Мене лякають перемовини. Я не спеціалістка а ні в геополітиці, а ні в дипломатії. Я, звісно, розумію, що орки пішли на перемовини лише тому, що все пішло не так, як ці деграданти планували.
Я розумію, що подібний формат, в тому вигляді, як це подається, має на меті певні поступки. З нашого боку теж.
І от тут мені хочеться волати! Серйозно?! У них до нас є якісь вимоги?! У нелюдей, які хваляться у телефонних розмовах тим, що вбивають цивільних, щоб ті «не проболталісь о наших позіциях»?!
У дегенератів, які беруть у заручники людей сім‘ями і пропонують їм лише один шлях – на довбану рашу?!
У покидьків, які руйнують не просто наші міста, будинки, лікарні, школи, а і нищать наші життя?!
Поки що українська сторона озвучила, що може погодитися на позаблоковий статус. А рашкостан обіцяє припинити вогонь.
Тобто, я правильно розумію, що вони зупиняться там, де стоять і просто не стрілятимуть?! Тобто, ми отримаємо «ДНР/ЛНР», але на значно більшій території?!
Переконайте мене, що я помиляюсь.
Бо мені здається, що у нас лише один вихід – знищення погані на своїй землі. А це – наші жертви, подальші наші жертви.
НАТО не хоче втручатися. Ну так, стандарт, правила, закони. Ми – нічиї в цьому розкладі.
І небо над нами відкрите. Те небо, яке все ще продовжує тримати наші люди з Небесної сотні.
А може настати час, коли їм доведеться перестати морозитися. І втрутитися.
І може бути пізно. Занадто пізно. Для НАТО в тому числі.
Зоя Казанжи, журналістка, письменниця, м. Одеса (https://www.facebook.com/zoyakazanzhy)
Слава Україні і ЗСУ! За нами правда і перемога!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел.