Я стою на кухні в них, тримаю в руках ту коробку з домашніми пиріжками, а Уляна вихоплює її з моїх рук, дивиться так, ніби я казна-що принесла, і каже: — Таміло, ми ж говорили, що в нас алергія на такі добавки, дітей не можна годувати цим. Я викину, бо шкода, щоб вони знайшли й з’їли.

Я хапаю коробку назад, голос тремтить, бо не витримую вже:

— Уляно, це ж мої пиріжки, від душі! Дітям на шкоду? Та вони натуральні, без всякої хімії, як у магазинах. Максиме, скажи їй, що нічого в цьому всьому нема поганого!

Максим стоїть осторонь, хмурий, ковтає чай з їхнього трав’яного набору, і бурмоче:

— Мамо, ну ти ж знаєш, Уляна намагається. Діти на цій дієті, без консервантів і добавок. Не лізь, будь ласка, бо потім сльози.

Уляна ставить коробку на стіл, але вже відчиняє смітник під мийкою, ніби справа вирішена.

— Таміло Василівно, я розумію, ви старалися. Але в нас правила: тільки свіже, органічне, без маринадів. Дякую, але ні. Краще принесіть наступного разу фрукти чи горіхи.

Я відчуваю, як сльози накочуються, хапаю коробку й іду до дверей, не озираючись.

— Гаразд, викидайте. Але знайте, я для онуків старалася, а не для ваших “правил”. Дзвонити не буду більше, якщо так.

Двері грюкають за мною, а в голові крутиться: як до такого дійшло?

Ніколи не думала, що перестану радіти своїм дням народженням! Але зараз мій 70-річний ювілей, який я зустріну 18 грудня, мене не радує. Я почуваюся зовсім самотньою при живому синові, а все через те, що я не порозумілася з невісткою, не стала дотримуватися ту її систему здорового харчування. Та зараз би я вже згідна. У будинку немає ні ковбаси, ні сиру. Тільки овочі, фрукти та каші, іноді навіть не варені, а сирі. Принесла їм ті домашні пиріжки з картоплею що й на минулий Великдень: з цибулею, з грибами, з м’ясним фаршем. Так невістка їх викинула.

Ніколи не думала, що перестану радіти своїм дням народженням! Але зараз мій сьомий десяток, і я починаю розуміти, що час біжить, як потяг, а я лишаюся на пероні. І справа не в ногах, які вже не ті, чи в тиску, що скаче. Ні, я про те, як самотність тисне, ніби ковдра важка.

Такі історії я чула від сусідок у черзі за пенсією, але на себе не чекала. Тепер я одна в цій трикімнатці, де кожен куток нагадує про минуле, а син Максим, живий-здоровий, десь там, з родиною, забув про мене. Все через Уляну, невістку мою, з якою так і не змогла знайти спільну мову.

Я ділюся цим, бо хочу, щоб інші бабусі не наступали на мої граблі. Хоч визнати помилки боляче, як зуб ниє, але я бачу: частково сама винна. Коли зрозуміла, що в глухий кут зайшла, було запізно — двері зачинилися.

З чоловіком моїм, Василем, ми останні роки не дуже ладнали. Він був старший на дев’ять, характер упертий, як корінь дуба, а з хворобою став ще й примхливим. Але нудно не було — вічно сперечалися про дрібниці, то про газплиту, то про сусіда. Через те з сином бачилися рідко: Максим виріс, одружився, і все. А як Уляна з’явилася, то й поготів зник.

Коли в них народилися онуки — близнюки, хлопчик і дівчинка, Сашко та Мар’янка, — я відчула себе на висоті. Їздила до них щотижня, сідала з малечею, годувала, купала. Достатньо було подзвонити — і я там. Здебільшого Максим кликав: “Мамо, приїдь, Уляна втомилася, а ми з друзями в кіно”. Вони любили вирватися удвох — то на день народження до когось, то на прогулянку в парк, то на вихідні до моря. Я не заперечувала, бо з онуками — то кайф: вони сміялися, тягнули ручки, а я розповідала казки про зайчика, що в городі гуляє.

Тільки я не завжди встигала за їхніми звичаями. Уляна — фанатка здорового способу життя, все в них крутиться навколо цього. Я не проти, звісно, овочі люблю, але ж межа має бути. У холодильнику в них — тільки свіжі салати, смузі з ягід, хліб на заквасці без дріжджів. Ніякого смаженого, ніяких напівфабрикатів. Сама Уляна не їсть навіть молочку, перейшла на рослинне, а Максиму важко — він же з дитинства котлети любив. Про онуків і годі: вони ще малі, їм би кашку з молоком, а не ці “суперфуди” з насінням.

