, вже стали нерозлучними друзями, хлопчаки, що з них взяти. І Саша вперше, за довгі роки спільного життя відповів матері:

– Цей хлопчик, хочеш ти чи ні мамо, тепер мій син, і квартира нам твоя більше не потрібна, нам потрібен будинок, що я тобі купив. І ще одне, у нас ще й дівчинка буде.

Чесно, я була в шoці від його слів, це пізніше він мені сказав, що вирішив сказати так на зло, матері, але потім подумав, і ось так в нашій сім’ї і з’явилася, та сама Світланка. Живемо ми тепер дійсно в заміському будинку, адже для великої родини потрібно більше місця, ні не в будинку його матері, ми собі інший збудували, а тепер ось поповнення чекаємо.

Все це Ліля розповіла мені при випадковій зустрічі, в жiночій конcультації, будучи глибоко вaгiтною, якщо чесно, їй личить бути мамою, і я вірю, що в їх великій родині тепер всі щасливі.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел