— Я нікуди не піду! І якщо твоя Софія думає, що приїде сюди зі своїм животом і виставить мене за двері, то нехай навіть не мріє!

Галина Петрівна так грюкнула чашкою об стіл, що кава розлилася на скатертину. Маленька біла собачка, яка дрімала під батареєю, підскочила й заходилася гавкати.

Максим стояв посеред кухні з дорожньою сумкою біля ніг. Він повернувся з Німеччини лише три години тому. П’ять років чоловік уявляв цей день зовсім інакше.

Йому хотілося відчинити двері власної квартири, обійняти Софію й сказати, що нарешті вони вдома.

Натомість він стояв перед матір’ю, яка поводилася так, наче це він прийшов до неї без запрошення.

— Мамо, ми домовлялися. Ти поживеш тут, поки я працюватиму за кордоном. Коли повернуся, квартира знову буде в моєму розпорядженні.

— А вона й так твоя! Хто сперечається? Живи собі. Місця багато.

— Тут дві кімнати.

— То й що? Одну мені, другу вам. Не палац, але помістимося.

Софія стояла біля дверей, притримуючи рукою живіт. До народження дитини залишалося три місяці.

З Максимом вони познайомилися три роки тому в Німеччині. Софія працювала в невеликій пекарні, він — електриком на будівництві. Через рік почали жити разом, а коли дізналися, що стануть батьками, вирішили повертатися в Україну.

Максим саме закінчував виплачувати іпотеку. Він мріяв облаштувати дитячу кімнату, купити ліжечко й нарешті жити без валіз під ліжком.

Квартиру він придбав ще у двадцять сім років. Не отримав у спадок і не виграв у лотерею. Працював, брав додаткові замовлення, їздив на заробітки до Польщі. Перший внесок збирав майже чотири роки.

Коли банк схвалив іпотеку, Максим три ночі погано спав. То радів, то рахував, скільки доведеться віддавати щомісяця.

Мати тоді сказала:

— Навіщо тобі такий тягар? Жив би зі мною, як усі нормальні діти.

Але він хотів власного дому.

Через два роки Максим отримав вигідну пропозицію роботи в Німеччині. Саме тоді Галина Петрівна попросилася пожити в його квартирі.

— У мене на п’ятому поверсі ліфт постійно ламається, — скаржилася вона. — А в тебе другий. І парк поруч. Мені вже важко сходами ходити.

Максим погодився без вагань.

— Живи, мамо. Тільки комунальні послуги оплачуватимеш сама. А кредит я продовжу виплачувати.

— Та невже я тобі за воду не заплачу? Ще й квіти твої поливатиму!

Тоді все здавалося простим.

Тепер Максим зрозумів, що мати сприйняла його доброту зовсім не так, як він сподівався.

Першу ніч після повернення вони із Софією провели в невеликому готелі біля вокзалу.

— Може, вона просто розгубилася? — припустила Софія. — Ти ж попереджав її, що ми повертаємося?

— За три місяці. Потім за місяць. І минулого тижня.

— І що вона відповідала?

— Що все добре, що чекає нас.

Софія сіла на край ліжка.

— Максиме, я не хочу сваритися з твоєю мамою. Але ми домовлялися, що до пологів облаштуємо дитячу кімнату.

— Так і буде.

— Ти впевнений?

Він хотів відповісти одразу, але не зміг.

— Дай мені два тижні. Я все владнаю.

Наступного ранку Максим знову прийшов до матері.

Вона зустріла його у квітчастому халаті, із собачкою на руках.

— О, з’явився! Проходь, борщ учора зварила.

— Мамо, нам треба поговорити.

— Знову про квартиру? Ти краще подивися, які я штори купила. І шпалери в спальні переклеїла. Твої старі були такі похмурі!

Максим зайшов до кімнати й завмер.

Його робочого столу не було. Зникла книжкова шафа, яку він власноруч збирав. Замість дивана стояло величезне ліжко з різьбленим узголів’ям.

На стіні висіли фотографії матері, її подруг і собачки в рожевому комбінезоні.

— А де мої речі?

— Які?

— Стіл. Книжки. Диван.

— Ой, Максиме, ну що ти причепився до старого мотлоху? Диван я віддала сусідці. Стіл забрав один чоловік. А книжки десь у коморі.

— Ти віддала мій стіл?

— Він же місце займав!

— Ти могла хоча б запитати.

— Господи, яка трагедія! Рідній матері столу пошкодував!

Максим повільно провів долонею по новій шафі.

— Я вдячний, що ти доглядала квартиру. Але вона потрібна нам із Софією.

— То нехай Софія поживе у своєї матері.

— Її мама живе в однокімнатній квартирі з молодшою донькою.

— А я, виходить, маю на вулицю йти?

— У тебе є власна квартира.

— Там усе старе!

— Мамо, ти жила там двадцять років.

— От саме! Я заслужила пожити по-людськи.

Максим дістав телефон.

— Я знайшов майстра. Він може перевірити сантехніку у твоїй квартирі. Якщо треба, допоможу з ремонтом. І перевезу речі.

— Нічого мені не треба.

— У тебе є два тижні.

Галина Петрівна примружилася.

— Ти мені термін ставиш?

— Я прошу виконати нашу домовленість.

— Ми ж родина! Тобі що, шкода двох кімнат для матері?

— Мені потрібен мій дім.

— А що люди скажуть? Син із Німеччини приїхав, грошей привіз, а матір виставив!

— Людям не доведеться виховувати нашу дитину в готелі.

— От воно що! Ще дитина не народилася, а вже бабусю з дому жене!

Максим узяв куртку.

— Через два тижні я прийду по ключі.

— Приходь хоч із поліцією! Побачимо, хто з нас правий!

За три дні Максимові зателефонувала тітка Люба, мамина молодша сестра.

— Максимчику, ти що там надумав? Галя плаче цілими днями.

— Через що?

— Каже, ти її без даху над головою залишаєш.

— Тітко Любо, у мами є власна квартира.

— Та знаю я. Але ж вона звикла до твоєї. П’ять років — це не п’ять днів.

— І що ти пропонуєш?

— Може, поживете разом? Хоча б поки дитина маленька.

— А потім?

— Потім видно буде.

Максим сперся ліктем на підвіконня.

— Я п’ять років жив у чужій країні, щоб виплатити кредит. Софія теж працювала. Ми відкладали на дитину, на ремонт. А тепер маємо винаймати житло, бо мама звикла до моєї квартири?

— Не сварися з нею. Це ж рідна мати.

— Я не сварюся. Я хочу повернутися додому.

Тітка важко зітхнула.

— Ох, діти, діти. Усе тепер у вас по-іншому.

Того ж вечора Галина Петрівна написала синові повідомлення:

«Купила корм для Бусинки. На місяць уперед. Нікуди ми не збираємося».

Максим перечитав його тричі.

Потім показав Софії.

— Вона серйозно думає, що корм для собаки вирішує питання квартири?

Софія не засміялася.

— Максиме, ти помітив, що твоя мама жодного разу не запитала, як я почуваюся?

— Вона просто сердиться.

— Я сьогодні була в лікаря. Мені сказали більше відпочивати. А я цілий день думаю, чи знайдемо ми житло до народження дитини.

Він сів поруч.

— Чому ти не сказала про лікаря?

— Бо ти весь час зайнятий мамою.

Ці слова прозвучали тихо, без докору.

Максим узяв Софію за руку.

— Завтра знайду нам квартиру на місяць. Не будемо більше сидіти в готелі.

Наступного дня вони переїхали в невелике орендоване помешкання на околиці міста.

У спальні стояло старе ліжко, яке скрипіло від кожного руху. На кухні не працювала одна конфорка. З вікна було видно гаражі та зупинку маршрутки.

За місяць оренди Максим заплатив майже стільки, скільки раніше становив його щомісячний платіж за іпотекою.

Увечері він довго сидів над банківськими виписками.

П’ять років за кордоном. Сотні робочих змін. Змерзлі пальці взимку, важкі кабелі, ранні підйоми.

І ось він удома, але знову платить за чужий дах.

На шостий день Максим випадково зустрів біля супермаркету сусідку зі свого будинку, пані Олену.

— Максиме? Це ти? А я думала, ти ще в Німеччині!

— Уже повернувся.

— То вітаю! А чого ж тебе вдома не видно?

Він незручно посміхнувся.

— Поки що живемо в іншому місці.

Пані Олена подивилася на нього уважніше.

— Через маму?

Максим нічого не відповів.

— Слухай, я не хочу лізти у ваші справи. Але ти хоч знаєш, що вона людям розповідає?

