Я тихенько збирала 20 000 гривень на сукню своєї мрії, бо знала, що мій чоловік-програміст ніколи не схвалить таку покупку. Проте я навіть не підозрювала, що мій таємний вчинок стане причиною такої розмови

Напевно, я вчинила нерозумно, що розповідаю про це, але мені вже просто необхідно виговоритися. Усім здається, що в нас із Антоном просто ідеальна сім’я. Ми разом десять років, виховали двох дітей — Мар’яну та Олега, облаштували затишну оселю. Ми обоє працюємо, хоча й по-різному.

Він — програміст у великій компанії, приносить основний дохід і, на його думку, утримує нас усіх, а я працюю переважно вдома як онлайн-редактор, хоч і маю непоганий, але менший дохід, який, за його версією, для шпильок і моїх дрібничок.

Я щодня готую, прибираю, займаюся дітьми, його батьками, словом, уся хатня робота — це моя зона відповідальності, і, звісно, моя онлайн-робота теж.

Я ніколи не скаржилася, бо завжди вважала, що жінка має створювати затишок, а ще я люблю свою роботу. Але ця ситуація з сукнею… вона просто вибила мене з колії. Я зрозуміла, що в наших стосунках є величезна, невидима тріщина, про існування якої я не здогадувалася.

Я завжди була людиною-дім. Зручні футболки, спортивні штани, мінімум макіяжу. Мені було комфортно, та й часу на чепурування залишалося мало. Але глибоко в душі я завжди мріяла про одну річ — про шовкову сукню. Не просто сукню, а справжню кавову перлину — кольору капучино, з елегантним кроєм, що підкреслює фігуру.

Побачила я її якось у вітрині дорогого бутика, і вона мені запала в серце. Тоді коштувала вона, як мій двомісячний дохід — орієнтовно двадцять тисяч гривень. Я відразу зрозуміла, що Антон би ніколи не схвалив таку покупку. Навіщо тобі такий шик? На роботу онлайн тобі й так зійде. Це просто викинуті гроші! — така була б його реакція. Я вирішила, що нічого йому не скажу.

Я почала відкладати. З кожної своєї зарплати, з кожної премії я тихенько відкладала невелику суму. Я відмовляла собі в новій помаді, у зайвій чашці кави на виніс, навіть у нових чоботях, ходила в старих. Минуло майже півтора року. І ось, нарешті, потрібна сума зібрана. Навіть із невеликим запасом, бо ціна трохи зросла через інфляцію. Мої руки тремтіли, коли я йшла по ту сукню. Це було як здійснення дитячої мрії, як маленька таємна перемога над сірою буденністю.

У магазині я її приміряла — і, Боже мій, вона сіла ідеально! Я відчула себе кінозіркою, якоюсь казковою принцесою, просто наче заново народилася. Продавець, мила дівчина, навіть сказала:

— Вона чудово на вас сидить! Вона немов створена для вас.

Я відчувала себе такою жіночною, такою — просто гарною. Я радісно принесла її додому, повісила у шафі, заховавши її за іншими речами, і вирішила вдягнути на найближчий сімейний захід.

Але доля, чи, точніше, Антон, вирішив інакше. За тиждень до свята я вирішила провітрити сукню і повісила її на двері, а сама пішла на кухню готувати вечерю. Антон зайшов до кімнати, щоб взяти свій ноутбук, і побачив її.

— Марино, що це? — він стояв, насупивши брови, в його голосі відчувалося сильне незадоволення.

— Що? Це моя нова сукня, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — Я собі купила.

— Купила? За скільки? Це що, шовк? Скільки ти витратила на це грошенят?

— Це моя сукня, Антон. За свої зароблені. Я довгий час на неї відкладала.

— Ти довго відкладала? На цю, як ти це називаєш, ганчірку? Ти взагалі в курсі, скільки зараз коштує комуналка? Скільки ми витрачаємо на секції для дітей? А ти, замість того, щоб вкладати ці гроші в щось розумне, купуєш собі виставковий екземпляр, щоб сидіти в ньому вдома?

Його обличчя почервоніло від роздратування. Він так подивився на мене, наче я щойно скоїла якийсь нерозумний вчинок проти нашого сімейного бюджету.

