Я терпіти не можу свою невістку, тому й радію, що в мого сина з’явилася інша

Я завжди дивувалася, чому Юля обрала саме мого Андрія? Роками пізніше я зрозуміла, що це був її хитрий план.

Вона швидко збагнула, що з ним їй не доведеться робити нічого, що їй не до душі. Юля могла жити так, як їй заманеться, а він усе одно дивився б на неї, як на ікону. Я мовчу, як камінь, і спостерігаю за цим театром абсурду, який розгортається в їхній родині. Але останнім часом усе змінилося, і я не знаю, чи радіти цьому, чи хвилюватися.

Мій син Андрій — добрий, працьовитий чоловік. Він працює інженером на заводі, повертається додому втомлений, але завжди намагається догодити Юлі. «Мамо, ти не знаєш усього нашого життя, — каже він, коли я намагаюся заговорити про його дружину. — Ти до неї упереджена!»

«Андрію, сину, — відповідаю я, — як же мені інакше на це дивитися? Ти виглядаєш виснаженим, як тінь! Одяг на тобі висить, а Юлю хвилюють лише її манікюр і нові сукні. Ти взагалі нормально їси?»

— Їм, мамо, їм… Не хвилюйся так, — бурмоче він, але я бачу, що це неправда.

Юля не готує. «Замовте піцу чи сходіть у кафе, — каже вона з посмішкою, наче це найпростіше рішення у світі. — Я не вмію готувати. І взагалі, я на дієті!» Вона справді дбає про себе: ідеальна зачіска, макіяж, як із глянцевого журналу, і завжди пахне дорогими парфумами.

Але в усьому іншому — хаос. Їхня квартира виглядає, як після ярмарку: чашки з-під кави, журнали, косметика, одяг — усе розкидано. Андрій миє посуд, пилососить, виносить сміття, а Юля лише знизить плечима: «Мене це не турбує».

Юля виглядає молодшою за свої сорок. Вона замовляє дорогу косметику, витрачає години на догляд за собою. «Це інвестиція, Валентино Петрівно, — пояснює вона мені.

— Який сенс мати чистий дім, якщо я виглядатиму, як стара ганчірка? Чоловіки не люблять таких жінок. Моя мама тримала хату в ідеальному порядку, але тато все одно пішов до іншої. У суді він сказав, що не відчував до неї жодного потягу. Чоловікам важливіше, щоб жінка була привабливою, ніж щоб борщ був на столі!»

Я намагаюся переконати її, що можна знайти баланс, але Юля лише сміється: «Жінка на все — і кухарка, і прибиральниця, і красуня? Ні, дякую, Валентино Петрівно, я не з тих!»

У них є донька, Софійка, моя єдина онука. Їй уже шістнадцять, але я рідко її бачу. Юля віддала її до приватної школи-інтернату в Києві, щойно та закінчила дев’ятий клас. «Там кращі вчителі, краща освіта, — пояснила Юля. — Софійка отримає шанс на краще життя».

Софійка плакала, не хотіла їхати, але Юля була невблаганною. «Одного дня ти мені подякуєш», — сказала вона. Тепер Софійка приїжджає додому лише на канікули, і я помічаю, що вона стає дедалі схожою на матір: вимоглива, зосереджена на собі, ніби світ крутиться навколо неї.

Андрій закохався в Юлю з першого погляду. Він, звичайний хлопець із нашого містечка, ніколи не мав особливого успіху в жінок. А тут — Юля, яскрава, впевнена, як із серіалу.

Вона стала його першим справжнім коханням. Не минуло й року, як він освідчився. Ми з чоловіком навіть позичили гроші, щоб купити їй обручку з маленьким діамантом. Юля тоді сяяла, а я думала: «Може, вона й справді його щастя?» Але з часом я побачила, що вона просто використовує його доброту.

Вона могла забути про його день народження, але вимагала, щоб він пам’ятав про її забаганки. Одного її погляду чи посмішки було досить, щоб Андрій усе їй пробачав.

Недавно Софійка закінчила школу. Вона заявила, що не повернеться додому, а планує вступати до університету за кордоном, у Польщі.

Юля пишається цим, не помічаючи, як донька переймає її егоїзм. Андрій же працює з ранку до вечора, щоб забезпечити сім’ю, а Юля тим часом ходить на фітнес, до косметолога чи в салон краси. «Холодильник порожній, — скаржиться Андрій по телефону. — Купи хліба, сиру, може, овочів». А Юля відповідає: «Купуй, що хочеш, звідки мені знати, що тобі треба?»

Їхні вихідні — це окремий спектакль. Юля спить до обіду, скаржиться, що «нудно», і дратується, якщо Андрій пропонує провести час разом. Він любить прості радощі: поїхати на риболовлю до озера, посидіти в тиші, подихати свіжим повітрям.

