У свої 60 я була ще досить допитливою і не залишала надій на те, що моя мрія колись збудеться. Я все життя дуже хотіла подорожувати містами старої Європи. Для цього мені фактично потрібні були лише квитки. Стандартні екскурсії та копійчані сувеніри мене не цікавили зовсім.
Вперше я задумалася про це ще замолоду. Але в той час була зовсім інша політика і з’їздити кудись на Захід було неможливо. Та що там, навіть думати про це вважалося чимось неприпустимим: чим тебе, дорога панночка, Великий Совок не влаштовує? Видамо тобі відрядження, і вперед: осягати всю красу рідного краю. Такий був час.
А потім цього часу не залишилося зовсім. Весілля, народження першої дитини. Усвідомлення того, що мені тепер треба думати не про якісь там подорожі, а про те, щоб донька мала молоко щодня. Тож єдиний вояж, який на мене чекав – похід до магазину в центрі. Точніше, до черги біля нього. Там тобі і новий досвід, свіже повітря та спілкування з новими людьми.
Потім народився син. А потім ще дві доньки. І від мрій про поїздки я ще більше віддалилася. Була пора заробляти гроші для утримання сім’ї. Чоловік старався щосили, і вдома його практично не було. Ні, не тому, що він утомився від сім’ї, а тому, що знав – всі в домі залежать від нього. І тепер так буде довго.
Ми започаткували маленький бізнес. Якийсь час наша справа набирала обертів. Були навіть деякі заощадження, які відкладалися про запас. Діти росли, але ми з чоловіком не поспішали жити це життя. Ми зробили вибір на користь бізнесу. А потім сталося страшне. Раптово не стало мого чоловіка. Після кількох днів, проведених із ним у лікарні, наша велика сім’я залишилася без головного годувальника.
Тепер усіма справами займалася я сама. Причому буквально всіма. Адже догляд за дітьми так і залишився на мені. Це був важкий період, втім навіть він приніс хоч трохи позитиву. Я почала жорсткіше поводитися з дітьми, і в результаті старші син і дочка зрозуміли, що тепер з ними ніхто церемонитися не буде.
Діти почали допомагати мені з збиранням, приготуванням і по дрібницях. Хтось допомагав і старався більше, хтось менше, але сім’я якось непомітно почала міцніти. Так, були і суперечки, особливо з дівчатами. Адже вони рано зрозуміли, що їм час задуматися про майбутнє. Але своїх кавалерів вони тримали в таємниці, а я не видавала, що знала про їхнє існування.
Нарешті настала моя пенсія. Двоє старших дітей вже створили свої сім’ї і час від часу приходили у гості. Допомагали то подарунками, то грошима. А молодші так і залишилися вдома, незважаючи на те, що обом уже було трохи за 20. А що, квартира трикімнатна, всім місця вистачить!
Останньою краплею став той подарунок на День народження: крім усього іншого, мені подарували товстелезну книгу з мальовничими ілюстраціями. У ній були докладно описані міста та побут людей, які мешкають у містах Європи.
Того ж вечора я вирішила, що вже вдосталь пожила своє життя для інших, настав час починати щось робити для себе.
Купила я квитки, поки вирішувала питання з пересадками, візами та іншими підводними каменями, виявила у себе ще кілька сивих волосин. Але, попри все, зуміла вилетіти – це було ще до вторгнення. Мрія, що тонкою лінією пройшла через все моє життя, нарешті здійснилася.
Я побачила багато цікавих будівель та ландшафтів, перепробувала величезну кількість місцевої їжі та навіть познайомилася з багатьма людьми. Навчила себе знову посміхатися і не шкодувала ані про одну проведену хвилину у своїх, нехай і недостатньо довгих, подорожах.
Лише один сум бентежив душу. Менші діти, які досі частково жили за мій рахунок, зовсім не були цьому раді.
Кілька разів вони подзвонили мені по відеозв’язку і незадоволеним тоном запитали, як мені там живеться, далеко від них.
А потім виявилося, що навіть сусіди мене не розуміють: і що це в старості вдома не сидиться. Люди, яких я знаю багато років, прямо-таки засуджують за слабкість характеру та малодушність. Ось така моя сповідь.
На даний час я лишаюся в Німеччині, мешкаю у своєї самотньої подруги Гізель, українки за походженням. Ми ходимо разом на йогу, прогулянки й у театри. І я не знаю, чи повертатися мені в Україну. Але ж там – діти й онуки.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.