Я стояла біля кухонного столу, тримаючи в руках його сорочку. Вона пахла не мною, не Тарасом, а кимось чужим. Солодкий, пряний аромат, який не міг належати нашому дому. Мій чоловік повернувся пізно, як завжди останнім часом, і кинув цю сорочку в кошик для білизни, ніби нічого особливого.

Але я відчула той запах. Він проникав у мене, викликаючи подив, ніби хтось невидимий стояв поруч. Тарас посміхнувся, поцілував мене в щоку і пішов у ванну, бурмочучи щось про важкий день. А я залишилася з цією сорочкою, відчуваючи, як щось у середині мене тріскається.

Я не з тих, хто влаштовує сцени через дрібниці. Я виросла в Черкасах, у простій сім’ї, де мама вчила, що сімейні проблеми вирішуються розмовами, а не криками. Але останні тижні Тарас поводився інакше. Повернення додому після півночі, телефон, який він тепер тримав при собі, ніби державну таємницю, і цей новий блиск у його очах — не для мене, не для нашого сина Остапа, а для когось іншого.

Я намагалася переконати себе, що це моя уява, що втома від роботи й побуту змушує бачити те, чого немає. Але той запах на сорочці був справжнім. І я знала: це не випадковість.

Все почалося місяць тому. Тарас, менеджер у місцевій логістичній компанії, завжди був зайнятим, але раніше він знаходив час для нас. Ми разом гуляли в парку Сосновий Бір, їли морозиво біля Дніпра, сміялися над тим, як Остап намагається ловити голубів. Але тепер він приходив додому втомлений, відсторонений, із запахом чужих парфумів. «Робота», — казав він, коли я питала. «Клієнти, зустрічі, договори». Я кивала, хоча в середині мене щось стискалося.

Того вечора, коли я вперше помітила аромат, я ще не наважувалася питати. Тарас сидів за столом, гортаючи телефон, і я помітила, як він швидко закрив повідомлення, коли я підійшла. «Що там?» — спитала я, намагаючись звучати невимушено. «Нічого, робоче», — відповів він, не піднімаючи очей. Я відчула подив, але промовчала. Тоді я ще вірила, що це просто втома.

Але з кожним днем я помічала більше. Його нові сорочки, які він сам прасував, хоча раніше залишав це мені. Його туфлі, завжди начищені до блиску. І цей запах, який з’являвся знову й знову. Одного разу я знайшла в його машині квитанцію з кав’ярні в центрі міста. Ми там не були разом уже кілька місяців. На квитанції був час — 21:30. Він сказав, що був із клієнтом. Але я знала, що клієнти не залишають на квитанціях слідів блиску для губ.

Я стояла над пральною машиною, тримаючи ще одну його сорочку. Цього разу на комірці була ледь помітна пляма — рожевий відтінок, який я ніколи не носила. Я не користувалася такою косметикою. Мої губи завжди були природними, хіба що з легким бальзамом. Я дивилася на цю пляму, ніби вона могла заговорити, розповісти мені правду. Але вона мовчала, а в середині мене наростало відчуття, що я втрачаю контроль.

Того ж вечора я взяла його телефон. Тарас був у душі, а його смартфон лежав на кухонному столі — вперше за довгий час без нагляду. Я знала пароль, він його не міняв. Серце калатало, коли я відкрила повідомлення. Нічого підозрілого — лише робочі чати та кілька сухих переписок із друзями.

Але в галереї було порожньо. Жодних фото, крім кількох знімків Остапа на дитячому майданчику. Я знала, що раніше там були інші фотографії — наші спільні, його з роботи, навіть якісь випадкові пейзажі. Все зникло. Це був не просто чистий телефон. Це був телефон людини, яка щось приховує.

Коли Тарас вийшов із ванної, я сиділа на дивані, тримаючи його сорочку. Він глянув на мене, знизав плечима і спитав: «Щось не так?»

«Ти мені скажи», — відповіла я, стараючись, щоб голос не тремтів.

Він усміхнувся, ніби я пожартувала. «Ти про що?»

«Про це», — я підняла сорочку, показуючи пляму. «І про запах, який не мій».

Він не відвів очей. Не зніяковів. Просто сів навпроти мене і сказав: «Олено, ти занадто багато думаєш. Це просто клієнтка, ми довго говорили в кафе. Її парфуми, мабуть, залишилися».

Я дивилася на нього, шукаючи хоч краплю щирості. Але в його очах було щось інше — байдужість. Він навіть не намагався переконати мене. І це подіяло на мене, ніби хтось вилив відро холодної води.

