Я придбала собі нову вишивану сукню з натурального льону, а свекруха поцікавилася, навіщо я так хизуюся, і це стало останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння. Життя із постійним контролем та критикою з боку матері мого чоловіка Віталія перетворилося на щоденне випробування, де кожен мій вчинок, слово чи навіть новий предмет одягу піддавалися її нещадному осуду. Я мріяла про затишну родину, де панує взаєморозуміння, але опинилася у полоні чужої думки, з якої не могла вирватися.

Наше весілля з Віталієм відбулося чотири роки тому в невеликому містечку під Вінницею. Я завжди вважала себе досить самодостатньою жінкою, Тетяною, яка знає собі ціну. Віталій був моєю світлою надією — спокійний, уважний, здавалося, він бачив у мені все те добре, що я цінувала і в собі.

Після весілля ми переїхали до Києва, де Віталій мав власну справу, а я швидко знайшла роботу графічного дизайнера у невеликій компанії. Здавалося б, ось вона, омріяна свобода і незалежність. Але наша квартира, хоч і була просторою та сучасною, розташовувалася неподалік від будинку його матері, пані Галини, і це відіграло ключову роль у нашому сімейному житті.

Пані Галина була жінкою старої закалки, з твердими поглядами на те, якою має бути ідеальна невістка. Ідеальна в її розумінні — це невтомна господиня, яка вміє готувати п’ятнадцять видів борщу, щодня дзвонить свекрусі, питаючи її поради, і, звісно, не витрачає гроші на всякі дурниці. А моя вишиванка, яку я купила за ціною майже трьох її пенсій, була саме такою дурницею в її очах.

Я давно мріяла про цю сукню — не просто одяг, а справжній витвір мистецтва від львівської майстрині, з делікатним геометричним орнаментом, вишитим шовковими нитками кольору молодої трави. Для мене це була інвестиція у свій настрій, у свою самооцінку.

Одного травневого недільного ранку ми з Віталієм збиралися на святкування дня народження моєї подруги Олени. Я, сповнена ентузіазму, одягнула нову сукню. Я почувалася в ній справді особливою — жіночною, сильною, українкою до мозку кісток. Віталій зробив мені щирий комплімент, сказавши, що я виглядаю сліпуче, і це було приємно. Але перед виходом нам потрібно було заскочити до пані Галини, щоб передати їй ліки, які Віталій купив для неї напередодні. Я зітхнула, адже знала, що цей візит навряд чи пройде гладко.

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася пані Галина. Її погляд ковзнув по мені — від зачіски до сандалій, і особливо затримався на сукні. Я вже відчула неприємний холодок, хоча намагалася посміхатися якомога щиріше.

— О, Таню, яке вбрання, — промовила вона замість привітання, і в її голосі не було жодної приємної нотки. — Куди це ви так збираєтеся? Чи у Віталія якісь нові ділові партнери з-за кордону?

— Доброго ранку, Галино Олексіївно. Ми до Олени на день народження. Я купила собі цю сукню, вона мені дуже сподобалася.

— Сподобалася, кажеш? А скільки ж це тобі за неї віддати довелося, якщо вона так сильно сподобалася?

Я відчула, як моє обличчя почало пашіти. Віталій, який стояв поруч, спробував втрутитися.

— Мамо, не починай. Ми поспішаємо. Ось твої ліки, — він простягнув їй паперовий пакет.

Але пані Галина вже була на бойовому посту, ігноруючи сина. Вона підійшла до мене, обійшла навколо і знову пильно оглянула.

— Сукня, як сукня. Мішкувата. Не підкреслює фігуру, тільки гроші витрачаєш. У шафі ж твоїй повно того одягу, що тобі на весілля подарували. А ця… вона ж, мабуть, як крило літака коштує.

— Це подарунок собі, Галино Олексіївно. Я добре заробляю і можу собі це дозволити.

— Дозволити, дозволити… А про що ви потім будете шкодувати, коли ці гроші знадобляться? Бачила я вчора в магазині гарну каструлю, металеву, таку, що на п’ятдесят років вистачить. От це — інвестиція, а це… — вона зневажливо кивнула на сукню, — це пил. І для кого ти так хизуєшся? Що, тобі для Віталія вже не хочеться гарно виглядати? Чи, може, ти когось іншого хочеш вразити?

Ось тут я й відчула, як останній запобіжник у моїй свідомості відключився. Це було не просто про сукню, це було про постійне знецінення мого вибору, моєї праці, моєї особистості. Я завжди мовчала, намагаючись зберегти мир і повагу до матері мого чоловіка. Але тепер я зрозуміла, що моя толерантність сприймається як слабкість.

— Галино Олексіївно, вибачте, але це вже переходить усі межі, — мій голос звучав досить тихо, але в ньому була напруга. — Я вбираюся для себе. Щоб почуватися добре. Це моя сукня, мої зароблені гроші, і я нікого іншого не намагаюся вразити. І я не розумію, чому ви вважаєте, що маєте право судити про мій одяг чи мої витрати.