Юля ж мріє про п’ятизіркові готелі на морі, де є спа, басейн і коктейлі. Їхні уявлення про відпочинок настільки різні, що вони рідко їздять кудись разом. Але цього літа сталося щось несподіване.

Андрій повернувся з відпустки на озері, куди їздив сам. Він був засмаглий, усміхнений, сповнений енергії. Я одразу помітила зміни: нові джинси, модна стрижка, навіть парфуми якісь нові. «Синку, ти виглядаєш, як із журналу! — пожартувала я. — Нарешті в нас удома два модники!» Він лише посміхнувся, але я відчула: щось не так.

Через кілька тижнів він усе розповів. «Мамо, пам’ятаєш Олену? — запитав він. — Ми в школі разом у туристичному гуртку ходили». Звісно, я пам’ятала Олену — тиха, добра дівчина, завжди з рюкзаком і посмішкою. «Вона тепер працює вихователькою в дитячому таборі, — продовжував Андрій. — Я випадково зустрів її на озері. Вона зовсім не змінилася».

Він розповів, що вони провели разом кілька днів. Олена розлучена, виховує семирічного сина сама. Вона любить природу, риболовлю, уміє готувати на вогнищі так, що Андрій аж розпливався, згадуючи її борщ. «Мамо, у неї вдома так затишно, — казав він.

— Усе чисто, пахне пирогами, як у тебе колись. І вона не на дієті, уявляєш?» Я бачила, як його очі горять, як він оживає, розповідаючи про Олену. Це був мій син, якого я не бачила роками.

«Ти з нею ще бачишся?» — обережно запитала я.

— Так, вона живе неподалік, у нашому місті. Ми пару разів гуляли разом. У неї вдома так тепло, мамо, як у дитинстві. І Сашко, її син, такий веселий хлопець.

Я відчула, як у грудях стискається. «Андрію, ти ж одружений. У тебе сім’я, донька», — нагадала я.

Він насупився. «Яка сім’я, мамо? Юля живе своїм життям, Софійка мене бачить лише як гаманець. Я втомився тягнути все на собі. Хіба я не заслужив бути щасливим?»

Я не знала, що відповісти. Юлю я не любила — її байдужість, егоїзм, манера поводитися, ніби вона королева, дратували мене. Але вона — дружина мого сина, мати моєї онуки. Я не могла підтримувати його в тому, щоб зруйнувати сім’ю. Тож я вирішила поговорити з Юлею.

«Юлю, нам треба поговорити, — сказала я по телефону. — Це важливо. Приходь після роботи».

— Про що? — насторожилася вона.

— Прийдеш — дізнаєшся.

Вона прийшла ввечері, і я ледь її впізнала. Юля, яка завжди виглядала бездоганно, мала втомлений вигляд: макіяж розмазаний, корені волосся відросли, на блузці — пляма. «Валентино Петрівно, що сталося?» — запитала вона, і я побачила, що вона ледь стримує сльози.

— Ти виглядаєш не найкраще, — почала я.

Вона раптом розплакалася. «Я знаю, що в Андрія хтось є, — схлипувала вона. — Він змінився, Валентино Петрівно. Його немає вдома вечорами, навіть у вихідні. Я думала, що все під контролем, але він… він, мабуть, знайшов іншу!»

— А ти раніше не помічала, що він нещасливий? — запитала я.

— Я думала, йому подобається наше життя! Він же ніколи не скаржився!

Я зітхнула. Юля плакала, звинувачуючи всіх навколо, але не себе. Вона говорила, що не дозволить «якійсь там» сміятися з неї, що вона краща за всіх і Андрій ще пошкодує. «Юлю, — сказала я, — ти поводилася так, ніби тобі байдуже до нього. Ти не готуєш, не прибираєш, не цікавишся його життям. А тепер хтось інший дає йому те, чого ти не давала».

Вона дивилася на мене, як на ворога. «Ви мене ніколи не любили, Валентино Петрівно! — вигукнула вона. — Ви завжди хотіли, щоб я була ідеальною господинею, як ви!»

— Це не про мене, Юлю, — відповіла я. — Це про твою сім’ю. Якщо ти не змінишся, ти втратиш Андрія. І Софійку, яка вже й так від тебе віддаляється.

— Що мені робити? — тихо запитала вона. — Я не уявляю життя без нього.

— Тоді борися за нього. Не сльозами чи істериками, а справами. Покажи, що він тобі не байдужий. Але часу мало.

Вона кивнула, витираючи сльози. Я не знаю, чи почула вона мене. Але я бачила в її очах щось нове — страх втратити те, що вона вважала своїм.

Тепер я сиджу і думаю: чи варто було мені втручатися? Чи правильно я вчинила, сказавши Юлі правду? Може, Андрій справді заслуговує на нове життя з Оленою, яка робить його щасливим? Чи, може, Юля ще здатна змінитися і врятувати свою сім’ю? Я не знаю відповіді. А ви що думаєте?