Я потрапила у досить тяжке становище. Справа в тому, що мій єдиний син вирішив повернутися до рідної квартири, до мене в Хмельницький. А жили вони з дружиною під Києвом.

У нашій старій двушціми живемо з чоловіком удвох уже 7 років. Обидва на пенсії, але грошей вистачає. Мій чоловік Роман ще міцний чоловік і знаходить у собі сили ходити на різного виду підробітку, а я намагаюся господарювати, економно розпоряджатися тими грошима, що є у нас на руках, і іноді виходити на роботу як доглядальниця.

Наше життя тече досить одноманітно, але ми вже звикли. У великій кімнаті стоїть диван чоловіка, де він звик відпочивати після роботи. Справа в тому, що його хобі – сидіти в Інтернеті, шукати цікаві йому новини та статті. Робить він це пізно ввечері, а потім лягає спати та хропе до ранку.

А я, навпаки, люблю рано прокидатись і рано лягати спати. Мені подобається театр та кіно. Можу прокинутися годині о 6-й ранку і як ні в чому не бувало дпереглянути якусь улюблену комедію. Ось такі ми різні, жайворонок та сова. Але при цьому жодних розбіжностей у нас не виникає. Я ціную його особистий простір, а він мій. Це, мабуть, і називається щастям у побуті.

А нещодавно ми довідалися не дуже приємні новини. Місяць тому син зателефонував нам і ніби між іншим повідомив, що не справляється з фінансами через всі ці події. Сказав, що, можливо, навіть переїде до нас на якийсь час. Це навряд чи, але така можливість існує. Ми до останнього сподівалися, що це був просто одиничний випадок безпідставних сумнівів.

Але вчора Тарас приїхав із дитячими речами дочки й сина та залишив їх у нас. Пообіцяв приїхати за тиждень.

Наш єдиний син одружений і має двох дітей, наших онуків. Як ви вже зрозуміли, вся родина із чотирьох людей незабаром переїде до нас, у двокімнатну квартиру. А та квартира, яку винаймали вони до цього під Києвом, здаватиметься сином в оренду, поки їхні фінансові справи не підуть у гору. Тобто доти, доки вони не виплатять свій немаленький кредит або поки що їм самим це не надоїсть.

Змінити щось просто не в наших силах. Син володіє третиною нашої квартири, він у ній прописаний. Тобто закон, нехай і частково на його боці. Крім того, ми його любимо і самі розумієте, не можемо виставити рідну дитину на вулицю. І якби переїхав тільки він один, було б набагато простіше. Але не все ж таки його сімейство!

Почнемо з того, що його дружина — нероба. Вона народила нам онуків, але на цьому її позитивні риси закінчуються. Ця жінка зовсім не привчена до роботи. І вдома Кіра прибирати зовсім не вміє. Прання, прасування, миття посуду – все туди ж. Ми тому до них у гості і перестали свого часу їздити, бо не змогли винести те, в якому хліві живе наш син та онуки. Яєчню та цукерки щодня їжею принципово не вважаємо.

На жаль, наші онуки всі пішли характером у неї. Або вона просто не приділяла їхньому вихованню належної уваги. Гучні, наглі і неслухняні. Отак би я їх охарактеризувала, якщо чесно. У них немає поняття поваги до старших. Їдять вони будь-яку нісенітницю зі служби доставки, причому лягати можуть далеко за північ. Не дивно, що в такому ранньому віці у них погані оцінки та очевидна зайва вага.

Ось це все загалом змушує мене та чоловіка дуже сильно сумувати. Адже до закінчення нашого спокійного життя залишився лише тиждень. Сім днів. А потім приїде все це шапіто і нам доведеться дуже утиснутись. Як я вже казала, нам із чоловіком некомфортно жити в одній кімнаті. А вже ділити з кимось кухню і маленьку ванну зовсім перебір.

Я ще пораділа про себе: враховуючи, як невістка любить щось робити по дому, наша пральна машина навряд чи включатиметься частіше, ніж звичайно. Але це просто гірка іронія. Самозахист від реальності, адже всі розуміють, що спокійному життю настає кінець.

А що робити, адже жодних фінансових запасів ми не робили. Жити без боргів та кредитів у нашому становищі – вже успіх.

Тож про те, щоб допомогти синові чи орендувати для нас самих невелику квартирку, мови йти не може. Чоловік уже домовився, що піде сторожем на якийсь об’єкт у нічну зміну. І мені, і йому це полегшить життя, але самі розумієте, це не панацея. Залишається просто чекати.

Я сподіваюся, у вас все складеться у житті по-іншому. Адже це діти повинні допомагати батькам, коли ті стануть старими. А не навпаки. І головне, якби сім’я мого сина була б трішки працьовитішою, трішки стриманішою, я б так не переживала. А з іншого боку, була б у них така сім’я – і переїжджати із квартири нікуди не треба було б. А так можна й посунути літніх батьків і знехтувати їхнім комфортом, чого ж.

Фото – ibilingua.com.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.