Я віддала синові та невістці $75 000, продавши свій дім, щоб вони купили нову квартиру, де мені обіцяли постійний куток. Але щойно ремонт закінчився, Олена, усміхаючись, заявила: “Мамо, ваша кімната тепер буде кабінетом, а ви вже відпрацювали своє проживання”

Я вкладала в цю родину всю свою душу, свій час, свою пенсію. Я жила ними, дихала їхніми проблемами та успіхами. Я була переконана, що Оленка, дружина мого єдиного сина Василя, бачить у мені не просто свекруху, а справжню подругу, майже матір. А потім настав той день, коли її слова вразили. Вона назвала мене “нахлібницею” перед знайомими і без жодного докору сумління виставила за двері квартири, в яку я вклала все, що мала.

Мене звати Галина. Мені шістдесят три роки, і все своє життя я присвятила єдиному синові Василю. Його батько рано пішов, тож я тягнула нас двох, працюючи медсестрою на дві ставки. Усе, що я мала, було для Василя. Я мріяла, щоб у нього було краще життя, ніж у мене.

Коли Василь познайомився з Оленою, я одразу її прийняла. Дівчина здалася мені такою світлою, милою, трішки розгубленою. Вона виросла в маленькому містечку, приїхала до великого міста навчатися і працювати. У неї тут нікого не було. Я одразу взяла її під своє крило. Готувала їм, прала, допомагала з ремонтом. Вони винаймали квартиру, а я весь час мріяла допомогти їм купити свою, щоб невістка почувалася впевнено.

Нарешті, після багатьох років економії, мені вдалося зібрати гроші на перший внесок. Це була вся моя “заначка” і компенсація за невеличкий садовий будиночок, який я продала. Сума була значна, близько $15 000. На той час це були мої п’ять років життя. Я віддала ці кошти Василеві.

— Мамо, ти найкраща! Ми тебе ніколи не забудемо! — обійняв мене син.

— Бабусю, ти просто чарівниця! — радісно вигукнула Олена. — Тепер у нас буде своя квартира! Твоя кімната завжди буде на тебе чекати.

Я була на сьомому небі від щастя. Квартиру придбали. Це була невелика, однокімнатна, але своя! Після весілля і народження онучки Софійки, про яку я теж дуже дбала, допомагаючи Олені, стало зрозуміло, що однієї кімнати для трьох, а часто і для чотирьох, якщо я приїжджала на вихідні, замало.

На сімейній раді вирішили, що потрібно брати більшу квартиру. А мені ж нічого не потрібно, крім того, щоб вони були щасливі. Тому я вирішила продати свою стару двокімнатну “хрущовку”. Моя квартира коштувала значно більше, ніж їхня “однушка”.

— Ми продамо твою квартиру, продамо нашу, додамо наші заощадження і купимо простору “двушку” в новобудові! — спланував Василь. — Вона буде оформлена на нас з Оленою, як молоду сім’ю, але ти матимеш свою окрему кімнату. Ти ж знаєш, що ми тебе любимо.

Я без вагань погодилася. Для мене не мало значення, на кого записана квартира. Головне — сім’я разом і всім комфортно.

Продаж моєї квартири приніс понад $60 000. Вся ця сума пішла на купівлю двокімнатної квартири в новому комплексі. Вона була простора, світла, але без ремонту. Ремонт теж ліг на мої плечі. Я продовжувала працювати на пів ставки, а всю свою пенсію та невеликі підробітки віддавала на будівельні матеріали та оплату робочим. Мені навіть довелося взяти невеликий кредит на побутову техніку для них, бо моя пенсія на все не вистачала. Щомісячні виплати близько 2500 грн були відчутні.

Я переїхала до них одразу після завершення ремонту, як і планувалося. Мені виділили маленьку кімнату, що раніше планувалася як кабінет. Вона була малесенька, але своя. Я справді почувалася там як удома. Цілий рік я жила з ними. Піклувалася про онучку Софійку, водила її до садочка, готувала, прибирала. Олена тим часом почала будувати кар’єру, влаштувалася на гарну роботу з високою зарплатою. Василь теж мав стабільний дохід. Вони почали жити на широку ногу. Новий автомобіль, дорогі покупки, поїздки за кордон.

Я не заздрила. Я раділа. Моя дитина і його дружина щасливі, а я допомагаю їм. Я ніколи не просила грошей, лише іноді, коли закінчувався мій кредит, Василь давав мені невелику суму, тисячі дві-три, щоб покрити наступний платіж. Я ж готувала, а продукти купувала за свою пенсію.

Але з часом Олена почала змінюватися. Її тон став більш зверхнім. Вона почала робити мені зауваження:

— Мамо, ну скільки можна? Це ж квартира, а не музей. Чому ви постійно миєте підлогу?

— Галина Миколаївна, ви так довго готуєте цю страву, я можу замовити готову доставку вдвічі швидше і смачніше, — говорила вона при сторонніх.

Я намагалася не звертати уваги, списуючи все на втому і напруження на роботі. Але одного разу сталося те, що перевернуло мій світ.

