Я сказала чоловіку, що чекаю дитину, але реакція Дмитра мене, не те слово, спантеличила. І лише згодом я дізналася всю правду. Виявляється, лікарі, давним-давно йому сказали, що потрібно змиритись, бо татом він ніколи не стане.
– Здається, я чекаю дитинку, – швидко сказала я.
Дмитро мовчки повернувся до мене спиною. Замість радості я побачила лише, як напружилися його плечі. А я ж думала, що він зрадіє, що ми цього чекали…
Я завжди вірила, що наше життя йде за планом. Ми обоє хотіли сім’ю, дітей, часто уявляли, як наш малюк бігатиме квартирою, розкидаючи іграшки. І ось воно – сталося. Але чомусь не так, як я собі уявляла.
– Ти нічого не скажеш? – голос мій тремтів.
Дмитро поставив чашку на стіл і, не повертаючись, сказав:
– Може, це таки не правда? Може, через стрес? Не варто поспішати з такими висновками.
Його байдужий тон вдарив сильніше, ніж якби він підвищив голос. Я на мить втратила дар мови, але потім відчула, як у мені закипає злість.
– Тобто… Ти взагалі хочеш цю дитину?
Він нарешті подивився на мене, і в його очах я побачила страх. Але не перед батьківством. Це був інший страх. Той, який змушує людей щось приховувати.
– Просто… мені потрібно звикнути до цієї думки, – буркнув і вийшов у вітальню.
Замість радості і обіймів – холод і відчуженість. Чому? Я ж не придумала, що він хотів дітей…
Наступного дня я зустрілася з подругою в кав’ярні. Каріна одразу все зрозуміла.
– Що сталося?
– Дмитро щось приховує, – я помішувала ложечкою чай, хоча пити його вже не хотілося. – Відколи я сказала йому про цікавий стан, він ніби уникає мене.
– Він сказав, чому?
– Каже, що просто не очікував. Але це… не схоже на нього.
Каріна задумливо поглянула на мене.
– Спершу зроби тест. Переконайся, що це не просто затримка. А потім… Поговоріть серйозно.
Наступного ранку дві смужки на тесті підтвердили: я чекаю дитину. Але мені було не до радості.
Дмитро прийшов пізно, кинув куртку на стілець і одразу заговорив телефоном:
– Так, зараз вийду.
Навіть не спитав, як я. Просто пішов.
Я більше не могла терпіти. Вперше в житті я вирішила за ним простежити. І вже за кілька хвилин стояла в тіні дерева біля нашого будинку, слухаючи розмову Дмитра з його другом Богданом.
– Я їй ніколи не казав, – голос чоловіка був глухий.
– Ти серйозно? – Богдан здався здивованим.
– Я боявся. Думав, що це нічого не змінить. Але тепер… вона чекає дитину.
У мене підкосилися ноги. Про що він говорить? Що він приховує?
– Братан, вона ж все одно дізнається, – продовжив Богдан.
– Я знаю, – Дмитро нервово потирав чоло. – Але боюся, що вона мене покине.
Коли він повернувся додому, я вже чекала його за столом. Він зрозумів, що це буде серйозна розмова.
– Що ти від мене приховуєш? – запитала прямо.
Він нервово зітхнув, опустив погляд.
– Я… я не можу бути батьком.
Світ перед очима пішов обертом.
– Що?!
– Я знаю про це давно, – тихо промовив він. – Але боявся тобі сказати. Боявся, що ти підеш від мене.
– Але я… я чекаю дитину! – видихнула я.
Він отетерів. Очі повільно наповнювалися подивом.
– Тобто… Це не може бути моя дитина, – прошепотів він.
Мені захотілося вигукнути. Як він може таке казати?!
Наступного дня ми пішли до лікаря. Дмитро мав почути правду від фахівця.
– Випадки, коли чоловікові таке кажуть, але він все ж здатен стати батьком, трапляються частіше, ніж ви думаєте, – спокійно пояснив лікар.
– Тобто… це можливо? – спитав Дмитро, все ще не вірячи.
– Так. Бувають медичні помилки, буває низька ймовірність, але вона не нульова.
Мій чоловік повільно перевів погляд на мене. Вперше за кілька тижнів у його очах не було страху. Тільки розгубленість.
Вийшовши з кабінету лікаря, він зупинився переді мною.
– Пробач, – прошепотів він. – Я мав сказати тобі раніше.
Я подивилася на нього. В серці вирували змішані почуття: образа, любов, страх… Але була ще й надія.
– А якщо тест ДНК підтвердить твоє батьківство, ти зможеш пробачити собі, що не довіряв мені?
Він не знав, що відповісти.
А як би ви вчинили на моєму місці?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
