Я сиділа за столом у своїй маленькій кухні в Чернівцях, розмішуючи ложкою борщ, який варила зранку. Моя онука Соломія воліла б ганяти Європою, ніж думати про сімейне життя. Італія, Греція, якийсь там Балі — її Instagram ряснів фото з пальмами й коктейлями. А я, дивлячись на це, чула тільки одне: цок-цок-цок. Біологічний годинник не спить, а вона, здається, цього не помічала.

У середу я запросила її на чай. Вона прийшла, мабуть, сподіваючись, що я приготувала їй черговий подарунок — може, гроші на чергову подорож. Але я поклала на стіл старі фотографії. Наші, сімейні. А поряд — брошуру з клініки, де консультують про материнство.

Я ніколи не розуміла, що люди знаходять у тих закордонних пляжах. Лежати під сонцем, обмазуватися кремом і фотографувати море — хіба це життя? Соломія вже двічі була на Балі, раз у Греції, а між тим ще й у Португалії каталася на хвилях. А я все думала: якщо там, у тих подорожах, немає місця для сім’ї, то де воно взагалі є?

— Час не чекає, Соломіє, — казала я їй щоразу, коли вона приїжджала на недільний обід. — Ти мені правнуків подаруєш чи так і ганятимеш по аеропортах?

Вона завжди сміялася, ніби я жартую. Їй 30, а вона досі спить у порожньому ліжку. Але той годинник цокав, і це був не просто звук — це був сигнал, що час не безкінечний. У її віці я вже виховувала двох дітей, а вона? Все про «свободу», «самореалізацію» і «подорожі». Я боялася, що скоро в неї залишаться тільки коти та спогади про закордонні пляжі. Розмова, яку ми мали того вечора, запам’яталася їй надовго.

— Бабусю, я ненадовго, скоро в аеропорт, — сказала Соломія, заходячи до моєї квартири з валізою на коліщатках. Її волосся було зібране в хвіст, а очі сяяли — мабуть, уже уявляла себе десь на узбережжі.

— І куди цього разу? На край світу? — я відклала ложку й подивилася на неї.

— До Іспанії. Хочу спробувати фламенко, — відповіла вона так, ніби це було щось буденне, як похід у магазин.

— У твоєму віці, Соломіє, танцюють із дітьми, а не з гітарою, — пробурмотіла я, наливаючи їй чай.

— Бабусю, ну будь ласка, — вона зітхнула, скидаючи легку куртку. — Ми ще навіть не почали розмову, а ти вже про це.

— Бо ця розмова тягнеться роками, — сказала я, відчуваючи, як у середині мене щось стискається. — Ти за штурвалом свого життя, а я питаю: коли ж ти подумаєш про сім’ю?

— У мене інші плани, бабусю, — твердо відповіла вона, дивлячись мені в очі.

— Плани? Дитина — це не плани, це природа! Час не чекатиме твоїх знижок на квитки!

— Я не чекаю, я живу, — сказала вона, і в її голосі було щось таке, що змусило мене замовкнути. — Я живу так, як хочу. Це моє життя.

— Це не тільки про тебе, Соломіє. Це про родину, про продовження, — я підвищила голос, хоча й не хотіла. — Хіба я багато прошу?

— Ти просиш мене змінити все, що я люблю, — тихо відповіла вона, глянувши на годинник. — Мені пора. Бувай, бабусю.

Я дивилася, як вона йде. Не від мене. Від самої себе.

Я два дні ходила, як на голках. Її слова про «моє життя» крутилися в голові, але я не могла їх прийняти. Свобода? Подорожі? А де ж відповідальність? Де та дівчинка, яка колись просила мене навчити її пекти пиріжки? Я взяла телефон і зателефонувала своїй невістці Олені.

— Олено, твоя донька знову про Іспанію і фламенко, — сказала я, намагаючись стримати роздратування.

— Мамо, не починай, — зітхнула вона. — Соломія вже доросла.

— Доросла? А поводиться, як підліток! Я хочу правнуків, а вона тільки й знає, що танці та пляжі!

— Не ти їх виховуватимеш, — лагідно відповіла Олена.

— Не мудруй, — різко обірвала я. — Зроби щось, бо я сама візьмуся за неї. І повір, вона це запам’ятає.

Я поклала слухавку й вирішила діяти. У середу я запросила Соломію на чай. Вона прийшла, як завжди, з посмішкою, думаючи, що я приготувала їй щось приємне. Але я поклала на стіл фотографії — я з її мамою, коли та була немовлям, її мама з нею, коли Соломія була маленькою. А поруч — брошуру з клініки.

— Що це? — спитала вона, піднімаючи брови.

— Поглянь, — сказала я. — Це твоя сім’я. А це — нагадування, що час іде.

— Бабусю, ти серйозно? — вона навіть не намагалася приховати подив.