Коли я приходила посидіти, готувала з того, що під рукою. Зварила супчик з куркою, посмажила картопельку — бо діти худенькі були, апетит тільки на просте. Одного разу не витримала, сказала за чаєм, коли Уляна з роботи повернулася:

— Уляно, доню, послухай добру пораду. Діти в тебе такі тендітні, як пір’їнки. Їдять тільки банани й яблука, а м’ясце — ні-ні. Треба білка більше, інакше не виростуть сильними. Я ж бачу, Сашко втомлюється швидко на прогулянці.

Вона поставила чашку, подивилася пильно, ніби я ворожку скликала.

— Таміло Василівно, дякую за турботу. Але в нас план харчування, розроблений з дієтологом. Діти їдять все, що я готую — тофу, кіноа, авокадо. Вони здорові, аналізи в нормі. А ваша курка — то жири шкідливі, холестерин. Краще не мішайтеся, бо плутаєте малечу.

Максим сидів мовчки, ковтав, як риба на березі, і тільки кивнув:

— Мамо, Уляна права. Ми ж обговорювали.

Я тоді замовкла, але осад залишився. З того дня візити стали рідшими. Я намагалася не лізти, привозила фрукти, йогурти — те, що “дозволено”. Але напруга росла. На Великдень минулого року спекла пиріжки — домашні, з картоплею, з цибулею, кілька з фаршем курячим, бо свято ж. Упакувала в коробку, з бантиком, привезла з тортом.

Діти побачили, запищали від радості, потягнулися. А Уляна коробку відчинила, понюхала й скривилася:

— Ой, Таміло Василівно, це ж смажене тісто, олія трансжири! Дітям не можна, алергія може бути. Вибачте, але я викину, бо вони знайдуть і з’їдять.

Я мало не попирхнулася:

— Викинеш? То мої пиріжки, від душі! Дітям на шкоду? Та в них нічого поганого, як у мої часи пекли!

Вона вже до смітника йшла, Максим підтримував:

— Мамо, не драмуй. Уляна для здоров’я старається. Наступного разу щось легке принеси.

Онуки плакали — хотіли пиріжків, — а я взяла коробку й пішла, сльози стримуючи. Додому приїхала, сіла за стіл порожній, і зрозуміла: кінець. З того Великодня мене не кличуть. Онуки підросли, садочок пішов, няня з’явилася. Максим дзвонить раз на місяць: “Мамо, як ти?” — і все. Уляна блокує запрошення мої: “Приїжджайте на обід!” — ніхто не їде.

Потім Василь пішов — раптом, серце не витримало. Я лишилася в цій хаті одна, як у печері. Телефон мовчить, сусідки запрошують на чай, але то не те. Спробувала з Уляною поговорити — написала: “Доню, давай помиримося, я готова вчитися твоїм рецептам”. Вона відписала коротко: “Таміло Василівно, ви нас ображаєте своєю недовірою до нашого способу життя. Краще не лізьте”.

Не знаю, що гірше: сина втратити чи онуків не бачити. Вони ж мої сонечки — Сашко з його машинками, Мар’янка з косичками. Чи я права була, турбуючись? Мене ж так вчили: дитина росте — годуй ситно. А тепер лікар мій каже: “Таміло, вам би теж менше солоного, більше зелені”. Уляна вродлива, струнка, як модель, Максим спортивний — бігає марафони. Онуки, кажуть, у басейн ходять. Може, я помилялася. Змирилася б з тими смузі, аби тільки двері відчинили.

Незабаром Новий рік, а я боюся, що й його самотньо зустріну — ні колядок, ні салатів. Ювілей не за горами, торт замовити? Для кого? Душа болить. Я готова вчитись готувати без олії, читати книжки про органічне. Аби все як раніше — сміх у хаті, обійми. Минулого тижня подзвонила подрузі Оксані, вона з сином ладить: “Таміло, пиши листа, щиро, без звинувачень”. Написала Максиму: “Сину, прости, якщо образила. Хочу побачити онуків, навчуся твоїм правилам”. Чекаю відповіді, як вироку. Сусідка Валя радить: “Іди до церкви, помолися”. А я думаю: може, й правда? Чи просто чекати чуда?

Друзі, а ви б як вчинили? Пробачили б бабусі, яка з любов’ю принесла “заборонене”, чи трималися б свого, як Уляна? Як налагодити мости, коли самотність уже в кістках, і ювілей на носі? Поділіться, бо я не знаю, чи витримаю цю тишу довго.