Я – рання дитина у своїх батьків. Можна навіть сказати, надзвичайно рання і незапланована. Через те власне, що мама дізналася про своє цікавий стан, їй довелося вийти заміж за мого батька.
І хоча вони, як розповідала мама, замислювалася про весілля, але таке спішне народження дитини до їхніх планів не входило. Тим більше, обоє батьків хотіли дівчинку.
Але здатися довелося під умовляннями батьків, друзів, знайомих. Вічне запитання «А що люди скажуть?» змусило батьків зіграти весілля, запрошувати гостей. Щоби все було красиво, а як інакше? Поки я був маленьким, все було ніби добре. Але життя стало нестерпним, коли народилася моя молодша сестра Віолета.
Після появи на світ сестри батьки взагалі забули, що у них є син. Я тоді вчився у 5-му класі і був приголомшений такою зміною батьківського настрою. Про мене не згадували, а якщо й згадували, то просто тому, що так треба було.
Я намагався бунтувати проти рідних та вимагати уваги. Але тато й мама сварили мене й карали, і я швидко зрозумів, що всі мої старання марні.
Жилося мені тоді дуже не просто. Батьки всю увагу приділяли Віолеті. Я став неприкаяним у рідному домі, я мріяв лише про те, щоб скоріше вилетіти з батьківського гнізда та почати заробляти на життя. Так і сталося, батько мене тільки на це благословив.
Я брався за будь-яку роботу, куди тільки брали. Вантажник, охоронець, офіціант. Я жив надто скромно, а всі зароблені гроші відкладав. Думав, що вдасться організувати собі краще життя. Тільки доля розпорядилася інакше. Все змінив дзвінок мами: «Віолеточка! Машина!»
Я віддав матері всі свої заощадження, щоб сестру вилікували і вона знову ходила. Мама говорила мені, що якби не він, то сестра могла б залишитись прикутою до ліжка назавжди.
Сам я не міг зрозуміти, що спонукало мене віддати гроші. Чи це була щира любов до рідної сестри чи бажання бути потрібним і важливим для своїх батьків?
Поки Віолета була у лікарні, мати співала солов’єм про те, як вони з батьком вдячні своїй головній опорі, тобто мені. І я розтанув.
Мені здавалося, що я готовий слухати добрі слова мами вічно і пробачити рідним просто все. Навіть те, що я ніколи не почував себе щасливим у батьківській хаті. За те, що відчував себе сиротою при живих татові та мамі.
Минуло близько пів року з моменту виписки Віолети. Стосунки між мною, батьками і молодшою сестрою потеплішали. Я навіть у глибині душі сподівався, що нам вдасться налагодити спілкування та стати справжньою дружною родиною.
Хоча особливо міркувати про таке було ніколи. Я залишився без копійки і щодня наполегливо працював, щоб відновити свою фінансову ситуацію. Я не чекав, що батьки повернуть мені те, що взяли на лікування Віолети, адже мама казала, що збережень у них немає.
Але мій світ перевернув радісна розповідь матері телефоном: «А ми трикімнатну будемо брати! Саме в тому районі, де школа Віолетки. Така гарна квартира, сину, ти собі не уявляєш».
Я ледве й зміг відповісти: “Як трикімнатну? Ти ж казала, що у вас немає грошей?”
Мати зніяковіла: “Ну так, вони всі на валютному рахунку лежали. Півроку тому їх ще не можна було зняти.”
Я тремтячим голосом запитав: «А чому не можна було купити дві однокімнатні квартири? Адже я вже стільки років по знімних катаюся. Як ви могли? Чому ви такі егоїсти?!»
Я просто кинув слухавку і довго гірко по-дитячому плакав. Я ніяк не міг зрозуміти, як батьки так могли зі мною вчинити. Але того ж вечора всередині мене ніби щось зламалося. Я витер сльози і заприсягався собі більше ніколи не виходити на зв’язок із кимось із сім’ї.
Батьки намагалися мені дзвонити і навіть приїжджали на мою орендовану квартиру. Батько намагався кидатися в мене якимись грошима та звинувачувати мене у здирстві.
Алея пообіцяв сам собі, що більше ніякої родини у мене не буде, окрім моєї власної. Мої діти ніколи не будуть почуватися сиротами і ніколи не будуть обділені увагою.
Не важливо, скільки їх народиться у мене в майбутньому, але я клянуся бути добрим і надійним батьком. Нехай у мене самого такої рідні ніколи не було, але я тепер точно зная, яким батьком маю стати. Всім добра.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.