Я роками будував дім для своєї доньки, але він стоїть порожнім. Вона обрала тісну квартиру в оренду в центрі Львова, бо їй незручно визнавати, що вона з маленького містечка на Івано-Франківщині.

Все частіше мені здавалося, що щось руйнується в середині мене. Оля дивилася на цей дім як на щось чуже, непотрібне. Вона все більше говорила про місто, про можливості, які там на неї чекають, про друзів, які не розуміють, чому вона має повертатися в “глушину”. Я слухав це, і в середині мене щось стискалося. Невже мій дім, моя мрія, для неї став тягарем?

Я все життя мріяв про одне: збудувати дім, де виросте моя донька, де вона житиме щасливо зі своєю сім’єю, де колись гратимуться мої онуки. Ми з Оксаною, моєю дружиною, не мали розкоші. Не їздили на море, як сусіди, не купували модного одягу чи техніки. Після роботи на будівельному складі я повертався додому і до ночі працював на нашій ділянці. У вихідні, коли інші влаштовували пікніки, я копав фундамент або тягав дошки. Кожну гривню ми відкладали на цеглу, вікна, двері.

Для мене це було щастям — бачити, як крок за кроком зростає щось міцне, справжнє. Я уявляв, як Оля приводить сюди свого чоловіка, як у саду гасають діти, як ми всі разом сидимо за столом у неділю, сміємося, ділимося новинами. Ця картина тримала мене в тонусі, давала сили, коли спина боліла від втоми.

Але останнім часом я відчував, що щось не так. Оля дивилася на дім без ентузіазму. Вона розповідала про Львів, про кафе, де вона зустрічається з друзями, про роботу, яка “ближче до цивілізації”. Її слова кололи, але я мовчав. Невже моя мрія стала для неї кліткою?

Одного вечора я сидів на кухні з Оксаною. Вона різала овочі для вечері, а я дивився у вікно, де виднівся наш сад. Я не витримав і запитав:

— Ти помітила, що Оля майже не говорить про дім? Тільки про своє місто.

Оксана зітхнула, відклала ніж і подивилася на мене.

— Васил., у неї свої плани, — тихо сказала вона.

— Плани? — я відчув, як у середині мене щось закипає. — Це не плани, це забаганки. Вона думає, що в місті краще, а тут що, погано?

Оксана знизала плечима, ніби не хотіла сперечатися.

— Вона молода, хоче іншого життя.

Я не відповів. Її слова лише посилили відчуття, що щось іде не так.

Наступного дня Оля приїхала на вихідні. Я сидів у вітальні, переглядаючи старі креслення будинку, коли вона зайшла. Вона виглядала втомленою, але очі горіли, коли вона розповідала про нову роботу в офісі у Львові. Я слухав, але врешті не витримав.

— Олю, а що з домом? — прямо запитав я. — Ми ж для тебе його будували. Щоб ти мала своє, щоб не ганялася за орендами.

Вона зніяковіла, відвела погляд.

— Тату, я вдячна, правда. Але Львів… там усе поруч. Робота, друзі, життя. Сюди їхати годину автобусом, а я хочу бути в центрі подій.

Я відчув, як у середині мене щось стиснулося.

— Тобто тобі соромно за наш дім? За те, що ми з мамою все життя для тебе старалися?

— Ні, не соромно, — швидко відповіла вона, але її голос тремтів. — Просто я хочу іншого. Я не бачу себе тут, у цьому містечку.

Я не знав, що сказати. Вона встала, сказала, що їй треба зателефонувати, і вийшла з кімнати. Я залишився сам, дивлячись на стіни, які я клав власними руками. Вони здавалися холодними, порожніми.

Того вечора ми з Оксаною знову сиділи на кухні. Чайник гудів, але ніхто не поспішав наливати чай. Напруга висіла в повітрі, і я не міг її більше терпіти.

— Ти знала, що вона не хоче тут жити? — запитав я, дивлячись Оксані в очі.

Вона помовчала, потім кивнула.

— Знала. Вона мені казала ще минулого року.

— І ти мені нічого не сказала? — я відчув, як у середині мене щось здригнулося. — Я роками працював, а ти мовчала?

— Васил., вона не хоче тебе засмучувати, — тихо відповіла Оксана. — Але вона не може тут залишитися. Їй тут тісно.

— Тісно? — я підвищив голос. — Я все життя віддавав цьому дому, відмовлявся від усього, щоб вона мала майбутнє. А тепер це нікому не потрібно?

