Я розрахував бюджет до копійки: 15000 на оренду, 8000 на продукти і жодної гривні на пластикові серця, які за тиждень опиняться на смітнику. — Ти знову рахуєш свої папірці замість того, щоб подумати про мене, — дорікнула Юля, коли я відмовився купувати букет за 1200. Ця цифра здавалася мені завеликою за в’ялу траву, але я не врахував, що ціна розриву буде значно вищою.

Ми з Юлею разом уже шість років, і кожен лютий перетворюється на якесь випробування для моєї нервової системи. Цього року я вирішив, що з мене досить. У квартирі й так повно пилу від тих м’яких іграшок, пластикових статуеток і листівок, які вона зберігає роками. Повітря в кімнаті здавалося густим від пахучих свічок, які вона запалила ще зранку, ніби натякаючи на особливий вечір. За вікном лютував мокрий сніг, б’ючи у шибки брудними краплями, а на кухні закипав чайник, видаючи свист, що різав слух.

Я повернувся з роботи втомлений. Руки затерпли від керма, а в голові крутилися цифри звітів. Юля зустріла мене в коридорі, одягнена в сукню, яку дістає лише для виходів у ресторан. Вона усміхалася, але очі видавали очікування. Я пройшов повз неї до вішалки, знімаючи важку куртку.

— Борисе, ти нічого не забув? — запитала вона, і її голос став на тон вище.

Я глянув на порожню тумбочку в передпокої.

— Наче нічого. Ключі на місці, телефон теж.

— Ти прекрасно розумієш, про що я. Сьогодні чотирнадцяте число. Де мій сюрприз?

Я зітхнув, відчуваючи, як втома тисне на плечі. Стіни нашої орендованої квартири здавалися затісними для цієї розмови, яка повторювалася з року в рік.

— Юлю, ми ж дорослі люди. Навіщо нам цей китайський непотріб, який завтра опиниться в смітнику або буде збирати бруд на полиці? Я не купував нічого, бо не бачу в цьому сенсу.

Її обличчя вмить змінилося. Усмішка зникла, поступившись місцем різким зморшкам біля губ.

— То для тебе наша спільна радість — це непотріб? Я чекала на цей день, готувала вечерю, сподівалася на увагу.

— Увага не вимірюється кількістю витрачених папірців на рожевий картон. Я щодня працюю, щоб ми могли нормально харчуватися і відкладати на власне житло. Хіба це не прояв турботи?

Юля різко розвернулася і пішла на кухню. Я чув, як вона гримить тарілками. Старі меблі відгукувалися на кожну її дію жалібним скрипом. Я зайшов слідом, відчуваючи запах підгорілого тіста. На столі стояли дві тарілки з салатом, але апетиту не було.

— Всі мої подруги вже виставили фото з величезними букетами та пакунками. Оксана отримала прикрасу, Марічка поїхала за місто. А я що? Сиджу в цій коробці і слухаю про економію?

— Ти знову порівнюєш нас з кимось іншим. Тобі важливо, що скажуть у мережі, чи те, як ми живемо насправді? Ті квіти за три дні стануть сухим сіном. Це просто маркетингова пастка, Юлю.

— Це не пастка, це свято! Можливість відчути себе особливою. Невже я не заслуговую хоча б на дрібницю?

— Ти заслуговуєш на повагу і стабільність. А не на пластмасове серце, зроблене десь на фабриці за безцінь і продане тут утридорога. Я не збираюся більше підтримувати цей абсурд. Минулого року я подарував тобі ту вазу, і де вона зараз? Стоїть у коморі за ящиками з інструментами.

Вона зупинилася і в упор подивилася на мене. Її погляд був колючим, як крижаний вітер надворі.

— Та ваза була ознакою того, що ти думав про мене. А сьогодні ти думав тільки про свій гаманець. Тобі шкода грошей на мою посмішку.

— Мені не шкода грошей на тебе. Мені шкода віддавати їх за сміття. Давай завтра підемо і купимо тобі щось справді потрібне. Тепле взуття або новий светр. Це буде чесно.

