Я поїхав на заробітки в Нідерланди з надією, що зможу швидко забезпечити нашим дітям, Дмитрику і Катрусі, гідне майбутнє. Я обіцяв Орисі золоті гори, але вже через місяць змушений був їй брехати. Сором від цієї брехні виявився важчим, ніж будь-яка фізична праця в голландських теплицях

Я стояв біля дверей свого дому, тримаючи в руці валізу, і відчував, як важкий вантаж очікувань моєї родини тисне на мене. За вікном нашого будинку в селі, де я виріс, вже згасав січневий день. Зима того року була особливо сніжною, і білий покрив навколо відбивав останні промені сонця, роблячи картину прощання ще більш драматичною.

Дружина, Орися, і двоє наших дітей, Дмитрик та маленька Катруся, дивилися на мене з тривогою, що змішувалася з надією. Я пообіцяв їм золоті гори, швидке покращення нашого життя і нарешті можливість добудувати той другий поверх, про який ми так давно мріяли.

Я мав їхати до Нідерландів. Не в Швецію, як планували деякі мої знайомі, а в Нідерланди. Мені здавалося, що це шанс, який буває раз у житті. Я ж не міг тоді знати, що повернуся з порожніми кишенями, зі зламаною вірою у власні сили та з відчуттям, що підвів усіх, хто на мене покладався. Це почуття стало для мене гіршим за будь-яку нестачу грошей.

Ми з Орисею одружилися досить рано, мені було двадцять два, а їй двадцять. Ми обоє звичайні сільські діти, виросли в однакових умовах, знали, що таке важка праця. Спочатку було важко. Я працював на місцевій пилорамі, Орися — прибиральницею в школі. Копійки. Зате ми швидко обзавелися дітьми. Спочатку народився Дмитрик, через три роки — Катруся. Нас стало четверо, а доходи не зростали. Ми жили в старому батьківському будинку, який вимагав ремонту. Ми дуже хотіли мати своє.

Одного разу, коли ми сиділи ввечері на кухні й рахували гроші, яких ледь вистачало до наступної зарплати, Орися якось особливо подивилася на мене.

— Василю, ми так далі не витягнемо. Діти ростуть, їм потрібен одяг, краще харчування. Ти ж бачиш, — вона кивнула на стіну, — у нас у домі грибок. І стеля протікає.

Я відчув, як мені стає гаряче. Я все це знав. Я щодня жив із цим усвідомленням.

— Що ти пропонуєш? — запитав я, намагаючись не підвищувати голос. — Я і так працюю з ранку до ночі.

— Поїхати. Поїхати за кордон. Хоча б на рік. Твій двоюрідний брат Олексій же їздив. Каже, що там можна добре заробити. За рік ти б привіз стільки, скільки тут не заробиш і за п’ять.

Я довго пручався. Не хотів залишати сім’ю, не хотів чужої країни. Але Орися була наполеглива. Вона знайшла оголошення про роботу в Нідерландах, на теплицях, де вирощують квіти. Потрібні були робочі руки. Робота сезонна, на вісім місяців. Обіцяли гарну оплату — близько 18 євро на годину. Якщо працювати по десять годин п’ять днів на тиждень, виходила дуже пристойна сума.

— Ти уявляєш, Василю? — казала вона. — Вісім місяців, і ми в шоколаді! У нас буде свій будинок, а не ця розвалюха.

Вона вказала мені на фотографії в інтернеті — гарні будинки, чисті вулиці. Мене захопила ця мрія. Я погодився.

Олексій допоміг мені зв’язатися з посередником. Звали його Ігор. Високий, повний чоловік із хитрим поглядом. Він обіцяв повний супровід: віза, дорога, житло. За свої послуги просив немалу суму — тисячу євро. Орися продала наші єдині родинні коштовності, золоті сережки, які їй дісталися від мами. Я відчув тоді, як мені було незручно. Вона йшла на такі жертви заради моєї поїздки.

— Це інвестиція, Васю, — сказала вона мені, обіймаючи. — Повернеш мені із відсотками. Я тебе чекатиму.

Я зібрав валізу. Попрощався з дітьми. Дмитрик, якому було сім, плакав, тримаючи мене за руку. Катруся, їй чотири, просто дивилася на мене великими синіми очима.

— Тату, привези мені квітку. Велику, червону, — попросила вона.

— Привезу, донечко. Найкращу.

Я вийшов за поріг із твердим наміром: повернутися переможцем.

Поїздка була довгою і виснажливою. Ми їхали мікроавтобусом через усю Європу. Нас було дев’ятеро чоловіків. Усі з різних сіл, але з однаковими мріями про великі гроші.