— Що саме?

— Що ти подарував їй квартиру. На шістдесятиріччя.

Максим перестав складати покупки в пакет.

— Що?

— Та весь під’їзд знає! Вона ще торт приносила, коли день народження святкувала. Казала, що син оформив їй житло, тільки документи поки в банку, бо кредит.

— Я нічого їй не дарував.

— От і я здивувалася. А ще вона говорила, що ти в Німеччині собі будинок купив.

— Який будинок?

— Не знаю. Казала, що повернешся туди з дружиною. А квартира тут залишиться їй.

Увечері Максим розповів усе Софії.

Вона слухала мовчки, перебираючи дитячі шкарпетки.

— Тепер зрозуміло, чому вона не збирається виїжджати, — сказала Софія.

— Вона всім набрехала.

— І тепер їй соромно сказати правду.

Наступного ранку Максим поїхав до будинку, де мати жила раніше.

На сходовому майданчику зустрів знайомого чоловіка.

— Добрий день. Ви, здається, Микола Іванович?

— Так. А ти Максим, Галинин син?

— Я. Скажіть, будь ласка, у маминій квартирі зараз хтось живе?

Чоловік здивувався.

— А ти не знаєш?

— Чого саме?

— Та там уже третій рік квартиранти. Молоде подружжя. Хороші люди, тихі.

Максим відчув, як пакет із документами вислизає з-під пахви.

— Третій рік?

— Ну так. А що?

— Нічого. Дякую.

Він спустився сходами, вийшов надвір і сів на лавку.

Перед ним стояла стара липа. Жовте листя сипалося на мокрий асфальт.

Три роки.

Мати три роки здавала власну квартиру, жила безкоштовно в його помешканні й переконувала всіх, що син подарував їй житло.

А він тим часом працював за кордоном і щомісяця надсилав їй гроші на ліки та продукти.

Максим дістав телефон.

— Мамо, скільки ти отримуєш за свою квартиру?

На тому кінці запала тиша.

— Яку квартиру?

— Твою. На п’ятому поверсі.

— А тобі яке діло?

— Там три роки живуть квартиранти.

— І що? Мені на пенсію жити?

— Ти казала, що квартира порожня й непридатна для життя.

— Вона й непридатна! Для мене!

— А для квартирантів придатна?

— Максиме, не смій говорити зі мною таким тоном!

— Я п’ять років оплачував іпотеку. Ти користувалася моєю квартирою без оренди. Ще й свою здавала.

— А що я мала робити? Відмовлятися від грошей?

— Ні. Ти мала сказати мені правду.

— Сам за кордоном тисячі заробляв, а матері копійки шкодує!

— Я щомісяця надсилав тобі гроші.

— То тепер будеш згадувати кожну гривню?

Максим помовчав.

— Через вісім днів я чекаю ключі.

— Не дочекаєшся!

Вона поклала слухавку.

Того вечора Софія вперше побачила Максима таким виснаженим.

Він сидів на кухні, тримаючи холодну чашку чаю.

— Знаєш, що найгірше? Я б їй допоміг. Якби вона сказала, що хоче здавати свою квартиру, бо пенсії не вистачає, я б зрозумів.

— Але вона вирішила за тебе.

— Вона навіть не запитала.

Софія сіла навпроти.

— Максиме, ти все життя намагаєшся бути хорошим сином. Але твоя мама звикла, що заради цього ти відмовляєшся від власних бажань.

— Я ж не хочу її кривдити.

— А мене?

Він підняв очі.

— Тебе?

— Ти думаєш, мені легко просити тебе про наш дім? Я почуваюся так, наче забираю щось у твоєї матері. Хоча це квартира, яку ти купив ще до нашого знайомства.

Максим довго дивився на Софію.

— Ти права.

— Я не хочу перемагати твою маму. Я хочу, щоб у нашої дитини було місце, куди ми принесемо її з пологового.

Наступного дня Максим звернувся до юриста.

Той переглянув документи й пояснив, що право власності не зникає через тривале проживання родича. Водночас самовільно міняти замки, виносити чужі речі чи силоміць виселяти матір не можна.

— Якщо вона не виїде добровільно, доведеться діяти законним шляхом, — сказав юрист.

Максим вийшов із кабінету трохи спокійнішим.

Але найбільше хотів, щоб до суду справа не дійшла.

