– Василю, будь ласка, поговорімо, – мої руки тремтіли, коли я зупинилася на порозі нашої спальні. Він сидів на краю ліжка, опустивши голову, ніби зважуючи слова, які ще не знайшов сили промовити.

Я повернулася додому після кількох років роботи за кордоном. Заробітки в Італії здавалися єдиним способом забезпечити нашу сім’ю, але я навіть не уявляла, наскільки сильно вона змінить нас усіх. Тепер, коли я повернулася, у домі панувала тиша – важка, напружена, мовчазна.

Василь підвів погляд, але в його очах не було того теплого погляду, який я пам’ятала. Відстань між нами не вимірювалася лише роками. Вона стала емоційною.

– Що ти хочеш почути, Андріано? – його голос звучав глухо. – Що все як раніше? Ні. Ми змінилися. Діти звикли до життя без тебе. І я теж…

Його слова були неприємними. Я ж повернулася, щоб знову стати частиною цієї родини, а не сторонньою людиною.

Коли я поїхала працювати за кордон, ми з Василем домовилися, що це тимчасово. Я мала влаштуватися на роботу, зібрати гроші і повернутися. Проте цей тимчасовий план затягнувся. Місяці перетворилися на роки.

Спочатку ми часто спілкувалися – відеодзвінки, листи, повідомлення. Але з часом ці розмови ставали все коротшими. Василь говорив більше про побут, діти теж перестали ділитися своїми радощами. Я намагалася триматися, але кожного разу після дзвінка відчувала, що стаю для них усе більш чужою.

А тепер я повернулася. Повернулася додому, де відчувала себе гостею.

– Мам, де мої черевички? – запитала менша донечка Марійка, перебираючи іграшки у своїй кімнаті.

Я підійшла, допомогла їй знайти взуття. Вона подякувала і… побігла до Василя, розповідати, як вдало знайшли черевички. Вона шукала підтримки у тата, бо він був поруч увесь цей час.

Того вечора за вечерею я спробувала почати розмову.

– Як у школі, Андрійку? Як ти справляєшся з новими предметами?

Син мовчки глянув на мене, знизав плечима.

– Нормально.

Я відчула, як серце стискається. Раніше він розповідав мені про кожну дрібницю.

– А ти, Марійко? – звернулася я до донечки.

– Все добре, – вона подивилася на батька, шукаючи підтвердження, ніби питати дозвіл, чи можна мені відповідати.

Я поглянула на Василя, але він відвернувся, зайнятий тарілкою.

Уночі я довго лежала без сну. Думки одна за одною проносилися в голові. Чи справді я зробила помилку, поїхавши? Чи могла я якось інакше вчинити? Чому вони стали такими далекими?

Наступного дня я вирішила, що більше не можу мовчати. Я сіла навпроти Василя, коли діти вже лягли спати.

– Я розумію, що завдала вам суму своєю відсутністю, – сказала я, ледве стримуючи сльози. – Але я хочу це виправити. Хочу знову стати частиною нашої родини.

Він мовчав. Тиша між нами була майже нестерпною.

– Василю, я зробила це для нас, для дітей. Але якщо зараз я втратила вашу довіру, скажи, як її повернути? Я не можу виправити минуле, але готова працювати, щоб виправити майбутнє.

Його очі нарешті зустрілися з моїми.

– Андріано, я теж зробив помилки. Але ти була відсутня так довго… Ми вчилися жити без тебе. І тепер нам важко знову прийняти тебе як ту, що була раніше. Ти змінилася, ми теж.

– Але ж ми все ще сім’я, Василю. Ми можемо знайти спільну мову, тільки якщо будемо чесними одне з одним.

Він кивнув.

Відтоді ми намагалися більше говорити. Я стала більше часу проводити з дітьми – гратися, допомагати з уроками. Василь теж змінився – хоча це було непросто, але він почав ділитися своїми почуттями.

Минуле не зітреш. Але я вірю, що ми можемо будувати нове – разом.

Як ви думаєте, як відновити довіру в родині після довгої розлуки? Поділіться своїми думками у коментарях.