Вибирав ідеальну, як на виставку, а привів у дім ту, від якої тепер не знаю, куди ховатися

— І довго ти ще будеш витріщатися на ту пляму, Денисе? — голос Ілони пролунав десь з-під купи розкиданого одягу на дивані. — Вона там уже три дні живе, звикни вже, чи що.

Я стояв посеред власної вітальні й відчував, як усередині все закипає, наче молоко в каструлі, яку забули зняти з вогню. Три дні тому я вважав себе найщасливішим чоловіком у світі, а сьогодні дивлюся на калюжу від розлитої кави на світлому килимі й не впізнаю власну квартиру.

До своїх тридцяти шести я був переконаний: жінка має бути як картинка з дорогого журналу. Без жодної вади, без зайвого слова, щоб пахла фіалками, а вдома в неї завжди було так чисто, що можна проводити операції на відкритому серці. Моя мама, тітка Софія, та й усі куми тільки й робили, що підливали масла у вогонь.

— Дениску, ну скільки можна перебирати? — бідкалася мама щонеділі за обідом. — Глянь, яка Марічка в сусідів — і господиня, і на обличчя гарна, і диплом має. А ти все носишся зі своїми ідеалами.

Я тільки відмахувався, бо Марічка мала звичку голосно плямкати, коли їла яблука, а інша моя пасія, Оксана, могла вийти в магазин у розтягнутих штанах. Для мене це було все одно що особиста образа. Я шукав ту саму, єдину, в якій не буде до чого причепитися.

Друзі вже відкрито сміялися, коли ми збиралися в гаражі чи десь на каві. Сашко, мій найкращий товариш, завжди казав, що я шукаю не дружину, а експонат у музей.

— Ти ж дивися, Денисе, бо перебереш так, що й лисої не знайдеш, — реготав він, поплескуючи мене по плечу. — Жива людина — це не робот, у неї завжди знайдеться якась заковика.

Але я стояв на своєму: або все, або нічого. Мені хотілося, щоб жінка була і успішною, і спортивною, і щоб зі мною на риболовлю їздила, і щоб ввечері на столі була вечеря з трьох страв. Я й сам старався: сорочки завжди випрасувані, в машині — ані пилинки, на роботі — перший серед кращих.

І ось пів року тому я зустрів Ілону. Вона була неймовірна: висока, впевнена в собі, з такою посмішкою, що в мене аж подих перехоплювало. Ми познайомилися на виставці сучасного мистецтва, і вона так влучно розклала по поличках якусь абстракцію, що я зрозумів — це вона.

— Ти якась особлива, не така, як усі ці ляльки навколо, — сказав я їй тоді, коли ми вперше гуляли парком.

Вона лише хитро подивилася на мене, примруживши очі, й відповіла коротким смішком, мовляв, ти ще навіть не уявляєш, наскільки. Весь цей час ми бачилися рідко, раз на тиждень, і кожен наш вечір був святом. Ми ходили в ресторани, каталися на велосипедах, вона навіть якось приготувала мені качку з яблуками у мене на кухні.

Тоді я й подумати не міг, що ту качку вона готувала три години, а після її відходу я ще годину відмивав духовку. Я був засліплений. Мені здавалося, що я нарешті знайшов свій діамант без тріщин.

— Слухай, а переїжджай до мене? — запропонував я одного вечора, коли ми сиділи на балконі, спостерігаючи за вечірнім містом. — Досить уже бігати туди-сюди, місця в мене вистачить.

Ілона погодилася миттєво, навіть занадто швидко. Наступного ж дня вона з’явилася на порозі з трьома величезними валізами, кліткою з декоративним кролем і купою коробок, з яких стирчало казна-що.

Перші три дні я був у стані якоїсь ейфорії. Жінка моєї мрії тепер засинає і прокидається поруч. Але вже на четвертий день мій ідеальний світ почав давати тріщини, і то такі, що залатати їх було неможливо.

Почалося з дрібниць. Я звик, що кожна річ має своє місце. У Ілони ж поняття “місце” було дуже відносним. Її фен міг лежати на обідньому столі, туфлі — посеред коридору, а брудні горнятка з-під чаю розмножувалися по всій квартирі зі швидкістю світла.

— Ілон, а ти не могла б прибрати взуття? — запитав я якось вранці, коли вкотре перечепився через її кросівки.

— Ой, Денисе, не будь такою занудою, — кинула вона, навіть не відірвавши погляду від телефона. — Світ не перевернеться, якщо вони там полежать до вечора.

Але ввечері до кросівок додалася куртка, сумка і розсипана косметика. Далі було гірше. Кріль, якого вона привезла, виявився справжнім стихійним лихом. Він гриз плінтуси, обдирав шпалери в кутках, а запах від його клітки стояв такий, що не рятували жодні ароматизатори.

— Ти ж казала, що він вихований! — вигукнув я, коли побачив перегризений кабель від мого дорогого монітора.

— Ну, він же тваринка, йому нудно, — спокійно відповіла вона. — Купи йому якусь іграшку, чи що. Ти ж чоловік, розв’язуй питання.

