Я рада розлученню дочки, бо зять був якимось приблудою і не заслуговував бути частиною нашої родини

Коли Ніна подзвонила і сказала: «Мамо, ми розлучаємося з Борисом», я відчула, як серце стиснулося від полегшення, а не від смутку. Роки чекань на цей момент нарешті скінчилися, і я не могла стримати посмішки, ховаючи її за словами підтримки.

Той день став для мене звільненням, ніби хмари розійшлися після довгої зливи. Я завжди знала, що Борис – не той, кого моя дівчинка заслуговує, але мовчала, бо любов сліпа. Тепер, коли все скінчилося, я можу нарешті видихнути.

Я пам’ятаю, як усе почалося. Ніна тоді щойно закінчила університет і сяяла, наче сонце влітку. Вона працювала в маленькій фірмі, де займалася дизайном, і її очі горіли ентузіазмом. Ми з чоловіком, Петром, пишалися нею – наша єдина дочка, розумна, добра, з мріями про велике майбутнє.

Вона зустріла Бориса на одній з тих вечірок, де збираються молоді спеціалісти. Він прийшов із друзями, високий, з чарівною посмішкою і розповідями про свої «великі плани». Ніна розповідала мені про нього з таким захватом: як вони танцювали до ранку, як він шепотів їй компліменти.

— Мамо, він такий сміливий! — сміялася вона. — Каже, що скоро відкриє свою справу, стане успішним бізнесменом.

Я кивала, але в душі щось стискалося. Його руки були шорсткими від роботи на будові, а одяг – трохи зношений. Але Ніна бачила в ньому принца.

Вони почали зустрічатися. Борис часто приходив до нас у гості. Спочатку все здавалося нормальним: він допомагав Петру в гаражі, розповідав анекдоти за столом. Наша молодша дочка Оксана, яка жила з нами, теж його любила – сміялася з його жартів.

Але поступово проявилися тріщини. Він не мав стабільної роботи, перестрибував з однієї підробітки на іншу. «Це тимчасово, – запевняв він. – Скоро все зміниться». Ніна вірила, платила за його обіди, купувала йому одяг.

Я намагалася не втручатися. «Вона доросла, – казав Петро. – Дай їй шанс». Але серце матері не слухає логіки.

Одного вечора, коли вони посварилися, Ніна прибігла до нас у сльозах. Борис, виявляється, витратив її заощадження на «інвестицію» – якусь сумнівну схему з криптовалютою, яка, звісно, провалилася.

— Він сказав, що це для нашого майбутнього! – ридала вона.

Я обійняла її, гладила по волоссю.

— Доню, ти заслуговуєш на когось, хто піклується про тебе, а не про твої гроші.

Вона не послухала. Через тиждень вони помирилися, і Борис пообіцяв змінитися. Весілля відбулося скромно, але з теплом. Ми з Петром подарували їм квартиру в центрі. Гості сміялися, тостували за щастя.

Але медовий місяць скінчився швидко. Борис не шукав роботу, сидів удома, дивився телевізор. Ніна працювала понаднормово, щоб утримувати їх обох. Вечорами вона приходила виснажена, а він скаржився на «систему».

Одного разу я зайшла до них несподівано. Квартира була в безладі: брудні тарілки в мийці, одяг розкиданий. Борис лежав на дивані з пінним у руці.

— Де Ніна? – запитала я тихо.

Він знизав плечима.

— На роботі, мабуть. Жінки завжди десь бігають.

Я стримала гнів. Взяла ганчірку і почала прибирати, поки він не пішов «прогулятися». Коли Ніна повернулася, я не сказала нічого – не хотіла сварити.

Але ночі стали для мене безсонними. Я молилася, щоб вона побачила правду. Петро намагався поговорити з зятем.

— Борисе, друже, час знайти стабільну роботу. Ніна не може все тягнути.

Борис кивнув, але нічого не змінилося. Навпаки, з’явилися нові проблеми. Він почав затівати сварки через дрібниці: чому вечеря не готова, чому вона запізнилася.

Одного разу Оксана, яка часто навідувалася, почула, як він вигукує на Ніну.

— Ти думаєш, я для цього одружився? Щоб бути твоїм слугою?

Оксана прибігла до нас, бліда.

— Сестро, він не вартий тебе! – сказала вона пізніше Ніні.

Але дочка захищала його. «Він просто нервує через стрес». Любов робить нас сліпими, я знаю.

