Я тільки увійшла в квартиру сина, як відчула на собі “чорний” погляд невістки, яка витираючи руки об фартух, зміряла мене своїми зеленими очиськами. Цього разу її невдоволення припало на подарунок, який я привезла онуку. Я його так довго обирала, але Тетяні від “не зайшов”, бо не в торговому центрі куплений, а “з рук”

Я завжди жила просто. Я не прагнула розкоші, а все, що мала, заробила чесною працею. Мене виховали так: якщо річ ще може служити, її не можна викидати. Краще віддати тим, хто потребує, або купити вживане, але якісне, ніж гнатися за чимось новим лише заради етикетки. Цю філософію я прищепила і своєму синові, Кирилові. Він виріс порядним, працьовитим чоловіком. Я пишаюся ним.

Але коли в його житті з’явилася Тетяна, все почало змінюватися. Тетяна — дівчина із, як то кажуть, “іншого кола”. Її батьки мають власний бізнес, вони звикли до брендів, до того, що все має бути “з голочки”, нове і дороге. Я ніколи не засуджувала їхній спосіб життя, але відчувала, що ми з невісткою існуємо в різних світах.

Коли народився мій онук, Віталик, я, звісно, була на сьомому небі від щастя. Він став для мене справжнім сонечком, моєю найбільшою радістю. Мені так хотілося дати йому найкраще, що тільки могла.

Я живу в невеликому місті, де справжніх дитячих магазинів мало, а ціни кусаються. Натомість, у нас є невеличкий магазинчик “Лесині скарби”, де Леся, приємна жінка моїх років, продає дуже якісні вживані речі, які привозить з Європи. Там можна знайти справжні перлини — брендові іграшки, одяг, навіть книги в ідеальному стані. Я не бачу в цьому нічого поганого. Навпаки, це розумно і екологічно.

Я зайшла туди перед черговим візитом до сина і невістки, які живуть у столиці. Мені впала в око чудова дерев’яна залізниця, німецького виробництва. Вона була складена в коробку, здавалося, нею ніхто й не грався. Навіть запах нової деревини був. А ще я знайшла великого м’якого слона-качалку, такого яскравого, чистенького.

Леся запевнила мене, що все пройшло хімчистку, і дала мені це за смішні гроші, порівняно з ціною нового. Я була така щаслива! Уявляла, як Віталик сяде на того слона, як він радітиме залізниці. Я витратила на це всі свої заощадження за місяць, але мені не було шкода. Це ж для онука!

Приїхавши до них, я, як завжди, привезла свій фірмовий пиріг з яблуками та ті свої подарунки. Кирило одразу кинувся обіймати мене. Він завжди радий моєму приїзду.

— Мамо, ти як завжди вчасно! Пиріг пахне неймовірно! — сказав він, посміхаючись.

Тетяна вийшла з кухні, її посмішка була, як завжди, трохи холодною. Вона привітала мене, поцілувавши у щоку, і одразу запитала:

— Це що за коробки? Сподіваюся, ви не везли нам тушковану капусту, як минулого разу?

— Ні, доню, що ти! Це подарунки для Віталика! Заходь, Кириле, допоможи мені.

Ми занесли коробки. Віталик, якому тоді було два з половиною роки, одразу підбіг. Я розпакувала слона.

— Подивися, Віталику! Який гарний! Це слоник-качалка! Бабуся купила його для тебе!

Онук захоплено простягнув до іграшки рученята.

— Слон! Баба, гарний!

Тут підійшла Тетяна. Вона оглянула слона з таким виразом обличчя, ніби він щойно виліз із болота.

— Це що?

— Це качалка, Таню. Хіба не бачиш? Дерев’яна, дуже міцна. Іграшка відмінна!

— Де ви це купили?

Її тон був різким.

— У “Лесиних скарбах”. Ну, там, де Леся продає якісні вживані речі. Я все обробила вдома, не хвилюйся, — спробувала я її заспокоїти.

Тетяна різко потягнула сина за руку.

— Віталику, відійди від цього. Йди до тата.

Мій світ наче похитнувся. Я відчула, як мені стало гаряче.

— Таню, ти що таке кажеш? Яка різниця, де це куплено? Це іграшка, вона чиста!

— Велика різниця, мамо. Я не хочу, щоб мій син грався чимось чужим, мамо. Це не гігієнічно, та й просто… не наш рівень.

— Що ти маєш на увазі — не ваш рівень? Який це рівень? Я, виходить, не того рівня? Чи мої гроші не того рівня?

Кирило втрутився, відчуваючи напругу.

— Таню, перестань. Мамо, не бери близько до серця. Вона не це має на увазі.

— Ні, я саме це маю на увазі, Кириле! — відрізала вона, ігноруючи чоловіка. — Ми можемо дозволити собі нові, фірмові іграшки. Іграшки, куплені не на розпродажах. Я ж не кажу тобі, що ти бідна, мамо, але ти не розумієш, що таке стандарти.

Я ледь стримувала сльози. Це було так боляче. Вона принизила мене при моєму синові та онукові. Вона принизила мій подарунок, в який я вклала всю душу.

