Я сама доглядала за батьком, навіть коли він був прикутий до ліжка, і тепер, коли його не стало, на порозі постали два мої брати, кажуть, що вони, як і я, заслуговують на спадщину. В мені стільки злості й безпорадності, що мене іноді трусить. Приказку, “друзів пізнаєш у біді, братів і сестер у спадщині”, я відчула на власній шкурі

Навіть не знаю з чого почати. В мені стільки злості й безпорадності, що мене іноді трусить. Я намагаюся не думати про це все, тому що відразу з’являється тривога, серцебиття і велике почуття провини. Але я нічого з цим робити не буду, треба буде якось це переробити і прийняти.

Після весілля я залишилася з чоловіком у батьківській хаті. Мама пішла з життя, коли ми з двома братами навчалися, і батько залишився сам у великому домі.

Мій чоловік поступово перетворив будинок на проживання двох поколінь, тож ми маємо в ньому своє приватне життя. Ми живемо там з нашим сином студентом вже 25 років.

Коли ми вирішили жити з батьком, ніхто не заперечував. Основна причина була зрозуміла, батькові потрібна була допомога. самі розумієте, як це жити одному без дружини, ще й у великому будинку. Також ми взяли на себе й оплату всіх комунальних послуг.

Ми з чоловіком не тільки утримували будинок, а й поступово його покращували. Поклали нову покрівлю, бруківку, провели нову електрику, побудували санвузли, поміняли вікна… Це коштувало багато часу та грошей. Проте ми розглядали це також як інвестицію у власне житло.

Угода полягала в тому, що ми заплатимо двом моїм братам певну суму грошей. Батько відкрито говорив про передачу будинку мені і чоловікові, але брати не погодилися на пропозицію. Коли це виникало, виникали конфлікти та суперечки.

Час минав, і ціни на нерухомість зростали все більше і більше. Зрештою сталося те, чого ніхто не очікував: батько сильно занедужав і наслідком було те, що він був прикутим до ліжка.

Я звільнилася з роботи, щоб доглядати за ним. Це були два надзвичайно складних роки, які принесли мені фізичне та моральне виснаження. Але я все одно вдячна за моменти, які провела з батьком. Хоча брати цікавилися батьком, але це було “чисто символічно”. Приходили, зрідка щось купували, сідали за стіл попити чаю, а потім задоволені йшли додому.

Брати навіть чути не хотіли про якийсь поперемінний догляд або про те, що мене замінять хоча б на тиждень. Адже вони мають свою роботу, а я отримую допомогу по догляду. Ну дякую за таку мізерну суму.

Найстрашніше, що батько не встиг переписати будинок на нас з чоловіком. Цю процедуру постійно відкладали, а після недуги він уже не був здатний на цей юридичний акт. Після двох років такого життя він нарешті покинув нас назавжди.

Від юриста ми дізналися, що за життя батько міг розпоряджатися будинком за власним бажанням як власник майна. Тож він міг продати його та віддати, не потребуючи згоди третьої сторони, тобто моїх братів. В принципі, я б не мала нікому платити таким чином – будинок був би “нагородою” за те, що я доглядала за батьком. І я дійсно робила це з любов’ю.

Незважаючи ні на що, ми з чоловіком намагалися домовитися. Ми хотіли віддати братам їхню частку, але не ту астрономічну суму, яку вони просили. Так, вартість будинку зросла, але вони не помітили, що з купівельної ціни потрібно відняти суму, на яку ми з чоловіком покращили будинок.

Зараз у нас ведеться спадкове провадження. І кожному з нас дістається третина. Брати напевно будуть наполягати, щоб будинок продали, їм потрібні гроші.

Невже нам доведеться покинути батьківське гніздо, над яким ми самі зробили чималий труд? Адже з тим домом і нас пов’язують спогади, любов до батьків…

Ще є можливість розрахуватися з братами, але будинок справді має свою цінність, у ньому є гарний доглянутий сад, над яким ми також дуже багато працювали. А я безробітна, а чоловік звичайний робітник. Де ми візьмемо стільки грошей?

З братами дуже важко спілкуватися, вони просто хочуть отримати якомога більше. І підтверджується для мене стара приказка: “Друзів пізнаєш у біді, братів і сестер у спадщині…”

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua