Я стояла за два кроки від доньки в супермаркеті, тримаючи в руках кошик із найнеобхіднішим. Мої старі кросівки поскрипували на кахельній підлозі, а в її руках блищала нова сумочка. Олена, моя донька, кидала в кошик яскраві баночки з косметикою, а я відчувала, як у середині мене щось стискається. Мої пальці міцніше стиснули ручку кошика, коли я помітила, як касирка з цікавістю поглядає на її доглянуті нігті. Мені стало ніяково. Мої руки, сухі від роботи, ховалися в кишенях старої куртки.

Усі вважали Олену самостійною, успішною дівчиною. Її подруги заздрили, родичі хвалили, а сусіди шепотіли: «О, яка в тебе донька, Галино! Така модна, вся в трендах». Але правда була іншою. Її нові сукні, дорогі креми, кава в стаканчиках за сто гривень — усе це оплачувала я. Мої заощадження, вистраждані роками роботи на складі в Черкасах, танула, як сніг навесні. Я посміхалася, коли чула компліменти про неї, але в середині мене пекло від сорому.

Я працювала все життя. Спочатку на заводі, де сортувала деталі до техніки, потім на складі, таскаючи коробки з продуктами. Мої руки давно втратили м’якість — шкіра потріскалася, нігті короткі, без лаку. Я ніколи не знала, що таке розкіш. Мої покупки — це акційні товари в «Сільпо» чи на базарі. Взуття я міняла, лише коли підошва вже не трималася. Кава? Тільки розчинна, найдешевша, у пакетику. А креми для обличчя? Я лише чула про них від Олени, яка витрачала на них половину моєї зарплати.

Олена була іншою. Двадцять чотири роки, завжди в новому одязі, з ідеальним манікюром і зачіскою, наче з журналу. Вона гортала телефон, вибираючи нові сережки чи кросівки, а я рахувала, скільки ще протягну на своїй зарплаті. Я дивилася на неї й бачила прірву між нами. Я економила кожну гривню, а вона витрачала їх так, ніби вони самі з’являлися в її гаманці.

Розмовляти з нею ставало дедалі важче. Я пишалася її красою, її впевненістю, але водночас відчувала гіркоту. Як я могла стояти поруч із нею, коли вона сяяла, а я виглядала, як тінь із минулого? На сімейних святах я ховала руки під столом, щоб ніхто не помітив, які вони грубі. А вона сміялася, розповідала про модні кафе й подорожі, і всі дивилися на неї, як на зірку.

Одного вечора я знайшла чек на столі в кухні. Він лежав так, ніби Олена спеціально залишила його, щоб я побачила. 600 гривень за манікюр. 600 гривень! Це ж майже мої тижневі витрати на продукти. Я не витримала й голосно сказала:

— 600 гривень за нігті? Ти серйозно? Це ж пів моєї зарплати на їжу!

Олена зайшла на кухню, тримаючи телефон. Її очі звузилися, а губи скривила легка посмішка.

— Мамо, не починай. У тебе свої пріоритети, у мене — свої.

— Пріоритети? — я підвищила голос. — Ти живеш у моїй квартирі, не платиш за комуналку, а витрачаєш такі гроші на нігті!

Вона знизала плечима, не відриваючи погляду від екрана.

— Ти сама захотіла, щоб я жила з тобою. Я тебе не змушувала.

Я відчула, як у середині мене щось гаряче пульсує. Хотіла сказати, що це не про змушення, а про відповідальність. Що я все життя працювала, щоб вона мала краще, ніж я. Але слова застрягли в горлі. Я лише прошепотіла:

— Ти не розумієш, скільки це все коштує.

Олена вийшла з кухні, залишивши мене саму з чеком у руках. Я почувалася безсилою. Мої руки, які все життя тримали нашу сім’ю на плаву, здавалися такими слабкими перед її байдужістю.

Наступного тижня була сімейна вечеря в моєї сестри Наталі. Я не любила ці посиденьки, але відмовилася б неввічливо. Напекла пиріжків, накупила овочів на салат — усе з акцій, щоб не перевищити бюджет. Коли ми з Оленою зайшли до Наталиної квартири, усі погляди одразу прикипіли до неї. Нова сукня, блискуча сумочка, нігті, що вигравали на світлі. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки.

— Олена у вас просто красуня! — сказала тітка Марія, поправляючи окуляри. — Напевно, добре заробляє, раз так виглядає.

Я відчула, як мої губи стискаються. Посміхнулася й відповіла:

— Кожен обирає, що йому важливо.

Тітка кивнула, не помічаючи мого тону. А я хотіла крикнути, що Олена не заробляє, що її гарний вигляд — це мої зусилля, мої ночі на складі, мої заощадження. Але я мовчала. Сіла за стіл, ховаючи руки під скатертиною. Олена тим часом сміялася, розповідаючи про нове кафе в центрі Черкас, де кава коштує, як моя вечеря на тиждень. Усі слухали, зачаровані. А я дивилася на свої потріскані пальці й відчувала, як у середині мене щось тьмяніє.

Того вечора, коли ми повернулися додому, Олена навіть не запитала, як я почуваюся. Вона була задоволена, що всіх вразила. А я сиділа в тиші, відчуваючи себе невидимкою.

Через кілька днів я не витримала. Ми сиділи на кухні, і я сказала:

— Тобі не соромно? Усі думають, що ти сама всього досягла, а я знаю, що плачу за твоє життя.

Олена різко повернулася до мене.

— Мамо, я не просила тебе це робити. Я хочу жити так, як мені подобається.

— Так, як тобі подобається? — мій голос тремтів. — Ти носиш бренди, а я ходжу в дірявих кросівках. Ти взагалі думаєш про це?

Вона мовчала, а потім тихо сказала:

— Я не хочу бути такою, як ти.

Ці слова подіяли на мене, як холодна вода. Я відчула, як у середині мене щось тріснуло. Я не могла відповісти. Атмосфера стала важкою, ніби повітря згустилося. Олена встала й пішла до своєї кімнати, а я залишилася сидіти, дивлячись у порожню чашку.

Мій чоловік, Василь, сидів за столом, доїдаючи вечерю. Він завжди уникав таких розмов, але цього разу я не могла мовчати.

— Вона не цінує нічого, — сказала я. — Я все життя працюю, щоб вона мала краще, а вона цього не бачить.

Василь зітхнув, відсунув тарілку.

— Може, дай їй час, Галино. Вона молода, хоче іншого життя.

— Але за чий рахунок? — вирвалося в мене. — Вона живе, як принцеса, а я тягну все на собі.

Він опустив погляд, як завжди, не бажаючи сперечатися. Його мовчання лише дратувало мене. Я встала, почала мити посуд, але думки гуділи в голові. Я згадувала, як у її віці працювала на двох роботах, щоб купити їй першу зимову куртку. Як економила на всьому, щоб вона могла ходити на танці. А тепер вона витрачала мої гроші на нігті й каву, ніби це нічого не варте.

Минали дні, і в нашій квартирі панувала тиша. Олена рідко виходила зі своєї кімнати, а я ходила по дому, наче тінь. Одного вечора я не витримала й постукала до неї.

— Поговоримо? — тихо запитала я.

Вона кивнула, і ми сіли на дивані. Я набрала повітря й сказала:

— Олено, річ не в твоїх нігтях чи сукнях. Мені соромно, що всі думають, ніби ти сама цього досягла. А я… я просто не знаю, як із цим жити.

Вона довго дивилася на мене, а потім відповіла:

— Мамо, може, тобі соромно за себе? Я не хочу жити, як ти. Я хочу іншого — бути вільною, насолоджуватися життям.

Її слова кололи. Я відчула подив, змішаний із болем. Вона відкидала все, заради чого я працювала. Мої жертви, мої старання — для неї це було тягарем.

Я мовчала, не знаючи, що сказати. Ми дивилися одна на одну, але між нами була стіна. Я встала й вийшла, залишивши її в кімнаті. Тієї ночі я довго не могла заснути, дивлячись у стелю. Я думала про Олену — красиву, впевнену, таку далеку від мене. І про себе — втомлену, з руками, які давно забули, що таке ніжність.

Минали тижні, але нічого не змінювалося. Олена продовжувала жити своїм життям — ходила на вечірки, купувала нові речі, а я рахувала гривні, щоб оплатити рахунки. Ми майже не розмовляли, лише обмінювалися короткими фразами. Я відчувала, що втрачаю її, але не знала, як це зупинити.

Одного вечора я сиділа біля вікна, дивлячись на вулиці Черкас. Люди поспішали у своїх справах, а я думала про нас із Оленою. Вона йшла своїм шляхом, я залишалася на своєму. Ми жили під одним дахом, але в різних світах. Я відчувала сором, гіркоту, але десь глибоко в середині мене жевріла маленька іскра гордості. Вона вміла жити інакше, не так, як я. Можливо, це було її перемогою. А може, моєю поразкою.

Я не знала, чи зможемо ми колись порозумітися. Чи вдасться мені відпустити образу? Чи навчиться вона цінувати те, що я для неї робила? Чи, може, це я мала змінитися, щоб зрозуміти її? Ці запитання гуділи в моїй голові, але відповідей не було. І я не знала, чи будуть вони колись.