Я поїхала на заробітки в Іспанію 30 років тому. І лише недавно повернулася до рідного Франківська. У нас з чоловіком троє дітей.
Я іноді приїжджала додому, була на весіллях у дітей, на народженнях онуків, приїжджала на прощання з мамою, а так весь час ці роки утримувала родину.
А моїм донечкам, хоча і у них, і у зятів хороші роботи, я купила і квартири, і машини, і все в квартири, і весілля справляла, даючи гроші.
А середній син від моєї допомоги завжди відмовлявся. Він гарно влаштувався, здобувши освіту, ще в 25 років, і відтоді з мене грошей не брав абсолютно. Лише коли я дарувала щось онукам.
А зараз я повернулася, ми з чоловіком купили собі хорошу квартиру в котеджі з власним двориком, а свою в центрі Франківська віддали в оренду.
І ось син завжди знаходить час, щоб допомогти. Приходить до нас у гості, постійно-постійно допомагає. Що ми не попросимо – зробить, сам пропонує допомогу. А дочки з зятями – вони з’являються тільки коли їм щось треба, навіть зараз.
Я не раз задумувалася над цим. Чому так? Чому син, якому я матеріально не допомагала, тягнеться до нас, а доньки, яких я забезпечила всім, поводяться так відсторонено?
Одного разу син прийшов до нас увечері. Я саме поралася на кухні, чоловік дивився новини. Він допоміг мені накрити стіл, сів поруч.
Я з сумом поділилася з ним, що мене засмучують стосунки з родинами його сестер, і з ними самими зокрема.
— Мамо, а ти не помічаєш, що ти їх розбалувала? — раптом сказав він.
Я здивувалася.
— Що ти маєш на увазі?
— Вони звикли, що ти завжди все даєш. Що б вони не захотіли — весілля, квартира, машина, ремонт — все було. А коли ти все даєш, воно перестає цінуватися.
Я замислилася. Адже справді, коли доньки дзвонили, то майже завжди про щось просили.
— То що мені тепер робити? — тихо спитала я.
— Бути справедливою, мамо. Ти їм дала все. А тепер хай вони тобі теж щось дають — хоча б увагу, турботу, повагу.
Я згадала, як на Різдво ми з чоловіком самі готували, чекали всіх у гості. Доньки прийшли, посиділи годинку і пішли, бо “справи, дітям спати скоро, чоловіки втомилися”.
А син з невісткою лишився, допоміг прибрати, ще й поговорили потім довго про все на світі.
Але хіба ж мої донечки погані? Я ж їх люблю.
Якось зателефонувала молодша донька.
— Мамо, привіт! Слухай, а ви з татом не могли б позичити нам трохи грошей? Нам зараз не вистачає на один проєкт, ми б швидко повернули.
— Доню, у нас зараз грошей вільних немає, все розплановано, — відповіла я.
— А, ну добре, — її голос миттєво став холодним.
І після цього вона не дзвонила майже місяць.
Душа була не на місці. Як же так? Я для них все, а вони ось таким відношенням віддячують.
Потім подзвонила старша.
— Мамо, а ти не могла б забрати дітей на вихідні?
— Доню, я з татом планувала на дачу поїхати, а потім відпочити трохи, нам вже за 70 як-не-як.
— Ну, ясно. — І все, розмова закінчилася.
А син заходив позавчора просто так. Приніс мені торт, ми пили чай, говорили про життя. І ні про що не просив.
Я згадала його слова: “ти їх розбалувала”.
Може, він правий? Але що тепер робити? Як змінити ситуацію, не зіпсувавши стосунки із доньками?
Я хочу, щоб вони приходили до мене не лише заради допомоги, а просто так, як син. Хочу тепла від них, а не тільки прохання дати грошей чи ще щось.
Але як цього досягти? Як навчити їх цінувати мене не лише як “гаманець”, а як маму?
Дуже хочу почути вашу думку і всім вдячна заздалегідь.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
