Я рік боровся за прихильність цієї жінки, оточував її увагою, а розчарувався після першого побачення.
У нашій філії рік тому з’явилася нова начальниця. Всі чекали зарозумілу столичну фіфу, готувалися до насмішок і догани з будь-якого приводу. Але Ірина Володимирівна була справжнім професіоналом своєї справи, хоча була старша за всіх нас не більше, ніж на 5 років. Вона швидко налагодила роботу відділу і навіть згуртувала наш колектив.
Я купив їй красивий букет квітів на 8 березня, приніс в офіс. Колега посміхнувся: «Підвищення хочеш? Ну а що, все правильно. Вона ж жінка. Я теж в обід за квіточками зганяю. Може, мені теж підвищення зарплати хочеться». В обідню перерву ще троє мужиків купили квіти і мій букет загубився на тлі цього розмаїття.
Мені хотілося підкреслити своє особливе ставлення до неї. Я не боявся брати кілька проектів одночасно, виконував завдання краще за всіх, сидів до пізнього вечора.
Замовляв їжу в офіс, якщо ми затримувалися, заносив їй в кабінет. Тримав в столі запасну парасольку, щоб запропонувати їй в разі дощу. Натякнув, що розбираюся не тільки в конструкторських програмах, але і вдома можу полагодити – сантехніку та електрику. Але моя допомога була їй не потрібна. Або нічого не ламалося, або у неї вже був знайомий з золотими руками.
Обручку вона не носила, на роботі затримувалася, додому їхала на власному автомобілі. Все вказувало на те, що чоловіка в її житті немає. Хоча, хто його знає?
Через кілька місяців я майже відкрито почав залицятися до Ірини Володимирівни. Але цей період збігся з напрягом на роботі. Здавалося, що вона занурена в проекти, мої натяки на симпатію вона просто не помічала.
Одного разу ми поїхали всім колективом в заміський будинок. Смажили шашлик, купалися в озері. На зворотному шляху вона підвернула ногу, я ніс всю дорогу її на руках. Але вона посміхалася мені, як другу. Не більше.
Коли вона брала лікарняний, я кожен день писав їй в месенджер, чи не потрібна моя допомога. Я можу і ліки принести і до лікаря відвезти. Але ця жінка звикла до незалежності і самостійності. І у відповідь я отримував: «Спасибі, не треба! Дякую за те, що ти хвилюєшся. Але я в повному порядку!»
Я розумів, що потрібно діяти, відкрито сказати їй про мої почуття. Але мене охоплював льодяний переляк від думки про те, що я в усьому зізнаюся. А якщо вона не відповість взаємністю? Чи захоче звільнити мене з роботи? Звільнить за статтею? Цього я теж допустити не міг.
Але щодня я засинав з думкою, що вона може стати моєю дружиною. Що у нас народяться прекрасні діти. І ми будемо ідеальною сім’єю. Це було моєю нав’язливою ідеєю, я марив цією жінкою.
Доля зглянулася наді мною і дала шанс. Був потрібен співробітник в суміжний відділ. Я подав своє резюме у відділ кадрів. Там мені сказали, що готові прийняти мене без співбесіди і закрили вакансію.
Я підійшов до Ірини Володимирівни і сказав, що я більше не працюю в її відділі. Вона здивувалася. Відсунулася від комп’ютера.
«Що сталося, Андрію? Чому ти йдеш?”
«Я не йду з фірми, просто переводжуся в сусідній відділ. Не можу більше з вами працювати»
«Чому?» – Суворо запитала вона.
«Тому що ви мені давно подобаєтеся» – відповів я і покинув її кабінет.
Кілька днів я пропрацював на новій посаді. З Іриною Володимирівною не стикався. Було трохи соромно за свої одкровення. Як тепер дивитися їй в очі?
В цей же вечір – дзвінок. На екрані її номер. Руки тремтять, серце стукає, калатає. Натиснув «відповісти».
«Андрій» – почув я її голос. – «Не йди додому після роботи. Дочекайся мене!”
Я погодився. До кінця робочого дня – 30 хвилин. Я з розуму сходив від невизначеності. Коли вийшов з будівлі, я побачив її машину. Вона блимнула мені фарами. Підійшов, відчинив двері. Сів в салон.
Ірина дістала з сумочки в’язку ключів:
«Вдома мій чоловік. Цивільний. Але друзі надали нам з тобою квартиру на пару годинок. Поїхали?»
Посміхнулася і підморгнула мені.
Мої піднесені почуття облили відром помиїв. Недоступна, божественна жінка крутила ключами перед моїм носом, натякаючи прямим текстом: «Я твоя на дві години. Ти ж цього хотів?»
Вона завела машину і рушила. Я попросив зупинити. Вийшов. Вона стала кричати: «Андрію, ти куди? Що трапилося?”.
Але я йшов, не озираючись. Така любов мені не потрібна.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