Оксана поклала руку мені на плече, але я відсторонився. Її слова лише погіршили мій стан. Я відчував себе зрадженим — не лише донькою, а й дружиною, яка знала і мовчала.

Наступного тижня я почув, як Оля розмовляла з Оксаною у спальні. Двері були прочинені, і я зупинився в коридорі, не наважуючись увійти.

— Мамо, я не можу тут жити, — казала Оля. — Тато думає, що дім усе вирішить, але це не моє. Я хочу бути у Львові, там моє життя.

— Я розумію, — тихо відповіла Оксана. — Але тато вклав у це всю душу. Йому важко це прийняти.

— Я не хочу його образити, — голос Олі тремтів. — Але я не можу жити його мрією.

Я не витримав. Відчинив двері і зайшов.

— То ти так про мене говориш? — мій голос був холодним. — За моєю спиною?

Оля здригнулася, але швидко опанувала себе.

— Тату, я не хочу тебе засмучувати, але цей дім — це твоя мрія, не моя. Я не бачу себе тут.

Я сів на стілець, відчуваючи, як у середині мене щось тріснуло. Усе, що я будував, усе, заради чого я працював, раптом стало непотрібним.

— То я дарма все це робив? — тихо запитав я, більше до себе, ніж до них.

Ніхто не відповів.

Ніч була прохолодною. Я вийшов на ґанок, не взявши куртки. Сів на сходинку, дивлячись на сад, де я колись уявляв, як Оля гуляє зі своїми дітьми. Яблуні, які я садив, стояли мовчки, їхні гілки гойдалися від легкого вітру. Я відчував порожнечу. Дім, який мав бути сповнений життя, здавався чужим.

Оксана вийшла слідом за мною. Вона сіла поруч, але довго не говорила.

— Василь, можливо, це не кінець, — нарешті сказала вона. — Може, Оля ще передумає. Або онуки приїжджатимуть сюди на канікули.

— Це не дім для канікул, — різко відповів я. — Це мав бути її дім.

Вона зітхнула, але нічого не додала. Її рука лягла на моє плече, але я не відчув полегшення.

Через кілька днів я йшов вулицею нашого містечка і зустрів сусіда, пана Івана. Він усміхнувся і запитав:

— Ну що, Василь, коли Оля весілля гулятиме? Дім же готовий, сад цвіте!

Я хотів відповісти, але слова застрягли. Лише махнув рукою і пішов далі. Як пояснити, що дім, у який я вклав усе життя, може залишитися порожнім?

Я вирішив побачити, як живе Оля у Львові. Без попередження сів на автобус і поїхав до міста. Її будинок був у старій частині міста, з вузькими сходами і запахом старого дерева. Я постукав, і коли Оля відчинила двері, в її очах промайнув подив.

— Тату? Що ти тут робиш? — запитала вона, впускаючи мене.

Квартира була маленькою, але затишною. Сучасні меблі, кілька рослин на підвіконні, ноутбук на столі. Видно було, що вона старалася зробити це місце своїм. Але простору було обмаль — ледве одна кімната і маленька кухня.

— Це твоє “краще життя”? — запитав я, сідаючи на диван.

— Тату, тут усе поруч, — відповіла вона, ніби виправдовуючись. — Робота за десять хвилин, друзі, кафе. Я почуваюся тут на своєму місці.

— А оренда? — тихо запитав я. — Скільки ти платиш за цю тісноту?

Вона зніяковіла.

— Поки справляюся. Це тимчасово, я планую щось купити… з часом.

Я слухав її і чув не лише впевненість, а й невловиму тривогу. Вона будувала своє життя, але я бачив, як важко їй дається ця свобода. Оренда, рахунки, нестабільна робота — усе це тиснуло на неї, хоч вона й не визнавала.

Повернувшись додому, я сів за стіл у нашій вітальні. Думки гуділи, але одна поверталася знову і знову: дім без людей — це просто стіни. Я відчував гіркоту. Роки праці, жертви, кожен вечір, проведений на будові, — усе це було для Олі, але вона обрала інший шлях. Я злився, бо не розумів, як можна відкинути те, що я вважав найціннішим. Але потім прийшло усвідомлення: я не можу змусити її жити моєю мрією.

Я сидів і думав: чи був я правий, присвятивши життя дому, який нікому не потрібен? Чи варто було слухати Олю раніше, зрозуміти її бажання? А може, я просто не готовий відпустити свою мрію? І що буде з цим домом, якщо Оля ніколи не повернеться? Чи знайде він своє призначення, чи стоятиме порожнім, як нагадування про мої втрачені ілюзії?

Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!