Я відчинив двері вітальні й отетерів: на дивані, плече до плеча, сиділи Вероніка та Петро. Вони дивилися телевізор у такій довірливій близькості, що моя поява здалася грубим втручанням у чиєсь чуже свято. — Ми якраз закінчуємо дивитися фільм — промовила Вероніка. Тоді я ще не знав, що за пару днів дружина зникне з моїм другом назавжди.

Він сів за мій стіл так природно, ніби завжди там був. Петро з’явився в моєму житті в той момент, коли все здавалося стабільним і непорушним, як стара цегляна кладка нашого будинку. Ми познайомилися на роботі, і спочатку він здався мені людиною, якій просто не пощастило. Сатний, мовчазний, з поглядом, у якому застигла якась задавнена втома. Я, як останній телепень, вирішив, що маю йому допомогти. Адже нас так виховували — ділися тим, що маєш, і тобі повернеться.

Моя дружина Вероніка спочатку поставилася до нього з пересторогою. Вона завжди тонше відчувала людей, помічала дрібниці, на які я заплющував очі. Але Петро вмів бути корисним. Він не просто приходив у гості, він став частиною наших буднів. Те кран полагодить, те з парканом допоможе, те просто посидить зі мною на веранді, слухаючи, як шумить вечірній сад.

— Ти занадто добрий до нього, — казала мені Вероніка тими вечорами, коли ми залишалися самі.

— Він одинокий, Вероніко. У нього нікого немає в цьому місті. Хіба нам важко налити ще одну тарілку супу? — відповідав я, не підозрюючи, що ця тарілка супу стане початком мого краху.

Минув рік, і присутність Петра стала чимось на кшталт звички. Він знав, де у нас стоять чашки, де лежать ключі від гаража, о котрій повертаються зі школи наші діти. Молодший син, Сашко, почав називати його дядьком і з радістю біг показувати свої малюнки саме йому, а не мені, бо я вічно був заклопотаний справами, намагаючись забезпечити сім’ю. А Петро завжди мав час. Він наче навмисно звільнив свій простір від усього зайвого, щоб заповнити наш.

Я пам’ятаю той день, коли вперше відчув холодок. Була субота, я затримався в майстерні, а коли повернувся, то побачив їх на кухні. Вони не робили нічого забороненого. Вероніка готувала вечерю, Петро чистив картоплю. Вони сміялися. Так легко і невимушено, як ми з нею не сміялися вже дуже давно. У повітрі пахло свіжим кропом і смаженою цибулею, було тепло, але мені раптом стало холодно.

— О, ти вже тут, — мовила дружина, навіть не обернувшись. — Ми якраз обговорювали, що Сашкові треба купити нові кросівки. Петро каже, що знає гарний магазин.

— Звідки Петро знає, які кросівки потрібні моєму синові? — запитав я, намагаючись стримати роздратування.

— Просто до слова прийшлося, — спокійно відповів Петро, витираючи руки об рушник. — Ти ж постійно на роботі, не встигаєш за всім стежити. А я просто допомагаю.

Ця його допомога ставала дедалі важчою. Він почав давати поради щодо виховання дітей, критикувати мої рішення стосовно ремонту, і робив це так м’яко, що я виглядав агресором, коли намагався поставити його на місце. Вероніка дедалі частіше ставала на його бік. Їй здавалося, що він краще розуміє її втому, її щоденні клопоти.

— Він хоча б слухає, коли я говорю, — кинула вона мені одного разу під час сварки.

— Я теж слухаю! Але я працюю, щоб у вас було все! — кричав я у відповідь.

— Петро теж працює, але він знаходить час бути людиною, — тихо сказала вона і пішла в іншу кімнату.

Я почав помічати, як моє місце за столом поступово зміщується. Раніше я сидів на чолі, тепер там часто опинявся Петро, бо він приносив щось до чаю або розповідав цікаву історію, яка захоплювала дітей. Я став гостем у власному домі. Мої жарти здавалися недоречними, мої зауваження — грубими. Петро став тим дзеркалом, у якому я виглядав невдахою.

Одного разу я повернувся раніше з відрядження. У будинку було тихо. Я пройшов до вітальні і побачив їх на дивані. Вони просто дивилися телевізор, але їхні плечі торкалися одне одного. Це було настільки близько в своїй простоті, що мені захотілося кричати. Петро підняв на мене очі — у них не було провини. Там була лише спокійна впевненість господаря.

— Чому ти не зателефонував? — запитала Вероніка, підводячись.

— Це мій дім, — відрізав я. — Петро, нам треба поговорити на вулиці.

Ми вийшли в сад. Вечір був душним, пахло скошеною травою. Я дивився на чоловіка, якого вважав братом, і не впізнавав його.

— Що ти робиш? — запитав я прямо.

— Я просто живу, — відповів він, дивлячись мені в очі. — Ти сам мене впустив. Ти сам перестав бачити свою дружину. Ти сам забув, як розмовляти з дітьми.

— Ти забираєш у мене все.

— Не можна забрати те, що людина не тримає. Ти відпустив їх сам, занурившись у свої цифри та плани. Їм потрібне було тепле слово, а не новий телевізор.

Я замахнувся, але зупинився. Моя рука тремтіла. Петро навіть не здригнувся. Він знав, що я не здатний на такий вчинок. Він вивчив мене до дрібниць, він знав усі мої слабкі місця краще за мене самого.

— Іди геть, — прошепотів я. — Щоб ноги твоєї тут не було.

— Це не тобі вирішувати, — спокойно сказав він і повернувся до будинку.