— Мені не потрібен светр завтра! Мені потрібен був жест сьогодні. Ти просто став сухим і черствим. Тобі зручно прикриватися логікою, щоб сховати свою байдужість.

Я сів за стіл, підперши голову руками. Стара скатертина була поплямована в кутку, і я почав механічно колупати ту пляму нігтем.

— Можливо, я і черствий. Але я бачу речі такими, якими вони є. Ми не маємо зайвих коштів, щоб пускати їх на вітер заради картинки. Чому ти не можеш цього зрозуміти?

— Бо життя складається не тільки з виживання та економії! Подивися навколо. Все сіре, похмуре. Людям потрібні ці яскраві моменти. А ти їх забираєш у мене.

Вона почала скидати їжу з тарілок у відро. Це було так демонстративно, що я відчув, як усередині закипає роздратування.

— Навіщо ти це робиш? Ми могли б просто повечеряти.

— Я не хочу вечеряти з людиною, яка рахує кожну копійку, коли йдеться про мої почуття. Йди до кімнати, Борисе.

Я не став сперечатися. Вийшов на балкон, де пахло сирістю та старими газетами, які залишилися від попередніх мешканців. Дивився вниз на темну вулицю. Машини проїжджали повз, розбризкуючи воду з калюж. У вікнах сусіднього будинку блимали гірлянди. Невже я справді такий неправильний? Чи це світ збожеволів на споживацтві?

Через годину я спробував зайти в спальню, але двері були зачинені зсередини. Такого раніше не траплялося.

— Юлю, відчини. Це вже занадто.

— Спи у вітальні. Там якраз диван такий самий жорсткий, як і твої переконання.

Я ліг на старий диван, який прогинався під моєю вагою. Пружини неприємно впиралися в боки. Я думав про те, як ми дійшли до цього. Раніше ми могли гуляти парком, пити звичайний чай з термоса і бути щасливими. Коли саме матеріальні речі стали головним мірилом нашої близькості?

Наступного ранку на кухні панувала тиша. Юля збиралася на роботу, ігноруючи мою присутність. Вона навіть не подивилася в мій бік, коли я наливав собі каву.

— Юлю, давай поговоримо спокійно.

— Нема про що говорити. Ти зробив свій вибір. Ти вибрав холодний розрахунок замість емоцій.

— Це не розрахунок. Це здоровий глузд. Ти ж сама казала, що нам треба збирати на ремонт у твоїх батьків.

— Ремонт — це обов’язок. А квіти — це бажання. Ти просто перестав хотіти робити мені приємно.

Вона грюкнула дверима і пішла. Я залишився один у порожній квартирі. На підлозі лежав залишений нею рожевий клаптик паперу — мабуть, та сама листівка, яку вона підготувала для мене. Я підняв її. Там не було жодного слова, лише намальоване від руки криве серце.

Весь день на роботі я не міг зосередитися. Колеги обговорювали, хто що подарував своїм жінкам. Хтось хвалився дорогим годинником, хтось — величезним ведмедем. Я мовчав, відчуваючи себе чужим у цьому параді марнославства. Мені здавалося, що я єдиний, хто бачить за цим порожнечу.

Увечері я вирішив зайти в магазин. Можливо, варто було поступитися? Я довго стояв перед полицями з червоними коробками цукерок. Вони виглядали однаково, на смак, напевно, теж були посередніми, але ціна кусалася. Я простягнув руку до однієї з них, але згадав вчорашній погляд Юлі. Хіба коробка картону виправить те, що тріснуло між нами?

Я повернувся додому з порожніми руками. Юля вже була там. Вона сиділа в темряві біля вікна.

— Ти знову нічого не приніс, — тихо сказала вона, не повертаючи голови.

— Я приніс себе. Свою вірність і своє бажання бути з тобою. Хіба цього мало?

— В сучасному світі, Борисе, іноді цього мало. Бо почуття мають бути підкріплені діями, які зрозумілі іншому.