Час минав, і ситуація погіршувалася. Борис знайшов «друзів» – компанію, з якою проводив вечори в барах. Гроші, які Ніна заробляла, зникали. Вона почала худнути, очі потьмяніли.

Я не витримала і влаштувала розмову за сімейним столом. Зібрали всіх: Петра, Оксану, навіть тітку Марію, яка приїхала здалеку.

— Ніно, подивися на себе, – сказала я м’яко. – Ти заслуговуєш на щастя, а не на це.

Вона заплакала.

— Мамо, я люблю його. Він обіцяє змінитися.

Борис сидів мовчки, але в очах блиснув гнів. Після того він почав уникати нас, шепотів Ніні, що ми «втручаємося».

Потім стався інцидент, який усе змінив. Ніна поїхала у відрядження на тиждень – важливий проект для її кар’єри. Я дзвонила щодня, але Борис не брав трубку. Коли вона повернулася, квартира була порожньою: він зібрав речі і пішов до «друга».

Ніна плакала ночами, але десь усередині я бачила полегшення. Ми з Петром взяли її до себе, годували домашньою їжею, слухали її історії.

— Я думала, він мій лицар, – зітхала вона. – А він просто… брав.

Оксана принесла червоненьке, і ми влаштували дівчачий вечір. Сміялися над старими фото, згадували, як Ніна в дитинстві малювала казки.

Поступово вона ожила. Почала зустрічати з колегами, ходити на йогу. Робота йшла вгору – її підвищили.

А Борис? Він дзвонив раз на тиждень, благаючи повернутися. «Я змінився, – казав він. – Давай спробуємо ще раз».

Ніна відмовляла. Її голос ставав твердішим.

Коли прийшов час розлучення, ми всі підтримали. Адвокат, подруга Оксани, все владнала швидко. Ніяких скандалів – просто папери.

Тепер Ніна живе окремо, в новій квартирі, яку купила на свої заощадження. Вона сміється голосніше, планує поїздку за кордон. А я? Я дивлюся на неї і думаю: нарешті.

Але іноді сумніваюся. Чи правильно я рада? Чи не занадто це з мого боку?

Борис не зник остаточно. Одного дня він з’явився біля нашого дому, з букетом квітів. Виглядав зломленим, очі червоні.

— Дозвольте поговорити з Ніною, – попросив він.

Я стояла в дверях, серце калатало.

— Вона не хоче тебе бачити, Борисе. Ти мав шанс, але витратив його.

Він опустив голову.

— Я знаю, що помилився. Був слабким. Але люблю її.

Я не повірила. Закрила двері тихо, але твердо.

Петро, почувши про це, похитав головою.

— Нехай іде своєю дорогою. Головне – наша дочка щаслива.

Оксана додала:

— Сестро, ти сильна. Тепер твоє життя тільки починається.

І справді, Ніна почала зустрічатися з хлопцем – Андрієм, спокійним інженером з її фірми. Він не обіцяє зірок з неба, але приносить квіти щосуботи, слухає її мрії.

Вони гуляють парками, планують спільні вихідні. Я бачу, як її очі сяють по-новому.

Але минуле не відпускає легко. Борис надіслав листа – довгий, сповідальний. Розповідав про дитинство в бідній сім’ї, про мрії, які не здійснилися. Просив пробачення.

Ніна прочитала і спалила.

— Мамо, це урок для мене. Не триматися за примари.

Я обійняла її міцно. Сльози котилися по щоках – від радості.

Життя йде далі. Ми з Петром плануємо онуків, хочемо, щоб Ніна знайшла справжнє кохання. Оксана жартує, що тепер черга за нею – шукати принца.

Але в тихих моментах я думаю про Бориса. Чи змінився він? Чи знайде когось, хто дасть йому другий шанс?

Історія не скінчилася. Ніна цвіте, родина міцнішає. Але чи завжди ми маємо право радіти чужому болю, навіть якщо воно – спасіння?

Тепер, коли я пишу це, серце спокійне. Дочка моя – квітка, яка розквітла після бурі. Борис став уроком, а не дірою.

Але іноді питаю себе: чи не занадто швидко ми судимо? Чи не заслуговує кожен на прощення?

Ви, дорогі читачі, що думаєте? Чи варто радіти розлученню, коли воно рятує серце, чи завжди є місце для другого шансу?