Коли ми приїхали, нас зустріли не так, як обіцяв Ігор. Жодної машини з фірмовим логотипом, лише старий, пошарпаний фургон, за кермом якого сидів худорлявий, похмурий чоловік, якого звали Пан Анджей. Він говорив польською, яку я ледве розумів.

Житло виявилося невеликим будинком, де в кімнатах стояли двоярусні ліжка. Нас було дев’ятеро, а кімнат — три. По три людини в кімнаті. На кухні, де ми мали готувати, було брудно, а на підлозі бігали таргани. Але це були дрібниці. Я ж приїхав працювати, а не відпочивати.

Перший робочий день був справжнім шоком. Нас привезли на величезну теплицю. Тепло, волого, запах квітів. Але робота була виснажливою. Нам доручили збирати тюльпани. Потрібно було швидко зрізати квіти, обробляти стебла і складати їх у ящики. Норма була дуже високою.

Пан Анджей був нашим бригадиром. Він не розмовляв, а кричав. Його очі завжди були червоними від недосипання.

— Швидше, швидше! Чого ви вовтузитеся, як мухи в окропі! — кричав він до нас.

Але найгіршим було те, що обіцяна зарплата виявилася фікцією. У першій розрахунковій відомості, яку нам видали через тиждень, стояла сума, що була вдвічі менша за обіцяну. Я підійшов до бригадира, тримаючи в руці папірець.

— Пане Анджею, тут щось не так. Мені обіцяли вісімнадцять євро на годину. А тут виходить десь вісім.

Він навіть не подивився на мене.

— Договір читай, українець. То, що тобі обіцяли, то є одне, а то, що в договорі, — то інше. Вісім євро — це твоя база. Решта — премія. Залежить від кількості. А ти мало робиш.

— Але ми працюємо по десять годин!

— Це ваші проблеми. Або працюєте, або забираєтеся. Тут таких, як ти, тисячі.

Я був розбитий. Обман. Це було гірше за фізичну втому. Ми потрапили в пастку. Гроші, які ми заплатили Ігорю, були невеликими. Я розумів, що це була плата за нашу наївність. Я довго не міг спати тієї ночі.

Зранку я зателефонував Орисі.

— Васю, ну як там? Як тобі Нідерланди? — її голос був сповнений радості.

— Все добре, кохана, — сказав я, хоча в горлі стояв клубок. — Працюємо. Поки важко, але звикнемо.

Я не міг їй сказати правду. Не міг зруйнувати її надії. Вона ж так на мене покладалася. Я вирішив, що буду працювати вдвічі більше, щоб заробити хоча б те, що ми запланували.

Минуло чотири місяці. Робота перетворилася на безкінечний, сірий день. Ранок, теплиця, їдальня, ліжко. Я змарнів, руки були в мозолях. Але найгірше — це відчуття самотності. Нас було багато, але кожен був сам по собі. Розмови зводилися до обговорення норм і скарг на бригадира.

Я щотижня телефонував Орисі. Вона розповідала мені про дітей, про їхні успіхи в школі, про те, як Дмитрик допомагає їй по господарству. Вона чекала, вона вірила.

— Василю, а коли ти нам надішлеш гроші? Хочемо купити нову пральну машину, наша ж зламалася.

Я знав, що вона чекає. Але грошей у мене майже не було. Ми платили за житло, за проїзд, за харчування. Зарплата ледве покривала ці витрати. За чотири місяці мені вдалося відкласти лише близько ста п’ятдесяти євро. Це була мізерна сума. Я розумів, що якщо надішлю ці гроші, то залишуся зовсім без нічого.

Я вигадав історію.

— Орисько, тут така система. Зарплату виплачують одразу за три місяці. Я отримаю велику суму. Тоді й надішлю. Ти поки не купуй нічого.

Вона повірила.

— Добре, Василю. Ми потерпимо. Тільки ти бережи себе.

Я відчув, як мені було соромно. Я вперше в житті обманював дружину.

У цей час у нашому будинку почалися проблеми. Один із моїх товаришів, Петро, був на вигляд тихий і спокійний. Але якось увечері він прийшов “веселий”. Він почав кричати, що йому все набридло, що він більше не може терпіти.

— Нас тут тримають, як рабів! — кричав він.

Я намагався його заспокоїти.

— Петре, тихо. Не треба.

— Тихий? Тихіше! Що ти розумієш! Ти ж ще не такий пригнічений, як я. Ти ще віриш. А я вже ні. Я хочу додому!

Він узяв стілець і почав кидати його на підлогу. Ми ледве його зупинили. Вранці Пан Анджей приїхав із якимось чоловіком у чорному костюмі. Вони виставили Петра за двері. Сказали, що він порушив правила.

— З ним розірвано договір. Він має заплатити за житло, а потім його відправлять додому. Ви хочете так само? — запитав Пан Анджей, дивлячись на нас усіх.

