Я тепер офіційно доросла. І мама прийшла до моєї кімнати і заявила, що я вже досить виросла, щоб жити окремо від них. так вони з моїм вітчимом вважають.
Мені дуже неприємно розповідати про цю ситуацію, але все ж хочу. Друзям говорити соромно, у конфлікті погрузла вся родина.
Напевно, цього не сталося б, якби моя мама і вітчим не попросили мене з’їхати з рідного дому. Мама так і сказала: “Дочко, ти вже доросла. Не хочеш пожити у бабусі?”
А мені так прикро стало. Тобто мені в моєму рідному домі місця немає, а зведена сестра – вітчима донька Марина – може жити у своє задоволення, хоча вона вже теж повнолітня?
Ображена та засмучена на вітчима, я зателефонувала бабусі, до якої мене мама хотіла відправити жити. Все-все їй розповіла: і про те, як вітчим мене ображає, і що мама на його боці, і що мене з дому виселяють.
Якби я знала, чим моя скарга бабусі обернеться, я б, напевно, разів 10 подумала, перед тим, як щось їй говорити.
Мені вже виповнилося 20 років, і я закінчую другий курс університету. Розумію, що зараз багато хто скаже, що в такому віці можна вже жити окремо, але все не так просто.
Я навчаюся на медичному, і часу на підробіток у мене немає зовсім. Часу немає буквально ні на що! Квартиру орендувати собі не можу, навіть кімнату на двох-трьох знайти досить складно. Та й ні з ким мені ділити житлоплощу, а з незнайомцями побоююся.
Гуртожиток в університеті є, але він у жахливому стані. Там живуть лише ті, хто приїхав із сусідніх міст і не може дозволити собі оренду. Все в традиціях пострадянського простору: одна душова на поверх,спільна кухня без нормальної техніки та постійні гулянки у сусідніх кімнатах.
Мама моя не мільйонер, а зараз ціни на оренду квартири такі, що залишається радіти тому, що ми всі хоча б живемо у своїй квартирі. Так я гадала.
Коли мені було 13, мама знову вийшла заміж за дядька Ореста. Здається, вони спілкувалися ще до відходу у кращий світ мого тата, але тоді я цього не розуміла.
Дядько Орест був одружений, разом із ним після розлучення залишилася молодша дочка. Разом з нею він і прийшов до нашої з мамою квартири, в якій ми залишилися жити удвох, після того, як тата не стало.
Мати і батько завжди були як кішка з собакою, але я не дуже добре пам’ятаю, в чому саме була причина їхнього розбрату. Для матері це заборонена тема. Та й ми з нею майже не спілкувалися, мамі завжди вистачало своїх проблем.
Пам’ятаю, їй було тяжко, і вона в якийсь період навіть випивала вечорами, коли тато був на роботі. Але, дякувати Богу, це закінчилося, коли до нас прийшов жити мій тепер уже вітчим.
З його дочкою ми не особливо ладнали. Мені було прикро, що Марині приділяють абсолютно весь вільний час. Вона погано вчилася на відміну від мене, тому батьки постійно робили з нею уроки. Їх часто викликали до школи.
У мене таких проблем не було, але від цього мені не було легше. А коли я вже стала дорослою, то у мами був лише один аргумент: «Ти ж вже велика, а про Марину треба дбати». Але ж я не завжди була великою і самостійною!
Вітчим Орест – окрема історія. Він не злюбив мене з самого початку. Будучи педантом, постійно тицяв мене носом у безладдя: якщо не помила кухоль, зачинила двері на один замок, а не на два, якщо забула купити хліб у магазині. Ми сварилися через дрібниці, а потім уже на рівному місці.
Мама в цей момент зазвичай намагалася не втручатися. І я зрозуміла дві речі: по-перше, мамі на мене більшою мірою начхати; по-друге, тата вона ніколи так сильно не любила, як дядька Ореста. Вона жодного слова йому впоперек не скаже, у всьому слухається і при цьому щаслива.
Коли вони тільки одружилися, я помітила, що вона прямо розцвіла: знову почала стежити за собою, за будинком, почала сміятися і взагалі ожила. І я дуже рада, що вона щаслива у шлюбі. Але мені з Орестом довелося несолодко.
Коли мені виповнилося 18, він почав постійно нагадувати про те, що я маю робити все сама. Прибирати, заробляти гроші (а я лише на другому курсі) і жити окремо. Аргументував він це тим, що сам він почав заробляти в 16, а у 18 вже винаймав із друзями окрему квартиру.
Якось я не витримала і сказала йому, що в мене, на відміну від нього, медичний факультет, а не технікум. І що він почав підробляти за професією автомеханіком, а в мене такої можливості зараз немає.
Як же він розлютився, аж іскри з очей полетіли. З того часу у нас з ним не було жодної нормальної розмови.
Просто його вагомі коментарі стояли у мене впоперек горла, а коментував він абсолютно все: як я неправильно їм, одягаюся, навчаюсь і взагалі живу. Коли я була маленька, йому це сходило з рук, але чим старша я ставала, тим складніше йому було так безкарно мене дорікати.
І я теж почала помічати його недоліки так само, як він це робив зі мною. Ось уже рік між нами повноцінна повномасштабна, в якій мама приймає то мій, то його бік.
Нещодавно він знову нагадав мені, що якщо я така доросла, то можу йти на всі чотири сторони. На що я йому відповіла, що зі свого дому йти нікуди не збираюсь. А він взагалі в цю квартиру прийшов гостем і не може розпоряджатися, хто в ній житиме. Це стало початком кінця.
Після цього до нас у кімнату з моєю зведеною сестрою прийшла мама (у нас із нею одна кімната на двох, спимо на двоярусному ліжку) і сказала, що нам треба поговорити.
Мама сказала мені, що я вже справді доросла і можу пожити у бабусі. А вона мені виділятиме певну суму на місяць на мої витрати.
І це замість того, щоб підтримати мене і заступитися перед вітчимом, який відкрито почав виживати мене з рідного дому.
Відразу після цього я зателефонувала бабусі та все розповіла. Розповіла про Ореста, про те, що мама зовсім втратила голову в другому шлюбі і їй зведена дитина ближча за свою власну. А бабуся в мене з боку тата. Ми єдині, хто залишився в неї, ось і жили далі як сім’я.
Я не знала, що квартиру, в якій ми всі живемо, було оформлено на бабусю. Бо то була квартира з боку тата. Бабуся з моєю мамою останні кілька років не ладнала і завжди мене втішала, а тут просто оскаженіла. Подзвонила мамі і сказала їй, що, якщо вони так хочуть, щоб я жила окремо, нехай.
«Тоді збирайте з Орестом речі, беріть Мариночку, і нехай твій новий чоловік подбає про те, де ви житимете».
Мама та вітчим отетеріли. Мама сказала, що я виселяю матір із молодшою сестричкою на вулицю, що їм нема де жити тепер. А я цього зовсім не хотіла, просто хотіла залишитися вдома. Вже говорила з бабусею, але бабуся непохитна, її таке ставлення мами до квартири і до мене дуже зачепило.
Але я тепер почуваюся поганою дочкою і людиною.
Я зовсім не хочу, щоб мати з’їжджала через мене. Та й нікуди їм йти, хіба що винаймати іншу квартиру. І мені не хочеться жити у цій порожній квартирі самій.
Як повернути час назад? Як вмовити бабусю змінити своє рішення? Я вже на все готова, навіть поїхати до гуртожитку, якщо знадобиться, аби через мене моя родина не опинилася на вулиці. Тоді я точно про маму можу забути.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
