Я один піклуюся про маму, тата та будинок в селі. Мій брат, який поїхав на заробітки в Польщу, відмовляється нам допомагати. Він вважає за краще витрачати гроші на себе.

– Ти ж розумієш, що ми тут не потягнемо самі? – прямо запитав я, хоча голос трохи тремтів.

Матвій відкинувся на спинку крісла і подивився на мене так, ніби я попросив у нього зірку з неба.

– Богдане, ти серйозно? Я тут щойно повернувся, а ти вже з докорами. Ти уявляєш, скільки я гарував, щоб заробити ці гроші?

Я сидів навпроти Матвія, намагаючись стримати емоції. Переді мною був мій молодший брат, якого я не бачив чотири роки. Він приїхав на своєму новенькому “BMW”, в дорогому костюмі, з годинником, що виблискував так, ніби його тільки-но дістали з вітрини. А тут ми. Мама ледве ходить через не здорові ноги, тато ледь дихає після стаціонару, а дім тріщить по швах. І я. Один, як віл, тягну все це на собі.

– Матвію, – я спробував говорити спокійно. – Я не заздрю твоїм успіхам. Але ти обіцяв. Перед тим, як їхав до Польщі, ти казав, що зробиш все, щоб допомогти. І я чекав. Чекав, що ти хоч трохи підтримуватимеш. А тепер ти приїхав, але не для того, щоб бути з родиною. Ти приїхав показати, як добре тобі живеться.

Він пирхнув, немов я сказав щось смішне.

– Богдане, ти поводишся так, наче я маю рятувати вас усіх. Але я ж теж людина. Хіба я не заслуговую на те, щоб пожити для себе? У мене були інші пріоритети. Ти цього не розумієш?

Я розумів. Розумів, що він змінився. Колись Матвій був мрійником. Він вірив, що зможе зробити наше життя кращим. Але життя за кордоном змусило його зосередитись тільки на собі. І це було дивно.

– Ніхто не каже, що ти маєш жертвувати всім, – сказав я, дивлячись йому прямо в очі. – Але мама запитує про тебе щодня. Тато навіть не хоче говорити про те, як йому важко. Ми всі тягнемося, як можемо, але не можемо самі. Чому ти не бачиш цього?

Він знизав плечима і відвернувся до вікна.

– Може, ти просто заздрісний. Ти залишився тут, у селі, і думаєш, що я зобов’язаний ділитися всім, що заробив. Але я ні перед ким не винен.

Його слова були як обухом по голові. Я не заздрив. Я лиш хотів справедливості. Мені було гірко від того, що він міг жити заради себе, коли ми тут жертвували всім.

Після тієї розмови Матвій поїхав. Він пробув вдома два дні, побачився з кількома друзями і знову зник, залишивши по собі відчуття порожнечі.

Через тиждень мама запитала:

– Він тобі нічого не обіцяв?

Я лише похитав головою. Що я міг їй сказати? Що її син вирішив забути про нас? Я не хотів розбивати їй серце.

Минуло ще кілька місяців. Ми знову не отримали від нього ані дзвінка, ані повідомлення. Тільки раз побачив його у соцмережах: на фотографії він стояв у розкішному ресторані, оточений друзями, з посмішкою від вуха до вуха.

Я задумався: чи маю я право дорікати йому? Можливо, він справді має рацію? Чи повинен кожен, хто заробляє гроші, ділитися ними з родиною? Чи, можливо, ми самі маємо справлятися зі своїми проблемами?

Але тоді я згадую, як мама вечорами молиться за нього. Як тато, який ледь може дихати, намагається щось зробити по дому, щоб мені допомогти. Як я працюю з ранку до вечора, щоб заплатити за ліки. І я знову відчуваю гнів.

Тому я хочу запитати у вас, друзі. Що б ви зробили на моєму місці? Чи варто пробачити Матвія і чекати, що він зміниться? Чи, можливо, потрібно відпустити і просто жити далі, як є? Я не знаю, як правильно вчинити. Але я знаю одне: сім’я – це не лише зв’язки. Це відповідальність і любов. І як би я не старався, без підтримки брата мені дуже важко…

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!