Після цього інциденту стало ще гірше. Ми боялися сказати слово. Нас тримали в постійному тиску. Я відчував, як я згасаю. Але я не міг повернутися. Не міг визнати свою поразку.

На п’ятому місяці мені стало дуже зле. Я відчув різкий біль у боці. Але я не міг взяти вихідний. Бригадир сказав, що якщо я не вийду на роботу, то мені випишуть штраф. Я вирішив терпіти. Але на третій день я вже не міг стояти на ногах. Я попросив колегу, щоб він мене підмінив, а сам пішов до ліжка.

Коли про це дізнався Пан Анджей, він приїхав увечері.

— Чого ти тут лежиш? Хто тобі дозволив?

— Мені дуже боляче, — ледве прошепотів я. — Я не можу…

— Вставай, Василю! Я тобі не вірю! Ти прикидаєшся, щоб не працювати!

Я відчув образу. Це було нечесно.

— Я не прикидаюся! Я чесно працюю, з самого ранку.

Він підійшов до мене, його обличчя було близько до мого.

— Або ти встаєш, або платиш штраф. Договір, Василю! Договір!

Я не міг встати. Я зателефонував Орисі й нарешті розповів їй усю правду. Я плакав, як дитина, розповідаючи їй про обман, про мізерну зарплату, про умови.

Вона вислухала мене мовчки. А потім її голос став тихим і серйозним.

— Василю, не здумай більше нічого терпіти. Повертайся. Не треба мені золотих гір. Мені потрібен ти. Живий і здоровий.

Наступного дня я зібрав речі. Я не став ні з ким сваритися, я просто пішов. Я попросив одного з хлопців допомогти мені дістатися до автобусної станції.

Пан Анджей прибіг, коли я вже сідав в автобус.

— Ти куди? Василю! Ти не маєш права!

— Додому, пане Анджею, — сказав я.

— Ти маєш заплатити за житло! За проїзд! За все!

Я простягнув йому сто євро. Це були майже всі мої гроші.

— Це за все, що я вам винен. Прощавайте.

Я сів в автобус і відчув невелике полегшення. Я повертався додому. З порожніми кишенями, але з чистою совістю.

Дорога додому була довгою. Я сидів біля вікна й дивився на європейські пейзажі. Здавалося, що це була зовсім інша планета. Удома, у нашому селі, мене зустрічали.

Орися кинулася мені на шию. Вона плакала.

— Василю, рідненький! Ти повернувся!

Діти обіймали мене за ноги. Катруся тримала мене за руку.

— Тату, а де квітка? — запитала вона.

Я подивився на неї.

— Я не зміг привезти, донечко. Вибач.

— Нічого, — сказала вона, усміхаючись. — Ти сам як квітка.

Орися накрила на стіл. Ми сиділи й розмовляли. Я розповів їй усе. Про обман, про тяжкі умови. Вона слухала, тримаючи мене за руку.

— Добре, що ти повернувся, — сказала вона. — Гроші — це не головне.

Я розумів, що вона говорить це мені для підтримки. Але я відчував себе переможеним. Я привіз додому сором і гірке розчарування. Я підвів їх.

Минув тиждень. Я знову пішов працювати на пилораму. Орися повернулася до школи. Ми жили, як і раніше. Але тепер ми знали, що таке обман. Ми знали, що таке життя, коли на тебе дивляться, як на раба.

Одного вечора ми сиділи на кухні. Я ремонтував старий стілець, а Орися готувала вечерю. Вона була втомлена, але усміхнена.

— Знаєш, Василю, — сказала вона. — Це був для нас урок. Тепер ми знаємо, що не можна довіряти обіцянкам.

— Я більше нікуди не поїду, — сказав я. — Краще тут, але з вами.

— А як же наш другий поверх?

— Збудуємо. Повільно, але збудуємо. Разом.

Я подивився на неї, і мені стало тепло. Я повернувся. Я не став мільйонером, але я зберіг себе і свою сім’ю. Я тепер знаю, що найцінніше — це не гроші, а довіра і близькість.

Я часто згадую ту поїздку. Тепер я бачу багато таких історій у мережі. Багато людей їдуть із великими надіями й повертаються з порожніми кишенями. Мій випадок був одним із мільйонів. Я не хочу когось засуджувати чи виправдовувати. Я просто розповідаю свою історію.

Але чи мав я право обманювати Орисі й не розповідати їй про проблеми, щоб вона не хвилювалася, чи мав я відразу сказати правду, навіть ризикуючи зруйнувати її надію?

Дорогі читачі, що ви думаєте про такі історії? Як ви вважаєте, чи варто було мені одразу розповісти дружині про обман, чи я правильно зробив, що намагався захистити її від хвилювань?