Я розлучилася з чоловіком ще зовсім молодою. Але на той час у мене вже була донечка. Батько нею зовсім не цікавився, платив лиш мізерні аліменти. От мені й довелося залишила п’ятирічну доньку Соломійку на виховання своєї матері, а самій поїхати на заробітки у Францію.
Бабуся дуже любила і балувала внучку, це я знаю, але розумію й те, що Соломійка все рівно сумувала за мамою. Перші роки заробітчанства я не могла приїхати, але надсилала гроші та подарунки.
Через шість років я нарешті прилетіла на батьківщину, але дочка, яка дуже підросла, поставилася до мене з настороженістю, Соломійці знадобилося кілька днів, щоб звикнути до мене заново.
Ледве ми добре налагодили порозуміння, як я знову відлетіла в чужу країну – треба було працювати і утримувати маму з дочкою далі, до того ж у мами почало здавати здоров’я. Але тепер я мала змогу кожні півроку відвідувати рідних.
У старших класах Соломійка почала зустрічатися з Любчиком, після школи їхні стосунки продовжилися. Для Соломійки це було перше кохання. Потім вона вступила до вишу і поїхала на навчання до іншого міста. Та їхні почуття витримали й перевірку відстанню. Після університетів вони вирішили одружитися. Я схвалила вибір доньки і організувала молодим пишне весілля з медовим місяцем у Парижі.
Дочка й зять орендували для себе двокімнатну квартиру. З перших днів спільного проживання вони почали конфліктувати, а через півтора роки Соломія запропонувала чоловікові пожити окремо. Вона хотіла провчити Любомира і сподівалася, що він наступного ж дня прибіжить вибачатися.
Але зять скористався моментом і у нього майже одразу з’явилася інша жінка. А невдовзі Любомир заявив, що подає на розлучення. Соломія тиждень мочила сльозами подушку, бо не чекала від благовірного такого.
Ні я, ні моя мама не можемо заспокоїти дочку досі. Донька повторює, що без Любомира її життя не має сенсу, і готова пробачити йому всі образи. Вона стала дуже різкою і дозволяє собі кричати на рідних, на маму й на мене по телефону.
Я знаю, що друзі намагаються частіше запрошувати Соломію в гості, кличуть її з собою на пікніки, але їй це не допомагає відволіктися від сумних думок. Я хотіла забрати дочку у Францію, а мамі найняти помічницю – дочка відмовилася.
Я дуже хвилююся і переживаю за неї, все думаю, як допомогти дочці позбавитися цієї емоційної залежності. Я порадила звернутися до спеціаліста, бо без його консультації тут не обійтись. Хіба я не права?
Але Соломія й чути не хоче про подібне і говорить, що розбереться сама. Можливо, на цьому форумі ви допоможете мені порадою, як допомогти власній дитині.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.