Вони влаштували велику вечірку. Багато гостей: друзі, колеги, партнери по бізнесу. Я, як завжди, метушилася на кухні, готувала закуски. Олена була дуже елегантна, у дорогій сукні, приймала компліменти. Я встигала подавати страви, прибирати тарілки, наповнювати келихи.

В якийсь момент я втомилася і вирішила тихенько піти до себе в кімнату. Я проходила повз вітальню, коли почула розмову. Олена з усмішкою розповідала своїй подрузі Світлані про те, як їм легко живеться.

— У нас тут як у комунізмі, — сміялася Олена. — Нам ні про що не треба думати. Сніданок, обід, вечеря, прибирання, дитина доглянута. Все робить бабуся.

— Олено, але ж це нечесно. Ти не даєш Галині відпочити, — зауважила Світлана.

— Чому нечесно? — здивовано підняла брову Олена. — А хто її сюди кликав? Вона сама наполягла, бо жити на свою пенсію не може. Вона ж розуміє, що дешевше жити тут, ніж платити комуналку в своїй старій квартирі. А тепер це вже наша квартира! Вона по суті, просто “нахлібниця”, яка відпрацьовує своє проживання. Вона ж не платить за комуналку, за продукти, за інтернет.

Моє серце стиснулося. Я відчула, як палають щоки. Я стояла, мов приклеєна до підлоги, намагаючись зрозуміти, чи правильно я почула. Нахлібниця? Це про мене? Про жінку, яка віддала все, що мала, за ці стіни?

Тут мене помітила Олена. Вона не зніяковіла. Навпаки, її обличчя стало кам’яним. Вона підійшла до мене, незважаючи на присутність гостей.

— Що, мамо, підслуховуєте? — майже прошипіла вона, але досить голосно, щоб почули всі.

Я не могла вимовити ні слова.

— Досить, Галино Миколаївно, — продовжила вона. — Вечірка закінчується. А вам треба їхати.

— Куди? — ледве прошепотіла я.

— Туди, де ви жили раніше. У вас же є де жити. Ви ж прописані в нашому старому, першому житлі. А тут, вибачте, нам потрібен простір.

— Але ж… ти обіцяла, що моя кімната завжди…

— Нічого я не обіцяла. Це була ваша примха. А ця квартира належить нам. І ми вирішили, що нам тут потрібен кабінет, а не ваша прибудова. Василю я вже сказала. Збирайте речі. Завтра зранку, щоб вас тут не було.

Ось так. Замість подяки, замість тепла, замість обіцяної кімнати, мене, Галину, виставили за двері мого ж внеску в їхнє життя, назвавши “нахлібницею” і “прибудовою”.

Я стояла посеред чужої вітальні, яка була моєю кухнею і моєю пральною, і відчувала себе абсолютно розчавленою. Я подивилася на Василя. Він стояв осторонь, опустивши очі. Навіть не спробував заступитися.

Я не вимовила жодного слова, лише кивнула. Мої ноги самі понесли мене до моєї кімнатки. Я зібрала свій маленький скарб: кілька комплектів білизни, фотографії сина і Софійки, старий молитовник. Коли я вийшла з кімнати з маленькою дорожньою сумкою, Василь підійшов до мене.

— Мамо, ну… не ображайся. Ти ж знаєш, як Олена вміє, коли вона втомилася. Просто вона нервує, бо ми плануємо…

— Плануєте що? — обірвала я його. — Плануєте забути про жінку, яка віддала вам усе? Яка продала свій дім, щоб ви тут жили? Яка взяла на себе всі ваші турботи?

Василь потупив погляд, мнучи в руках серветку.

— Мамо, але ж документи на квартиру… вони на нас. І ти ж сама сказала, що тобі не важливо…

— Мені не важливо! Мені важливо було, щоб ви були щасливі! А я думала, що щастя вимірюється не квадратними метрами, а повагою і вдячністю, — мій голос тремтів.

— Я підвезу тебе, — сказав він, намагаючись змінити тему.

— Не треба. Я сама. — Я вийшла з квартири, яку вважала своїм домом, почуваючись злодійкою, яку спіймали на гарячому. Звідти, де я була потрібна лише як безкоштовна прислуга.

Я вийшла на вулицю. Була ніч, надворі сидів дощ. Я викликала таксі. Адреса? Моя стара квартира, яку я продала, щоб купити цю. Але вона вже не моя. Я прописана в тій першій “однушці”, яку ми теж продали. Де ж мені жити? Я добровільно залишила себе без кутка.

Я поїхала до своєї давньої подруги Зої. Вона одразу ж пустила мене до себе, напоїла чаєм і вислухала.

— Галю, ну ти й даєш! Як ти могла? — хитала головою Зоя. — Скільки разів я тобі казала: не віддавай усе! Залиш собі хоча б щось. Василь — твій син, але Олена… Олена завжди була холодна.