Пані Галина обурено відкинула голову назад.

— Я? Судити? Я просто питаю! Я ж мати Віталія, я бажаю вам обом добра. А якщо ти починаєш так відповідати, значить, тобі є що приховувати!

— Мамо, досить, — сказав Віталій, який, здавалося, нарешті оговтався від шоку. Він взяв мене за руку. — Тетяна права, це її гроші. Ми поїхали.

Ми швидко вийшли з квартири, але слова свекрухи боляче різали моє серце. Я йшла до машини, відчуваючи себе розчавленою і абсолютно чужою в цій родині. Сідаючи в авто, я обійняла себе руками, намагаючись зібрати докупи розхитані нерви.

— Віталію, я більше не можу, — прошепотіла я, ледь стримуючи сльози. — Кожен наш візит — це знущання. Яка я погана господиня, яка я марнотратна, як я погано впливаю на тебе. Чому ти дозволяєш їй так зі мною говорити?

— Таню, ну це ж моя мама. Вона така. У неї просто інше уявлення про життя, — Віталій завів двигун і виїхав на дорогу. — Вона не зі зла, просто турбується. Вона ж виросла в інший час.

— Турбується? — Я підвищила голос. — Вона питає, для кого я хизуюся, натякаючи, що я тобі невірну. Це не турбота, Віталію, це приниження. І ти просто стоїш і мовчиш, як ніби це нормально! Я втомилася від її непроханих порад і критики, яка тягнеться з самого початку нашого шлюбу.

Я пригадала, як Галина Олексіївна коментувала моє запікання м’яса на Різдво, заявляючи, що я зіпсувала м’ясо, бо не додала сметани, як вона робить. Або як вона розкритикувала мій вибір шпалер для нашої спальні, назвавши їх надто яскравими для сімейної пари. Кожен такий випадок залишав глибоку подряпину.

— Я не мовчав, я ж сказав їй, що ми поспішаємо, — Віталій міцно тримав кермо, і його обличчя було напруженим.

— Поспішаємо? Це вся твоя реакція на образу своєї дружини? Я хочу, щоб ти мене захищав! Це моя сукня, і я не дозволю нікому обговорювати, що мені купувати. Я не дитина і не твій додаток. Я — Тетяна!

Ми їхали в напруженій тиші. Я розуміла, що проблема не в сукні, а в постійній боротьбі за мої особисті кордони, які Віталій не допомагав мені захищати. Його пасивність була для мене найболючішою. У той день я не могла насолоджуватися святом. Я почувалася розбитою, і святковий настрій вишиваної сукні зник.

Наступного дня Віталій спробував поговорити.

— Таню, я розумію, що тобі було неприємно, — почав він, стоячи біля вікна. — Я поговорю з мамою.

— Ти вже говорив чотири роки, Віталію, — відповіла я, не відриваючись від ескізу на планшеті. — Я не прошу тебе обирати між мною і нею. Я прошу тебе просто поважати мене і наші відносини. Повага має бути взаємною. І не дозволяти нікому, навіть твоїй матері, заходити на нашу територію.

— Але вона ж моя мати.

— А я твоя дружина. І якщо ти не зможеш встановити чіткі межі для неї, то наші межі з тобою будуть зруйновані. Я хочу, щоб ти їй чітко сказав — що наші фінансові рішення, мій одяг і наш спосіб життя не є предметом обговорення чи критики.

На мить Віталій подивився на мене розгублено. Він був сином, який звик до домінантного материнського впливу, і, здається, вперше усвідомлював, що його вибір може коштувати йому сімейного спокою.

— Я не знаю, чи зможу я так різко.

— Тоді я прийму рішення, Віталію, — сказала я, вкладаючи в ці слова всю свою рішучість. — Я не хочу жити в домі, де моє “я” постійно придушується. Ми повинні це змінити.

Ми знову замовкли. Я відчувала, що цей момент — ключовий. Наші стосунки стояли на роздоріжжі.

Минуло кілька тижнів. Я продовжувала ігнорувати пані Галину, відповідаючи на дзвінки лише Віталія. Вона кілька разів намагалася зателефонувати сама, але я не брала слухавки. Віталій справді поговорив з нею, але його розповідь була така туманна, що я сумнівалася у його рішучості.

— Я їй сказав, що ти образилася, — повідомив він мені якось увечері.

— І що вона?

— Вона сказала, що я занадто потураю твоїм примхам. Але вона обіцяла більше не коментувати твій одяг, — сказав він, ніби це було неймовірне досягнення.

Я лише злегка посміхнулася. Це була маленька перемога, але я знала, що справжній бій попереду.

А як ви вважаєте, чи може сім’я бути щасливою, якщо один із партнерів постійно балансує між обов’язком перед батьками та потребою захистити свого чоловіка чи дружину?