Я роками наполегливо працював, щоб мої діти мали краще життя, ніж я. Але замість гордості я відчував сором, що моя донька, випускниця університету, досі не знайшла себе і живе за мій рахунок.

Я відкладав свої бажання. У Соломії були репетитори, ноутбук, книги для підготовки до вступу, які коштували більше, ніж я заробляв за тиждень. Я пишався, коли вона отримала диплом бакалавра, коли її запросили на магістратуру в університет у Львові. Моя душа співала, коли вона розповідала про свої плани стати екологом, рятувати природу, працювати над проектами, які змінять світ.

Все моє життя пройшло на заводі у Кременчуці. Я працював на металургійному комбінаті, де кожен день був схожий на попередній: гул верстатів, запах розпеченого металу, важкі ящики, які доводилося тягати. Ніхто не питав, чи хочу я цього. Так склалося. Мені було дев’ятнадцять, коли я залишився без батьків, без освіти, з молодшим братом, якого треба було годувати. Я мусив працювати, щоб ми вижили.

Коли народилася Соломія, я пообіцяв собі: вона не знатиме такого життя. Вона не носитиме одяг, який доношували сусідські діти, не їстиме хліб із маргарином, як я в дитинстві. Я працюватиму, а вона навчатиметься. Вона буде кимось — можливо, науковицею, можливо, активісткою, яка змінить країну. Аби тільки вона не знала, що таке холодний цех у січні чи мозолі від важкої праці.

Були часи, коли ми ледве зводили кінці з кінцями. Моя дружина Оксана працювала медсестрою, і її зарплати ледь вистачало на комуналку. Але я відкладав свої потреби. У Соломії були репетитори з англійської, ноутбук, щоб вона могла вчитися програмувати, і кросівки, які вона так хотіла. Оксана казала, що я занадто стараюся, що ми можемо економити. Але я бачив, як горіли очі Соломії, коли вона розповідала про свої заняття, і знав, що все це того варте. Я пишався, коли вона отримала диплом, коли її запросили на магістратуру. Я навіть дозволив собі мріяти, що одного дня вона працюватиме в міжнародній організації, подорожуватиме світом.

Але минув рік після її випуску. І що вона робить? Сидить удома. Цілими днями гортає соцмережі, дивиться серіали, іноді їздить на якісь волонтерські акції, але роботи не шукає. Коли я щось кажу, вона відмахувалася, ніби я не розумію, як влаштований сучасний світ. І я все частіше запитував себе: «Для чого я так старався?»

Я повернувся додому пізно, як завжди. Мої руки гуділи від втоми, одяг пропах пилом і металом. У квартирі було тихо, лише з кімнати Соломії доносився звук музики. Я зайшов до кухні, поставив чайник. Вона сиділа на дивані, обклавшись подушками, із телефоном у руках. На столі стояла миска з попкорном і склянка з-під соку.

«Може, допоможеш мені з ремонтом у коридорі? Треба шпалери поклеїти», — сказав я, намагаючись звучати спокійно.

Вона підняла очі, але не відклала телефон. «Тату, я зайнята. У мене завтра вебінар з екології», — відповіла вона, ніби це все пояснювало.

Я відчув, як у середині мене щось стиснулося. «Зайнята? Ти весь день сидиш із цим телефоном. Я ж не прошу багато».

Вона зітхнула, закотивши очі. «Тату, ти не розумієш. Зараз ніхто не бігає за першою-ліпшою роботою. Я чекаю на щось, що мені підійде. Щось із сенсом».

Я стояв, не знаючи, що сказати. У середині мене все кипіло. «Ти рік сидиш удома, Соломіє. Я плачу за все — за квартиру, за їжу, за твої курси. А ти чекаєш».

Вона знизала плечима. «Я не хочу працювати на роботі, яка мене не надихає. Ти ж сам казав, що хочеш, щоб я була щасливою».

Ці слова подіяли на мене, як холодна вода. Я поставив чашку на стіл так різко, що вона ледь не перекинулася. «Я працював усе життя, щоб ти мала вибір. А ти просто сидиш».

Вона нічого не відповіла, лише знову втупилася в телефон. Я вийшов із кухні, грюкнувши дверима. Сів у машині й поїхав, сам не знаючи куди. У голові крутилася одна думка: я невдаха. Я вклав усе в доньку, а вона вважає, що мої зусилля — це ніщо.

Одного вечора ми з Оксаною сиділи на кухні. Я дивився на тріщину в кахлі на підлозі, а вона різала овочі для салату.

«Подивись, ким вона стала, — нарешті сказав я. — Сидить удома, ніби їй усе винні».

