Я ще наче й не зовсім стара, 53 роки всього, але мій чоловік більше не бачить у мені жінку. Богдан знайшов собі іншу на 10 років молодшу від мене. Ніколи не думала, що докачуся до такого, тепер не можу на себе в дзеркало дивитися! Жити в чотирьох порожніх стінах, для чого, для кого?

Наш син Максим уже дорослий і сам готується стати батьком. Ми з ним іноді спілкуємось. Він, буває, дає мені якісь поради, а десь щось я йому підкажу, отак ми й живемо. Я намагаюся не втручатися в його життя з якимись вказівками, адже він уже сам дорослий.

Не приховуватиму, що все ще люблю свого чоловіка. Він усе життя дбав про мене. Вивіз із невеликого містечка, показав світ; допомагав моїм батькам. Саме завдяки йому я стала тією, ким зараз є. Поки всі мої подруги скаржаться на важке життя, нудну роботу, погане здоров’я, я цього не відчувала.

Навіть із вихованням сина мені допомагали інші: няні, прибиральниці тощо. Богдан все це оплачував. Отже так, скаржитися на долю в цьому плані я не маю приводу зовсім.

Тому за всі ці роки я прив’язалася душею до свого чоловіка, свого чоловіка! Богдан завжди був підтягнутим, владним, цілеспрямованим; Спілкувався з оточуючими впевнено, але з належною повагою. Тому в нього досі є багато вірних друзів, а від найманих працівників ніколи не надходило скарг щодо оплати чи поганого відношення.

Чоловік навіть машину мене водити вчив, хоча інші відмовлялися. Тому я і вважала, що наш союз схвалений на небесах і ніколи не розпадеться. Але це були лише мрії.

З віком, незважаючи на всі мої старання та походи до спортзалу, я помітно набрала вагу. Тренер радив мені вести записи в блокноті, де я вказуватиму, що конкретно я з’їла за день і скільки калорій вийшло в результаті. Я старалася, все ретельно заповнювала, але результат залишився таким самим. Я засмучувалася через це, чоловік мій стан помічав.

Можливо, через мій зовнішній вигляд, а можливо, через нудьгу біля мене, Богдан почав все більше часу проводити поза домом: то він їздив до старого приятеля на дачу, де вони смажили шашлики та ходили на річку, то чоловікові потрібно було довше залишатися на роботі, щоб вирішити всі справи.

Знову ж таки, раніше він для цієї справи використовував заступників, тепер йому було зручніше все робити самому. Я, звичайно ж, погоджувалась з кожним його рішенням. Поки нарешті не дізналася, що всі відлучки чоловіка насправді були лише заради однієї мети – побути з іншою жінкою.

Вона молодша за мене більш ніж на 10 років. Така ж спортивна, якою я була у її віці. Навіть колір волосся у нас однаковий і зачіска! Виходить, що вона лише моя заміна, та ж я, просто в найкращій формі? Але ж це я народила сина. Це зі мною чоловік прожив стільки років. Ми і є та сама пара, яка весь цей час жила душа в душу. Такі речі неможливо ігнорувати чи забути.

Зовнішній вигляд для жінки важливий, з цим я згодна. Але як же почуття, взаємна повага, хіба це не головне у стосунках?

Син мене заспокоює і каже, що у батька просто почалася вікова криза. Що він, мабуть, відчув нарешті свій вік і тепер намагається втекти від цього відчуття. На думку сина, вся ця історія незабаром має закінчитися, адже він знає батька як рішучого та послідовного чоловіка.

У цьому я з Максимом згодна, але чи стала я менше переживати? Звичайно ж ні. Я досі не сплю до раннього ранку, чекаю, коли мені подзвонить чоловік.

І хоча він забрав із собою лише особисті речі, залишивши мені квартиру, машину та гроші в сейфі, не думайте, що я від цього стала хоч трохи щасливішою. Так, з пустим холодильником не залишусь і можу робити все, що захочу. Але якось настрою ні на що немає. Тільки лежати у ліжку, плакати і розглядати старі фото.

У мене стільки спогадів з Богданом, і жодного поганого! Я знаю, що багато пар розлучаються, і це теж сумно. Але для них це як визволення. Для мене все навпаки. У шлюбі я була щаслива. За все відповідав мій чоловік. Я ніколи ні на мить не замислювалася, як прожити наступний день.

Цілий день я мала бути вдома, а ввечері приходив чоловік, і тільки він вирішував, чим би нам зайнятися. І щоразу його вибір мене повністю влаштовував. Якщо мені хотілося піти кудись із подругами, я завжди цікавилася його думкою і лише потім давала їм знати, прийду я на зустріч чи ні. Це було моє ідеальне життя. Я вірила, що я з тих жінок, яких не зраджують.

Я чекатиму на нього завжди. І ні слова не скажу про його пригоди з тією жінкою. Мені на них начхати, аби він був поруч. Ось таке моє ставлення до єдиного свого чоловіка, батька мого сина. І якщо це не називається коханням, тоді скажіть що тоді любов? Я вірю, що сильнішого за таке кохання нічого немає. І лише воно може дати мені шанс повернути все, як було.

Головне – вірити та чекати, так мене вчили бабуся й мама. І рано чи пізно все знову стане на свої місця. Ось побачите. Я виявлюся права і потім ще раз про це напишу. Всім миру!

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.