— Цілком, — відповіла я. — Я вже вибрала імена. Дівчинка — Марічка. Хлопчик — Іван. І не думай, що я не зможу доглядати за ними. Руки в мене ще міцні, на відміну від твоїх планів.

Соломія мовчала. Я бачила, як вона стиснула губи.

Вона різко відсунула стілець, і той скрипнув по підлозі. Я відчула, як у середині мене щось подіяло.

— Бабусю, скажи чесно, — її голос тремтів. — Ти взагалі мене розумієш? Слухаєш, що я кажу?

— Я знаю тебе, як свої п’ять пальців, — відповіла я. — І саме тому хвилююся.

— Ти не хвилюєшся, ти хочеш, щоб я жила за твоїми правилами! — вона підвищила голос. — Я не машина для народження дітей!

— А ти живеш, як туристка, що боїться зупинитися! — я встала, відчуваючи, як у середині мене все кипить. — Хіба я не маю права хотіти для тебе щастя?

— Ти хочеш щастя для себе, а не для мене, — сказала вона, і її очі заблищали від сліз. — Я не ти, бабусю. І не буду.

Тиша запала, як камінь. Вона подивилася на мене, а я… я не знала, що сказати. Легше було сперечатися, ніж зізнатися, що я боюся її самотності.

— Якщо тобі потрібна дитина, заведи собі ляльку, — тихо додала вона й пішла.

Тиждень ми не розмовляли. Я тягнулася до телефону, але зупинялася. Гордість? Може. А може, я просто не знала, як сказати, що люблю її, але не розумію. Невістка Олена прийшла до мене в суботу.

— Мамо, що сталося? Соломія каже, ти її образила, — Олена сіла навпроти, тримаючи чашку чаю.

— Образила? Бо хочу, щоб вона не залишилася сама? — я відчувала, як у середині мене все стискається.

— Вона доросла, мамо. Може, вона не хоче дітей. Не зараз. А може, й ніколи, — лагідно сказала Олена.

— І що мені, змиритися? — я подивилася на неї, шукаючи відповідь. — Хіба я багато прошу?

— Ти її любиш, але не даєш їй права бути собою, — відповіла Олена. — Вона думає, що ти її не приймаєш.

Я замовкла. Я? Не приймаю? Я, яка пекла їй пиріжки, плела коси, вчила молитися? Але в ту ніч я не могла заснути. Лежала, дивилася в стелю й думала: а що, якщо вона права?

У неділю Соломія приїхала. Без валізи. З коробкою цукерок у руках. Мабуть, відчувала провину. Вона сіла навпроти, а я поставила перед нею тарілку з голубцями.

— Ти мені писала? — спитала вона, дістаючи з сумки складений аркуш.

— Писала, — кивнула я. — Бо коли не можу сказати, пишу.

— Я читала твій лист, — вона посміхнулася. — Не знала, що ти так умієш.

— Я багато чого вмію, — пробурмотіла я, витираючи руки об фартух. — Образилася?

— Ні, — вона похитала головою. — Але я зрозуміла, що ти боїшся. Не за правнуків. За мене. Що я залишуся сама.

Я мовчала. Її слова подіяли в середині мене.

— Правда? — тихо спитала вона.

— Правда, — зізналася я. — Бо ти літаєш по світу, а я думаю: хто ж буде з тобою, коли мене не стане?

Вона поклала свою руку на мою. Її долоня була теплою.

— Бабусю, я завжди повертаюся, — сказала вона. — І я не знаю, чи хочу дітей. Але якщо колись захочу… ти дізнаєшся перша.

— Спочатку я тобі куплю коляску, — пожартувала я, і ми обидві засміялися.

Минув місяць. Соломія приїжджала щонеділі. Без валізи, без поспіху. Одного разу вона навіть попросила навчити її готувати голубці. Я мало не впустила качалку від подиву.

— Ти серйозно? — перепитала я.

— Ага, — вона посміхнулася. — Хочу знати, як ти це робиш. Може, колись і я захочу готувати для когось.

Я дивилася на неї й бачила не туристку, а дівчину, яка шукає себе. Не на Балі чи в Іспанії, а тут, у моїй маленькій кухні.

— У мене є умова, — сказала я, дістаючи аркуш паперу.

— Що це? — вона підняла брови.

— Клятва, — відповіла я. — «Обіцяю приїжджати до бабусі щонеділі, приносити цукерки й не згадувати про фламенко».

Вона розсміялася так, що аж сльози виступили.

— Бабусю, ти неможлива!

— Я просто захищаю себе, — відповіла я, і ми знову сміялися.

Того вечора ми довго сиділи за столом. Я не стала прабабусею, але повернула свою онуку. І це було головне.

Але питання залишалися. Чи зміниться Соломія? Чи захоче вона колись сім’ю, чи її щастя завжди буде в дорозі? І чи зможу я колись прийняти її вибір, якщо він буде не таким, як мій? Ці думки крутилися в моїй голові, коли я дивилася на неї, таку схожу на мене — і таку іншу.