Оксана зітхнула. «Може, їй потрібен час, Тарасе. Вона молода, шукає себе. Ринок зараз складний».

«Я працював, щоб їй не було складно! — я підвищив голос, але одразу стишився. — Вона навчалася, щоб досягти чогось, а не щоб чекати ідеальної роботи».

Оксана відклала ніж і подивилася на мене. «Може, вона не хоче жити так, як ти. Ти весь час на заводі, приходиш додому виснажений. Вона бачить це і не хоче такого життя».

Її слова подіяли на мене сильніше, ніж я очікував. Я встав і підійшов до вікна. У дворі гойдалися гілки старого горіха, підсвічені ліхтарем. «Може, я щось зробив не так?» — тихо запитав я.

Оксана не відповіла. Лише звук прибора, що різав огірок, порушував тишу.

Одного дня я не витримав і покликав Соломію поговорити. Ми сіли у вітальні, вона сиділа навпроти, тримаючи телефон, ніби він був її щитом.

«Чому ти не шукаєш роботу? — спитав я прямо. — Ти закінчила університет, у тебе диплом, ти розумна. Чому ти нічого не робиш?»

Вона відклала телефон і подивилася на мене. Її очі були спокійними, але в них було щось, що я не міг розгадати. «Тату, я не хочу бути, як ти. Працювати на заводі, приходити додому без сил, жити заради зарплати. Я хочу знайти щось, що матиме сенс. Щось, що змінить світ».

Я відчув, як у середині мене щось тремтить. «Я все життя працював, щоб ти могла вибирати. Щоб тобі не довелося тягати ящики чи стояти біля верстата. А ти кажеш, що моє життя — це ніщо».

Вона похитала головою. «Я не кажу, що твоє життя — ніщо. Але я не хочу бути твоїм проєктом, тату. Ти весь час казав мені, що я маю бути кимось. Університет, диплом, кар’єра. А я просто хочу бути собою. Ти ніколи не питав, чого я хочу».

Її слова були як холодний вітер. Я дивився на неї, ніби бачив уперше. У голові крутилися спогади: як вона раділа, коли ми купили їй перший велосипед, як вона сміялася, коли ми гуляли в парку, як вона обіймала мене після захисту диплома. Я думав, що це наші спільні перемоги. Але, можливо, я помилявся.

Я не знав, як говорити про почуття. Моя любов до Соломії була в тому, що я платив за її навчання, купував їй усе, що вона просила, забезпечував стабільність. Я не казав: «Я пишаюся тобою», а казав: «Молодець, п’ятірка». Я думав, що цього досить. Але тепер я відчував, як у середині мене щось тріскається. Я ніколи не плакав, але того вечора в машині, припаркованій біля річки, я відчув вологу на щоках.

Я згадував, як вона була маленькою, як бігала босоніж по траві, як малювала крейдою на асфальті. Я хотів захистити її від усього світу, дати їй усе, чого не мав я. Але, можливо, я не навчився бути батьком. Можливо, я не слухав її, коли вона намагалася сказати, ким хоче бути.

Минали тижні, але напруга між нами не зникала. Соломія почала їздити на якісь екологічні заходи, брала участь у прибиранні парків, але роботи так і не шукала. Одного разу я побачив, як вона пакує рюкзак, щоб поїхати на черговий волонтерський проєкт у Карпати. Я стояв у дверях і дивився, як вона складає речі.

«Ти знову їдеш? — спитав я. — А що потім? Що ти робитимеш, коли повернешся?»

Вона зупинилася, подивилася на мене. «Тату, я не знаю. Але я хочу знайти своє місце. Не твоє, не мамине, а своє».

Я не знав, що відповісти. У середині мене боролися злість і подив. Я хотів, щоб вона зрозуміла, як важко я працював заради неї. Але я також починав розуміти, що вона шукає щось, чого я ніколи не мав — сенс, який не вимірюється зарплатою чи стабільністю.

Того вечора я сидів на балконі, слухаючи, як шумить місто. У голові крутилися запитання, на які я не мав відповідей. Чи правильно я виховував Соломію? Чи справді я слухав її, чи лише нав’язував їй свої мрії? Чи зможу я колись зрозуміти її світ, такий відмінний від мого? І найголовніше — чи зможемо ми з нею знову знайти спільну мову, чи назавжди залишимося по різні боки цього непорозуміння?

Я знав, що відповіді не прийдуть одразу. Можливо, їх не буде взагалі. Але я відчував, що мушу спробувати. Не заради себе, а заради тієї дівчинки, яка колись сміялася, коли я підкидав її в повітря. Тієї, яку я хотів захистити від усього світу. Але чи зможу я захистити її від самої себе? І чи варто це робити?

Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!