Тієї ночі Вероніка не прийшла в нашу спальню. Вона залишилася у вітальні. А вранці я знайшов на столі записку. Вона була короткою, але кожне слово було як камінь. Вона писала, що їй треба подумати, що вона більше не відчуває себе собою поруч зі мною, що Петро відкрив їй очі на те, яким має бути справжнє життя.

Минуло кілька тижнів. Я намагався повернути все на свої місця, але було пізно. Діти стали замкненими. Сашко більше не кликав мене грати у футбол, він чекав, коли прийде Петро. А Петро приходив. Він не пішов. Вероніка дозволила йому залишатися в нашому гостьовому будиночку під приводом того, що йому важко знайти житло, а він допомагає по господарству.

Це була витончена тортура. Я бачив його щодня. Я чув його голос за стіною. Я бачив, як Вероніка розквітає під його поглядами. Вона змінила зачіску, почала одягати сукні, які я колись просив її носити, але вона відмовлялася, посилаючись на незручність. Тепер вона робила це для нього.

— Вероніко, схаменися! — благав я її на кухні, коли Петро був у саду. — Він же просто користується нами. Він прийшов на все готове!

— Він дав мені те, про що ти забув десять років тому, — відповіла вона, не дивлячись на мене. — Він помічає, коли мені сумно. Він знає, яка моя улюблена квітка. А ти навіть не пам’ятаєш, коли в мене день народження без нагадування в телефоні.

— Це ж дрібниці! Я будую наше майбутнє!

— Майбутнє без сьогодення не має сенсу.

Я зрозумів, що програв. Програв не в чесній боротьбі, а в тихій облозі. Петро не брав мій дім штурмом, він просто просочився в нього, як вода в тріщини фундаменту, і коли настав мороз, ці тріщини розірвали стіни.

Одного вечора я сидів на ганку. Сонце сідало, фарбуючи небо в тривожні кольори. Петро вийшов і сів поруч. Він простягнув мені яблуко зі свого дерева — мого дерева, яке я садив десять років тому.

— Знаєш, — почав він, — ти міг би бути щасливим, якби не намагався володіти всім одноосібно.

— Я не хочу твоїх порад, — відповів я, дивлячись у далечінь.

— Ти все ще думаєш, що я ворог. А я просто заповнив порожнечу, яку ти сам створив. Якби не я, був би хтось інший.

— Але був ти. Ти, кого я називав другом.

— Дружба — це відповідальність. Ти переклав на мене відповідальність за свою сім’ю, коли тобі було лінь нею займатися. Тобі було зручно, що Петро забере дітей, що Петро поговорить з дружиною, що Петро полагодить полицю. Ти сам віддав мені ключі від свого життя.

Я дивився на нього і бачив своє відображення, але спотворене. Він мав рацію в одному — я дозволив цьому статися. Але чи виправдовує це його зраду? Чи можна назвати допомогою те, що руйнує чужий світ, аби побудувати свій?

Вероніка вийшла на ганок і поклала руку йому на плече. Це був жест такої абсолютної приналежності, що в мені щось остаточно обірвалося. Вона навіть не глянула в мій бік. Для неї мене вже не існувало. Я був лише тінню колишнього господаря, перешкодою на шляху до їхнього нового щастя.

Я зібрав речі тієї ж ночі. Я не хотів бачити, як вони снідають разом. Не хотів бачити, як мої діти звикають до того, що тато тепер живе десь в іншому місці. Коли я виходив за хвіртку, я озирнувся. У вікнах горіло світло. Там було затишно, тепло і спокійно. Там було все, що я будував роками. І тепер там був Петро.

Я йшов по порожній вулиці, і кожен крок відгукувався болем у скронях. Я думав про те, як легко ми впускаємо у своє життя тих, хто здатний його знищити. Як часто ми плутаємо вдячність із наміром і доброту з підступністю.

Тепер я живу в невеликій квартирі на іншому кінці міста. Я бачуся з дітьми по вихідних, але ці зустрічі стали формальними. Вони розповідають про Петра — як він вчить їх ловити рибу, як він допомагає з математикою. Вони дивляться на мене з жалістю, і це найгірше. Вероніка не дзвонить мені. Вона здається щасливою у тому житті, яке я колись вважав своїм.

Я часто згадую той перший день, коли привів його в дім. Я бачу свою простягнуту руку, свою посмішку і його вдячний погляд. Чи міг я тоді знати, чим це закінчиться? Чи була в його очах уже тоді ця затаєна жадоба до мого життя?

Іноді я проїжджаю повз свій старий будинок. Сад виглядає доглянутим, паркан пофарбований у новий колір — той, який завжди подобався Вероніці, але на який у мене ніколи не вистачало часу. На веранді стоять нові стільці. Все навколо дихає порядком і гармонією, якої раніше не було.

Я зупиняю машину і дивлюся на вікна. Я бачу силуети. Вони сміються, вони розмовляють, вони живуть. Без мене. Мій дім став моєю в’язницею, а тепер став чужим раєм. І я не знаю, хто в цій ситуації програв більше — я, що втратив усе, чи вони, що побудували своє щастя на уламках мого життя.

Кожного вечора я ставлю собі одне й те саме питання, на яке не знаходжу відповіді. Я намагаюся зрозуміти природу людської підступності і межі власної сліпоти. Ми віримо в братерство, в дружбу, в щирість. Ми відкриваємо двері і серця, не думаючи про те, що хтось може просто шукати тепле місце, де йому буде зручно.

Чи можна взагалі довіряти людям після такого? Чи кожен з нас носить у собі маленького Петра, який чекає слушної нагоди, щоб зайняти чиєсь місце біля чужого вогнища? І чи є у вас впевненість, що людина, з якою ви сьогодні ділите останній шматок хліба, завтра не забере у вас все інше?