Я почав помічати, що Ілона абсолютно не збирається підлаштовуватися під спільний побут. Вона жила так, ніби вона досі одна, а я — просто безкоштовний додаток до квартири, який має її обслуговувати.

Якось у суботу я запропонував поїхати до моїх батьків на дачу. Мама вже наготувала всього, чекала на нас.

— Я вже маю плани, — відрізала Ілона, фарбуючи нігті прямо на дивані, настеливши якусь стару газету. — Ми з дівчатами йдемо в караоке, а потім у нас дівич-вечір. Не плануй мій час, я ж не твоя власність.

Я стояв і кліпав очима. Як це так? Ми ж пара, ми живемо разом. Чому я дізнаюся про її плани в останній момент?

— Але ми ж домовлялися… — почав був я.

— Хто домовлявся? Ти сам собі щось придумав, а тепер робиш винною мене, — вона нарешті звела на мене очі, і в них не було ні краплі того тепла, яке я бачив у парку. — Якщо хочеш — їдь сам. І не забудь погодувати кроля, бо я буду пізно.

Того вечора я поїхав до мами сам. Брехав, що Ілона занедужала, що в неї термінова робота. А в самого всередині все пекло. Мама дивилася на мене з таким жалем, що мені хотілося провалитися крізь землю.

Повернувшись додому за північ, я застав у квартирі справжній погром. Ілона повернулася не сама, а з двома подругами. Вони реготали на всю квартиру, пили вино прямо з пляшок і замовили гору піци, коробки від якої валялися на підлозі.

— О, а ось і наш правильний хлопчик прийшов! — вигукнула одна з її подруг, яку я бачив уперше. — Ілонко, ти була права, він справді виглядає так, ніби проковтнув лінійку.

Я не сказав ні слова. Просто пішов у спальню і зачинив двері. Заснути я не міг. У голові крутилася тільки одна думка: як я міг так помилитися? Я ж вибирав, я ж дивився на кожну дрібницю. А в результаті привів у дім жінку, яка не просто має вади, а яка цілком складається з того, що я терпіти не можу.

Минуло ще два тижні. Моє життя перетворилося на суцільний побутовий конфлікт. Я готував, я прибирав, я купував сіно тому нещасному кролю, а Ілона просто насолоджувалася життям. Вона могла не з’являтися вдома цілу ніч, а на ранок заявити, що їй треба “особистий простір”.

Найбільше мене вразило те, як вона реагувала на мої прохання хоча б трохи допомагати по дому.

— Слухай, Денисе, — сказала вона одного разу, коли я попросив її помити за собою посуд. — Ти ж хотів ідеальну жінку? Красиву, успішну, яскраву? Ось вона я. А якщо тобі треба прибиральниця — найми її. У мене на це немає ні часу, ні натхнення.

Того дня я зрозумів, що всі мої колишні дівчата, яких я кидав через дрібні недоліки, були просто подарунками долі порівняно з цією “ідеальною” картинкою. Та, що не чесалася, принаймні була доброю. Та, що була не надто охайною, завжди підтримувала мене у важкі хвилини. А тут — пустка за гарним фасадом.

Я дивився на неї й бачив не кохану жінку, а чужу людину, яка просто зручно влаштувалася на моїй території. Вона не цікавилася моїми справами, не питала, як я почуваюся. Її хвилювало лише те, чи вистачить у неї грошей на новий манікюр і куди ми підемо наступної суботи за мій кошт.

Остання крапля впала вчора. Я повернувся з роботи втомлений, з диким болем у голові. Все, чого я хотів — це тиші та спокою. Натомість я застав Ілону, яка збирала валізу.

— О, ти вчасно, — кинула вона. — Ми з дівчатами летимо на тиждень до моря. Гаряча путівка, не могла відмовитися.

— Яке море? У нас же були плани на вихідні, ми збиралися поїхати подивитися ті ділянки під забудову… — я ледь стримував голос.

— Ой, ті ділянки нікуди не втечуть. А море — це святе. Погляди за кролем, і будь ласка, не пили мене, коли повернуся. Я хочу відпочити від твоєї вічної незадоволеності.

Вона пішла, гупнувши дверима, і я залишився в тиші, яку порушувало лише шурхотіння кроля в клітці. Я сів на диван, обхопив голову руками й вперше за довгий час відчув таку пустку, яку нічим не заповнити.

Я так довго шукав жінку без жодної вади, що зовсім забув дивитися на душу. Я шукав форму, ігноруючи зміст. І ось тепер я маю ідеальну форму, яка висмоктує з мене всі сили та радість життя.

Тепер я сиджу і думаю, як мені бути далі. Коли вона повернеться з того моря, я маю щось сказати. Маю закінчити це все, але десь глибоко всередині живе страх, що я знову залишуся один і знову почну шукати той неіснуючий ідеал.

Хоча, знаєте, після цього місяця з Ілоною, я вже згоден на ту, що плямкає яблуками. Аби тільки вона була справжньою, аби тільки в хаті пахло затишком, а не байдужістю.

А як ви вважаєте, чи існують взагалі люди без вад, чи ми просто вигадуємо собі ідеали, щоб виправдати власну самотність? Що для вас важливіше — картинка чи те, що за нею ховається?

Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.