За три дні до закінчення терміну Галина Петрівна влаштувала сімейні збори.

Вона запросила тітку Любу, двоюрідного брата Максима Андрія та сусідку Олену.

Синові написала коротко:

«Приходь о шостій. Поговоримо при людях».

Максим прийшов із Софією.

На столі стояли бутерброди, печиво й велика миска салату.

Галина Петрівна сиділа на чолі столу. Бусинка лежала в неї на колінах.

— Я хочу, щоб ви почули, як мій рідний син збирається вигнати мене на старості років!

— Мамо, не треба вистави, — тихо сказав Максим.

— Не перебивай! Я п’ять років доглядала цю квартиру. Вкладала гроші, робила ремонт. А тепер він привів молоду жінку й каже мені забиратися!

— Галю, може, спокійніше? — попросила тітка Люба.

— А чого мені бути спокійною? Ти знаєш, скільки коштували ці штори? А ліжко?

Максим поклав на стіл папку.

— Я ні з ким нічого не ділю. Квартира моя. Ось документи. Кредит я оплачував сам.

— А ремонт?

— Ти зробила його без мого дозволу. І віддала частину моїх речей.

— Я хотіла як краще!

— Для кого?

Вона на мить замовкла.

— Для всіх!

Максим дістав ще один аркуш.

— Мамо, я також дізнався, що ти три роки здаєш свою квартиру.

Тітка Люба різко підняла голову.

— Галю, це правда?

— А що тут такого?

— Ти ж мені казала, що там труби течуть і жити неможливо!

— Любо, не лізь!

— То ти отримуєш гроші за свою квартиру? — перепитав Андрій.

— Отримую! І що? Я злочинниця?

— Ніхто цього не каже, — відповів Максим. — Але ти не бездомна. У тебе є житло й дохід від оренди.

Галина Петрівна почервоніла.

— Ага! Тепер ви всі проти мене!

— Ніхто не змовлявся. Я пропонував допомогти з переїздом. Навіть із ремонтом твоєї квартири.

— Бо не хочу жити в тій старій коробці!

— Тоді можеш винайняти інше помешкання.

— А ти, значить, житимеш тут із нею?

Максим подивився на Софію.

— Так. І з нашою дитиною.

Галина Петрівна вдарила долонею по столу.

— Ось вона, причина! Поки цієї жінки не було, ти мене любив!

Софія повільно підвелася.

— Галино Петрівно, я жодного разу не просила Максима сваритися з вами.

— А хто тебе питає?

— Я не хочу сварки. Але мені боляче чути, що наша дитина стала причиною ваших образ.

— Ой, тільки не треба мені тут сліз!

Максим теж підвівся.

— Мамо, досить.

— Що досить?

— Ображати Софію.

— Ти мені рота закриватимеш?!

— Ні. Але я не дозволю принижувати мою сім’ю.

Галина Петрівна гірко засміялася.

— Твою сім’ю? А я хто? Чужа?

Максим відповів не одразу.

— Ти моя мама. І завжди нею будеш. Але це не означає, що все моє автоматично стає твоїм.

— Я тебе народила!

— І я вдячний тобі за життя. Але, мамо, материнство не дає права забирати в дорослого сина його власне життя.

У кімнаті стало тихо.

Галина Петрівна повільно опустилася на стілець.

— Оце я дожилася. Власний син мені такі слова говорить.

— Я не хотів їх говорити. Але ти не чула інших.

Тітка Люба нарешті відсунула чашку.

— Галю, а Максим же правий.

Сестра повернулася до неї.

— І ти туди ж?!

— Я тебе люблю. Але ти мені три роки брехала про свою квартиру. Я думала, тобі справді нікуди йти.

— Ти моя сестра! Мала б підтримати!

— Я й підтримувала. Поки не дізналася правду.

Галина Петрівна схопилася.

— Ну добре! Раз усі такі розумні, живіть тут самі! Тільки не приходь потім до мене, Максиме, коли тобі допомога знадобиться!

— Я не відмовляюся від тебе, мамо.

— А я від тебе відмовляюся!

Вона вибігла з кухні й грюкнула дверима спальні.

Максим не відчував перемоги.

Лише втому.

Наступного ранку Галина Петрівна зателефонувала тітці Любі й попросила допомогти з переїздом.