Через кілька днів усе стало зрозуміло. Тарас повернувся додому після опівночі, не попередивши. Я чекала його в кухні, тримаючи чашку холодного чаю. Він зайшов, кинув ключі на стіл і сказав: «Пізня зустріч, вибач». Але я вже не могла мовчати.

«Тарасе, — почала я тихо, — я знаю, що ти з кимось зустрічаєшся. І це не клієнтка».

Він зупинився. Секунду мовчав, а потім зітхнув і сів навпроти. «Гаразд, Олено. Так, є дехто. Але це несерйозно. Просто… так сталося».

Я відчула, як у середині мене щось зрушило. Не зламалося, але вже не було на своєму місці. «Несерйозно? — перепитала я. — А я? А Остап? Ми для тебе що?»

Він потер обличчя руками. «Ти моя дружина. Ми сім’я. Це нічого не змінює. Просто… бувають моменти, коли хочеться чогось іншого. Але я не планую нічого руйнувати».

Я не могла повірити, що він говорить це так спокійно. Ніби розповідає про нову машину чи відпустку. Без жодного натяку на провину. Я встала, відчинила вікно, щоб вдихнути свіже повітря. Воно було чистим, без чужих ароматів. І я зрозуміла, що більше не хочу дихати брехнею.

Наступного дня я прокинулася рано. Тарас ще спав, ніби нічого не сталося. Я тихо зібралася і вийшла з дому. Не знала, куди йду, але відчувала, що мені потрібно віддалитися від усього цього. Я блукала центром Черкас, минаючи знайомі вулиці, кав’ярні, де ми колись сміялися разом. Усе здавалося чужим. Я зупинилася біля вітрини парфумерного магазину. Там стояли флакони — розкішні, з золотими кришечками. Я згадала той запах. Глибокий, східний, який залишився на його сорочці.

Я зайшла всередину. Продавчиня, молода дівчина на ім’я Марта, усміхнулася і запитала: «Шукаєте щось особливе?»

«Так, — відповіла я. — Щось, що запам’ятовується».

Вона показала мені кілька флаконів. Я пробувала їх один за одним, але жоден не був тим самим. Аж поки вона не простягнула мені маленький флакон із темного скла. Я вдихнула — і відчула подив. Це був той аромат. Той самий, що залишився на Тарасовій сорочці. Я подякувала і швидко вийшла. Мені не потрібен був цей запах. Він уже отруював моє життя.

Коли я повернулася додому, Тарас чекав мене. На столі лежав пакет із логотипом того ж магазину. «Це тобі, — сказав він, усміхаючись. — Думав, тобі сподобається».

Я відкрила пакет. Усередині був флакон. Той самий. Я відчула, як у середині мене щось стиснулося. «Ти серйозно? — спитала я. — Ти думаєш, що це все виправить?»

Він знизав плечима. «Я просто хотів зробити тобі приємне».

Я поставила флакон на полицю. Він стояв там, як нагадування про все, що пішло не так. Тарас підійшов, понюхав його і сказав: «Гарний аромат, правда? Екзотичний».

Я не відповіла. Я дивилася на нього і бачила не чоловіка, якого любила, а незнайомця, який думає, що флакон парфумів може замінити правду.

Минуло кілька тижнів. Я не викидала той флакон. Не тому, що він мені подобався, а тому, що він став символом. Символом того, як Тарас намагався загладити свою провину подарунком, а не щирістю. Він продовжував жити, ніби нічого не сталося. Казав, що любить мене, що ми сім’я, що той «момент» був помилкою. Але я знала: це не помилка. Це був вибір. І він робив його знову й знову.

Я не пішла від нього. Поки що. Я дала собі час. Знайшла психолога, почала відкладати гроші, шукати нові можливості. Ми з Остапом проводили більше часу разом — гуляли, читали, малювали. Я намагалася знайти в собі сили, щоб вирішити, що робити далі. Іноді я дивилася на той флакон і думала: чому я дозволила собі так довго не помічати правди? Чому я вмовляла себе, що все гаразд?

Тарас не змінився. Він досі вважає, що може купити моє прощення. Але я вже не та, ким була. Я почала робити власні вибори. І хоча я ще не знаю, куди вони мене приведуть, я впевнена в одному: любов не пахне чужими парфумами. І не ховається за гарними флаконами.

Чи зможу я пробачити Тараса? Чи варто залишатися заради Остапа? І як знайти в собі сили, щоб почати все спочатку, коли в середині мене ще залишається той чужий аромат? Я не знаю відповідей. Але я знаю, що більше не хочу вдавати, ніби все гаразд.