Я залишилася у Зої на кілька днів. Це дало мені час оговтатися і подумати. Що робити далі? Я зателефонувала до Василя.

— Які мої речі? — сухо запитала я.

— Які? Ті, що в твоїй кімнаті. Мамо, я їх зібрав.

— Василю, у цій квартирі майже всі меблі куплені на гроші з продажу мого майна, — пояснила я. — Диван, комод, навіть їхній телевізор і пральна машина. Не кажучи вже про ремонт. Ти пам’ятаєш про це?

Настала пауза.

— Мамо, не починай, — відповів він. — Це подарунок. Ти ж сама казала, що це подарунок молодій сім’ї. Не псуй стосунки.

— Ви їх уже зіпсували, — тихо сказала я і поклала слухавку.

Я зрозуміла, що боротися за майно марно. Документи — проти мене. Але я не могла залишити це просто так. Не заради грошей, а заради власної гідності. І заради уроку, який мав засвоїти мій син.

Я пішла до юриста. Розповіла йому всю історію. Він довго слухав, киваючи.

— Галино Миколаївно, формально ви не маєте жодних прав на цю квартиру, — пояснив він. — Але є можливість подати позов про відшкодування безпідставного збагачення або визнання частини майна спільною власністю на підставі значного внеску, який ви здійснили. Це довгий і складний процес. Нам потрібно зібрати всі докази: договори купівлі-продажу вашої старої квартири, договори купівлі-продажу першої квартири, чеки на ремонтні роботи, на меблі, підтвердження оплати кредиту.

Я почала збирати всі папери. Це було непросто, бо більшість чеків лежала у Василя. Але я знайшла копії банківських виписок, які підтверджували перекази значних сум на рахунки будівельних магазинів та робочих. Я навіть знайшла стару квитанцію про перший внесок, яку я зберігала.

Коли Василь отримав судовий позов, він одразу ж мені зателефонував. Голос його був злий і розгублений.

— Мамо! Що ти робиш? Ти хочеш зруйнувати нашу сім’ю? Це ж шантаж!

— Я хочу справедливості, Василю, — спокійно відповіла я. — Я не хочу забирати у вас квартиру. Я хочу, щоб ви повернули мені мою частину внеску, яку я віддала за свою старість. Це близько 50 тисяч доларів, якщо рахувати внесок за обидві квартири та ремонт. Або я повернуся і буду жити у своїй кімнаті, бо вона була частиною угоди.

— Ти з глузду з’їхала! У нас немає таких грошей! — кричав він.

— Тоді продайте нову машину, — порадила я. — Або сядьте і подумайте, як ви будете жити далі.

Через тиждень до мене зателефонувала Олена. Голос її був уже не такий зверхній.

— Галино Миколаївно, давайте без суду, — промовила вона. — Ми можемо домовитися. Це ж ганьба на весь наш бізнес.

— Добре, — погодилася я. — Я готова до переговорів. Але я хочу, щоб ви поважали мій внесок.

Ми зустрілися у кав’ярні. Вони були стривожені, втомлені. Я сиділа перед ними, як суддя.

— Ми готові повернути вам половину вашого першого внеску, — запропонувала Олена. — Це близько $20 000.

— Ні, — рішуче відповіла я. — Мій юрист нарахував 55 тисяч доларів. Я готова зменшити суму до 45 тисяч, але не менше. Це мої гроші, моє життя, моя старість.

Вони довго сперечалися, намагалися тиснути на жалість, згадували онучку. Але я стояла на своєму. Нарешті, Василь важко зітхнув:

— Добре, мамо. Ми візьмемо великий кредит. Але запам’ятай, ти сама все зруйнувала.

Через кілька місяців, після підписання угоди про мирне врегулювання, вони виплатили мені узгоджену суму. Це дозволило мені купити маленьку однокімнатну квартиру в іншому районі міста. Не в новобудові, але свою, де я справді була господинею. Свою пенсію я тепер трачу лише на себе. Іноді я бачу Василя. Він привозить онучку. Олена не приїжджає. Стосунки стали прохолодними, натягнутими. Вони більше не дзвонять мені з проханнями приготувати обід чи посидіти з Софійкою. Але я відчуваю себе вільною. Я більше не “нахлібниця” і не “прибудова”. Я — Галина.

Я оговталася, але моя душа була вкрита шрамами. Я зрозуміла, що вкладаючи все в сина і його дружину, я забула про себе. І хоча фізично я повернула частину свого, емоційно я втратила набагато більше.

Тепер я живу сама. Роблю невеликий ремонт у своїй квартирі. Готую собі смачні страви, дивлюся улюблені серіали. Василь телефонує раз на тиждень, цікавиться здоров’ям. Про Олену не питаю, він про неї теж не говорить.

Ця історія навчила мене одного: ніколи, ні за яких обставин, не можна позбавляти себе власного кута і фінансової незалежності, навіть заради найбільшої любові.

А як ви вважаєте, чи правильно я зробила, що подала до суду? Чи мала я терпіти і пробачити їхню невдячність заради збереження сім’ї?