— Вона погодилася, — сказала тітка Максимові. — Але горда така, що й словом із тобою не хоче перемовитися.

— Я допоможу перевезти речі.

— Каже, щоб ти не приходив.

— Тоді найму машину й вантажників.

З’ясувалося, що квартиранти з маминого помешкання якраз збиралися переїжджати в інше місто. Вони вже попередили Галину Петрівну, що звільнять квартиру наприкінці місяця.

До того часу тітка Люба запропонувала сестрі пожити в неї.

— У мене кімната вільна. А там спокійно переберешся до себе.

— І Бусинку візьмеш? — насторожено запитала Галина Петрівна.

— Куди ж я без твоєї Бусинки? Тільки нехай капці мої не гризе.

У день переїзду Максим приїхав до будинку раніше за вантажників.

Мати стояла біля під’їзду із собачкою на руках.

Поруч лежали дві великі валізи, коробка з посудом і пакет собачого корму.

— Я ж казала тобі не приїжджати, — буркнула вона.

— Хотів перевірити, чи все гаразд.

— Усе гаразд. Забирай свою квартиру.

Він простягнув руку.

— Мамо, ключі.

Галина Петрівна дістала з кишені зв’язку й від’єднала два ключі.

— На. Тільки знай, я цього не забуду.

— Я теж, мамо.

Вона підняла на нього очі.

— Ти що, образився?

— Мені боляче, що так сталося.

— А мені не боляче, думаєш?

— Думаю, боляче. Але ти могла просто поговорити зі мною.

Мати відвернулася.

— Не вчи мене жити.

Максим не відповів.

Він допоміг завантажити валізи й оплатив перевезення.

Коли машина рушила, Галина Петрівна навіть не озирнулася.

Тітка Люба перед від’їздом тихо сказала Максимові:

— Не картай себе. Я довго думала, що ти маєш поступитися. Бо вона старша, бо мати. А потім зрозуміла: якби ти поступився, наступного разу вона попросила б іще більше.

Квартира зустріла Максима запахом чужих парфумів і собачого корму.

На підвіконні стояли фіалки. У коридорі залишилася подряпина від пересунутої шафи.

Він пройшов кімнатами, відчинив вікна й довго дивився на порожнє місце біля стіни, де колись стояв його робочий стіл.

Потім зателефонував Софії.

— Можеш приїжджати.

— Справді?

— Так. Ми вдома.

Вона приїхала за годину з двома сумками.

Увійшла, роззулася й зупинилася посеред коридору.

— Я навіть не знаю, з чого почати.

— З чаю?

Софія усміхнулася.

— З чаю.

Вони сиділи на кухні, пили чай із різних чашок і складали список необхідного.

Дитяче ліжечко. Комод. Нові штори. Невеликий стіл для Максима.

Через тиждень він отримав від матері повідомлення:

«Бусинка погано їсть. Мабуть, сумує за квартирою».

Максим довго дивився на екран.

Потім написав:

«Мамо, якщо їй потрібен ветеринар, я можу відвезти вас».

Відповіді не було.

Ще через кілька днів прийшло інше повідомлення:

«Люба каже, що Софії скоро народжувати. Як вона?»

Максим відповів, що все добре.

І додав фотографію маленьких дитячих шкарпеток, які Софія розклала на комоді.

Мати поставила під повідомленням сердечко.

Більше нічого.

Максим не знав, чи зможуть вони колись знову розмовляти так легко, як раніше. Не знав, чи зрозуміє мати, чому він не поступився.

Але більше не збирався купувати її спокій ціною власного життя.

Одного дощового вечора Софія попросила допомогти зібрати дитяче ліжечко.

Він розклав деталі на підлозі, знайшов потрібний ключ і взявся до роботи.

За вікном шелестів дощ. На кухні закипав чайник, а з відчиненої коробки пахло свіжим деревом.

Софія сиділа поруч і читала інструкцію.

— Максиме, ти цю планку не тим боком прикрутив.

— Не може бути.

— Може. Подивися уважно.

Він нахилився, перевірив і засміявся.

— Твоя правда. Добре, що ти в мене є.

Софія поклала долоню на живіт.

— А скоро нас буде троє.

Максим відкрутив планку й поставив її правильно.

У цій звичайній вечірній метушні було саме те, заради чого він стільки років працював.

Дім нарешті став домом.

Бо любов не повинна вимагати бездомності.