— Я думала, головне, щоб Віталику сподобалося, — сказала я тихо, відчуваючи, як тремтять мої руки.

— Йому все сподобається, мамо. Але є якість. Є естетика. Є, врешті-решт, мої бажання як матері. Я хочу, щоб у моєї дитини все було найкраще, нове і чисте. Віднеси це все назад, або викинь. Я навіть торкатися цього не буду.

Кирило поклав мені руку на плече.

— Мамо, заспокойся. Таню, припини. Ми поговоримо про це пізніше.

Але Тетяна вже пішла на кухню, ігноруючи нас обох. Я відчула таке спустошення, що мені захотілося просто встати і піти. Я проїхала триста кілометрів, щоб побачити онука, щоб зробити їм приємне, а натомість отримала таку образу.

Я зібрала ту залізницю назад у коробку і, не сказавши більше жодного слова, пішла до своєї кімнати, яку вони завжди готують для мого приїзду. Я проплакала там пів години, а потім вирішила, що не дозволю зіпсувати собі день.

Увечері Кирило прийшов до мене.

— Мамо, мені дуже шкода. Тетяна… ну, ти знаєш, яка вона. Вона не хотіла тебе образити, просто вона дуже переймається, щоб усе було “ідеально”.

— Кириле, я тебе виховувала інакше. Я вчила тебе цінувати не ціну, а увагу. Вона просто сказала мені, що я — дешевка, і мої подарунки — сміття. І сказала це мені в очі.

— Я поговорив з нею. Вона… пообіцяла, що більше так не буде.

— Вона не вибачилася.

— Вона не вміє вибачатися. Ти ж знаєш.

Ми ще трохи поговорили. Син, як завжди, намагався бути посередником, хоча мені здавалося, що він теж на боці дружини. Він просто не хотів конфлікту.

Наступного дня Віталик сам потягнув мене до шафи, де стояли мої подарунки.

— Баба, слон? — запитав він.

Я подивилася на двері. Тетяни не було поруч. Вона вийшла в магазин.

— Хочеш, я покажу тобі поїзд? — прошепотіла я.

Ми тихенько розклали залізницю в кімнаті, поки Кирило працював у кабінеті. Віталик був у захваті! Він довго возив вагони, наслідуючи звуки поїзда. Це була така щира, незатьмарена радість, що моє серце розтануло. Це був мій момент.

Але через годину повернулася Тетяна. Вона зайшла до кімнати, побачила розкладену залізницю і Віталика, який щось бурмотів під ніс від захоплення. Її обличчя одразу стало кам’яним.

— Що тут відбувається? — її голос був натягнутий, як струна.

Я зрозуміла, що вчинила помилку.

— Ми просто граємося, Таню. Він так радіє.

— Я ж сказала, що не хочу, щоб він цим грався! Склади це негайно! Ти що, не чуєш, чи ігноруєш мої прохання навмисно?

Вона підійшла до Віталика, взяла поїзд з його рук і кинула його в коробку. Віталик розплакався.

— Я вас дуже прошу, заберіть ці речі, мамо. Я не хочу більше цієї розмови. Це мої правила в моєму домі.

Я була пригнічена. Я не сперечалася. Я швидко зібрала всі іграшки. Коли я їхала додому, я відчувала себе розбитою. Я просто їхала, дивлячись у вікно, тримаючи на колінах коробки, які вже не мали для мене жодної цінності. Моє серце просто знесилено билося, немов це був його останній удар. Я зрозуміла, що цей конфлікт — це не про іграшки. Це про кордони, про повагу, про те, що я — зайва в її ідеальному житті.

Минуло кілька тижнів. Я розмовляла з Кирилом лише телефоном. Він намагався мене переконати приїхати знову, але я не могла. Я відчувала себе там чужою, ніби я не частина їхньої родини, а лише незручний додаток. Я розумію, що Тетяна — мати, і має право встановлювати правила. Але чи має вона право так чинити?

Я залишила ті іграшки вдома. Вони стоять у коморі. Я не можу їх ні викинути, ні віддати. Вони стали символом мого розчарування.

З Кирилом ми домовилися, що він привозитиме Віталика до мене у вихідні. Вчора він подзвонив.

— Мамо, ми приїдемо на наступні вихідні. Тетяна буде у справах, тож ми приїдемо вдвох. Віталик дуже скучив.

У цей момент я відчула невелике полегшення. Це був мій шанс відновити зв’язок з онуком без стороннього втручання. Я вже придумала, як ми розкладемо ту залізницю на килимі, як я буду розповідати йому про поїзди, як ми будемо бавитися.

Я вже не маю ілюзій щодо своїх стосунків із невісткою. Напевно, ми ніколи не станемо близькими. Наші світи занадто різні. Але я маю сина та онука. І тепер я знаю, що маю боротися за своє місце в їхньому житті не дорогими подарунками, а своєю любов’ю та часом, проведеним разом. Можливо, в цьому і є справжній рівень, який Тетяна не здатна оцінити.

Як ви думаєте, чи варто мені взагалі намагатися примиритися з невісткою, чи краще просто обмежити наше спілкування до мінімуму і зосередитися лише на синові та онукові?