— Я не сидітиму в ній вдома, — тихо сказала я. — Я планую вдягнути її на весілля Каті наступних вихідних.

— На весілля? І що? Катя, що, заплатить за неї? Та ти подивися на себе! Ти цілий день сидиш за комп’ютером, потім на кухні, з дітьми. Тобі вистачить твоїх старих, але таких зручних, штанів! Навіщо тобі цей клопіт? Навіщо тобі наряджатися для того, щоб годину посидіти за столом?

— А чому я не можу мати гарну річ, Антон? Я теж людина, я теж хочу почуватися гарною. Чому ти вирішуєш, що мені досить, а що — ні?

Ця розмова перетворилася на справжній скандал. Він почав дорікати мені за кожну мою дрібну покупку, за те, що я купила дорожчий крем, а не дешевий. Він доводив, що мій дохід, хоч і є, але він незначний у порівнянні з його, і я не маю права витрачати загальні гроші, хоча це були мої гроші, відкладені з моєї зарплати.

— Ти працюєш у будинку! — його голос зірвався на крик. — Я тебе забезпечую! Ти повинна бути економнішою! Це нерозумно, коли жінка, яка сидить удома, витрачає двадцять тисяч на одну сукню! Я що, маю ходити в старих джинсах, поки ти тут модний показ влаштовуєш? — він навіть не помітив, як я здригнулася від його слів.

— Я не сиджу вдома, Антоне. Я працюю, доглядаю за дітьми, за будинком. І, до речі, я відкладала на це сама. Ти мені ні копійки не дав на неї! — мій голос теж тремтів, але вже від образи.

— А мені й не треба! Ти повинна була вкласти це у спільний рахунок! Це ж наші гроші!

Ми так і не дійшли згоди. Він, надутий, пішов до іншої кімнати, грюкнувши дверима, а я, стримуючи сльози, зняла сукню з дверей і засунула її в глибину шафи. Я навіть не знаю, чи вдягну я її на весілля Каті. Образа була просто нестерпною. Я думала: Чому він вважає, що мені досить старого, поношеного, нехай і зручного? Чому моє бажання бути гарною викликало таку різку реакцію?

Усі ці роки я не помічала, як він повільно, але впевнено, знецінював мою роботу і мене саму. Моє бажання виглядати елегантно він сприйняв як напад на його фінансову владу, як марнотратство, що було, на його думку, просто неприпустимо. Для нього я — домогосподарка, яка, за його поняттями, не має мати потреби в дорогих речах, не кажучи вже про мрії. А я ж не випрошувала його грошей, я просто реалізувала свою маленьку жіночу мрію.

Наступного дня він поводився так, наче нічого не сталося. Сніданок, діти, його робота. Але я не могла. Я відчувала холод у серці, наче щось усередині просто замерзло. Я відмовилася з ним говорити. Вечір, тиша. Він сів поруч і сказав:

— Марино, ну перестань. Я не хотів тебе образити. Просто мене засмутила така висока ціна. Ти ж знаєш, я про нас дбаю. Ми могли б купити щось для дому.

— Ні, Антоне, ти не про високу ціну говориш. Ти говориш про те, що вважаєш, що мені не потрібно виглядати гарною. Ти вважаєш, що я не варта таких речей, бо сиджу вдома.

— Та годі тобі! Ну, перестань! Я не мав це на увазі!

— Мав, Антоне. Мав, — прошепотіла я. — Бо ти не бачиш моєї роботи. Ти бачиш лише сидіння вдома.

Сукня так і висіла у шафі, як німий свідок нашого розколу. Я зрозуміла, що проблема не в сукні, а в його ставленні до мене, до моєї роботи, до моїх бажань. У його світі я — функція, що забезпечує комфорт, а не жінка, яка має право на маленьку радість і на те, щоб почуватися привабливою.

Я досі не знаю, що робити. Піти на весілля в ній — наче кинути йому виклик, показати, що я не підкорюся його контролю. Не піти — здатися, визнати його право вирішувати за мене.

Ця сукня виявилася не просто одягом, а тестом на наші стосунки. Тестом, який ми, здається, не пройшли. Або, може, пройшла його лише я, зрозумівши, що більше не хочу бути сірою мишкою у старих спортивних штанях.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто мені вдягати цю сукню, незважаючи на його образу, чи це просто поглибить нашу проблему?