Діда Григорія я побоювся з раннього дитинства. Хата у нас на дві частини: в більшій жили тато, мама і я. У прибудові, поєднаный з невеличкою кімнаткою і крихітною кухнею – дідусь Пилип по батьківській лінії.
Щонеділі вся сім’я обов’язково збиралася разом за великим столом під час обіду – таке було правило:
– А правила порушувати не можна. Крапка! – говорив Пилип.
Ту розмову я не забуду ніколи… Мені тоді було років сім.
– Я покохав іншу жінку, а з тобою, Галю, розлучаюся, – холодно сказав мій батько. – Жити ми плануємо тут, в рідній домівці, а ти з Кирилком переберешся до своїх батьків.
Мама, нахиливши голову, нічого не говорила, по щоках у неї текли сльози. Дід мовчав, потім вийшов на ганок, закурив, зло сплюнув, погасив цигарку і повернувся в будинок:
– Галя, – звернувся старий до мами. – Збери його речі. Негайно. Негайно.
– Не зрозумів? – обурився батько. – Це мій будинок! Ми з молодою дружиною тут жити будемо.
– У тебе немає більше дому. Можеш йти на всі чотири сторони. Зі своєю молодою дружиною. Я все сказав. Крапка! Ти ж знаєш, що зі мною краще не сперечатися? – дід Пилип якось дивно глянув на свого сина.
Погляд його був важкий.
– Знаю! Недарма тебе відьмаком називають! – скрипнув зубами від злості мій татусь.
– Я не відьмак! Я – відун. Багато знаю і передчуваю, – відрізав холодно Пилип і звернувся до моєї мами:
– Галочко, я завжди мріяв про дочку. Не склалося… А ось тепер у мене є дочка. Нічого не бійся. Я завжди буду поруч, – і поплескав її по плечу…
Батько поїхав з нашого будинку. Більше я ніколи його не бачив: він одружився і поїхав в ближнє зарубіжжя, а про те, що у нього є батько і син, – забув геть. Що ж, Бог йому суддя. Старий був суворий, суворий, але, як тепер розумію, справедливий. Я ж діда не любив! Варто було прогуляти уроки в школі, а він вже про це знав. І, звичайно ж, карав. Ніде правди діти, діставалося часто.
– Просачкував вчора? – строго питав у мене. – лупити не буду, я проти цих методів. Відпрацюєш.
Якби ви знали ці відпрацювання! То сусідській бабі бабі Дуні паркан пофарбувати, то їй же води наносити, то корову пасти. А потім, ввечері, коли всі пацани в клуб йдуть, загін чистити. А це справа не з приємних! Але не послухатися не можна, старий Панас не дозволить:
– Існують правила, а їх потрібно виконувати. Я все сказав. Крапка! – дідусь, як завжди, стояв на своєму.
Коли мені було років дев’ятнадцять, приятелі запросили на море. Мама була у відрядженні – відпрошуватися ні у кого. Так я наївно вважав. Виїжджати планував рано вранці, а на світанку в моїй кімнаті намалювався дід:
– Кудись зібрався? – тихо запитав він.
– Так. На море. З друзями! – різко відповів я. – А що? Не пустиш, чи що?
– Вгадав. Не пущу. Я все сказав. Крапка!
– Слухай, я вже дорослий! І не тобі вирішувати, їхати мені чи ні! Тому що відчепися! – розкричався я на старого.
Схопив зібрану сумку і тільки хотів попрямувати до дверей, як ноги у мене буквально вросли в підлогу.
Не міг і кроку ступити! А Панас дивився на мене уважним поглядом.
– Тепер ти все зрозумів? Буде так, як я сказав! Ясно?!
А наступного з’ясувалося, що рейсовий автобус, на якому я планував їхати на вокзал, перекинувся: кілька людей невижили. Але тоді я ще не пов’язував ці два моменти: заборону діда і аварію. Зараз розумію: він це передчував і зупинив мене.
Кілька років тому старий відплив у засвіти. Чесно кажучи, хоч і соромно, я не надто сумував: вже дуже складний був у нього характер.
Я давно одружений, є прекрасна донька Галочка, названа на честь мами. Минулої зими ми з нею пішли кататися на санчатах з гірки неподалік від будинку. На вулиці вже стемніло, а Галка все не хотіла йти.
Зізнатися, я занадто пізно помітив, як дочка перейшла на іншу, більш круту, сторону гірки… Дівчинка лягла животом на санчати і поїхала вниз. І раптом до мене дійшло, що санчата летять прямо на жваву трасу!
Здалеку я бачив, що дочка не могла зупинитися, лежачи на животі. Мені стало так страшно! Я кинувся до неї, але відстань занадто велика…
Раптом санчата несподівано зупинилися самі по собі. Я підбіг до доньки:
– З тобою все гаразд?
– Так звичайно. Татку, а де дідусь?
– Який, дідусь? – я витріщив очі від подиву, адже нікого не бачив біля дитини.
– Ну… він вийшов на дорогу… помахав руками… і санчата зупинилися … А ще щось сказав, не пам’ятаю що…
Я вирішив, що вона просто фантазує, а ввечері Галя прийшла до нас в кімнату і сказала:
– Я згадала, що казав мені той дідусь: «Не можна тут кататися. Це правило…”
– «А правила потрібно виконувати»? – перепитав я дочку і додав: – «Я все сказав. Крапка”? Він так тобі сказав?
– Так, так і сказав! А ти теж чув? Він такий хороший… Відразу видно, що дуже добрий!
Я зрозумів: це був Панас, він врятував мою дочку.
А потім замислився: адже саме завдяки дідові я тоді теж залишився живий…
Саме дід панас навчив мене не боятися ніяких труднощів: косити, пиляти і рубати дрова, обрізати дерева, доглядати за садом і городом… Бути самим собою.
Нічого в житті не боятися. Дякую тобі, діду!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