— Мої дії — це кожна сплачена квитанція, це кожна лампа, яку я вкрутив, це те, що я забрав тебе з роботи, коли йшов дощ. Це справжнє життя.

— Це побут. А я хотіла казки. Хоча б на один вечір.

Вона встала і пішла в іншу кімнату, навіть не увімкнувши світло. Я залишився стояти посеред коридору. Старий годинник на стіні голосно цокав, відраховуючи секунди нашого відчуження. Я розумів її образу, але не міг змусити себе стати частиною того, що вважав обманом.

Ми прожили в такому мовчанні тиждень. Кожен сніданок був механічним, кожна фраза — лише про необхідні речі. Я бачив, як вона гортає стрічку новин, де її знайомі продовжували ділитися враженнями від минулого свята. Кожен лайк під чужим фото був як маленька тріщина в нашому фундаменті.

Одного разу я прийшов додому раніше і побачив, що вона збирає речі. Не всі, лише частину.

— Куди ти зібралася?

— Поїду до мами на кілька днів. Мені треба подумати.

— Через що? Через відсутність подарунка? Це ж смішно, Юлю!

— Ні, Борисе. Через те, що ми говоримо різними мовами. Тобі важливо бути правим, а мені важливо бути почутою. Ти виграв свій бій за економію, але програв щось набагато більше.

Вона зачинила валізу. Звук замка здався мені занадто гучним у цій тихій квартирі.

— Ти справді готова зруйнувати все через дрібницю?

— Це не дрібниця. Це симптом. Ти перестав бачити в мені жінку, якій хочеться дарувати радість без приводу і без розрахунку вартості.

Вона пішла, а я залишився стояти біля порожньої шафи. У повітрі ще тримався тонкий аромат її парфумів, змішаний із запахом вогкості, що просочувалася крізь старі віконні рами. Я сів на ліжко, відчуваючи, як тиша тисне на вуха.

Минуло кілька днів. Я намагався переконати себе, що я правий. Що вона повернеться, коли емоції вщухнуть. Що логіка переможе. Але щовечора, повертаючись у холодну квартиру, де ніхто не грюкав тарілками і не запалював свічок, я відчував дивну пустку. Мої гроші залишилися при мені, я не витратив жодної копійки на непотріб. Але чому тоді мені було так важко на душі?

Я дивився на полицю, де раніше стояли її дрібнички. Тепер там було чисто. Жодного пилу, жодних зайвих речей. Тільки порожнеча, яку неможливо було заповнити жодним раціональним поясненням.

Можливо, справа була зовсім не в китайському пластику. Можливо, ці речі були лише символами того, що людина готова витратити свій час і ресурси на те, щоб викликати хоча б коротку усмішку на обличчі іншого. А я відмовив їй у цьому, тримаючись за свою принциповість.

Я підійшов до вікна. Надворі вже починало темніти. Люди поспішали додому, несучи пакети з продуктами, загорнуті в папір дрібниці. Хтось сміявся, хтось сперечався. А я просто стояв і дивився, як сніг засипає мої сліди на асфальті.

Чи варта була моя перемога над комерційним святом того, що я тепер вечеряю на самоті? Чи справді ми маємо бути такими раціональними, що в нашому житті не залишається місця для маленьких, нехай і безглуздих, радощів?

Кожен має свою правду. Моя правда захистила мій гаманець, але залишила мене за зачиненими дверима власного щастя. Я досі впевнений, що ті подарунки нічого не варті, але зараз я віддав би набагато більше, ніж ціна найдорожчого букета, щоб просто почути її голос на цій кухні.

Тепер я сиджу і думаю, що важливіше — залишатися вірним своїм принципам чи вчасно зрозуміти, що кохана людина потребує чогось іншого, навіть якщо це здається тобі дурістю.

Як ви вважаєте, чи варто було мені поступитися своїми поглядами заради спокою в родині, чи я вчинив правильно, відмовившись підтримувати штучне свято?