X

Я відкрила шухляду Валерія, щоб знайти зарядку для телефону. Чесно кажу, я не шукала нічого іншого. Але там, серед розкиданих паперів і старих чеків, лежав конверт із логотипом нотаріальної контори. Товстий, акуратно запечатаний. Я взяла його до рук, відчуваючи, як серце стискається від передчуття. Зверху був договір дарування. Я гортала сторінки, доки не побачила ім’я: Наталія Ковальчук

Зрада, яка виявилася лише початком

Це була звичайна п’ятниця. Я відкрила шухляду Валерія, щоб знайти зарядку для телефону. Чесно кажу, я не шукала нічого іншого. Але там, серед розкиданих паперів і старих чеків, лежав конверт із логотипом нотаріальної контори. Товстий, акуратно запечатаний. Я взяла його до рук, відчуваючи, як серце стискається від передчуття. Зверху був договір дарування. Я гортала сторінки, доки не побачила ім’я: Наталія Ковальчук.

«Хто ця жінка?» — запитала я сама в себе, бо в нашому домі вже давно ніхто не розмовляв зі мною по-справжньому.

Колись Валерій називав мене своїм дивом. «Іринко, ти як сонце, — казав він, коли ми гуляли парками, тримаючись за руки. — Жоден чоловік не заслуговує на тебе, навіть я». Тоді я сміялася, думаючи, що це просто його романтична натура. Ми були молоді, закохані, і я вірила, що наше життя буде таким же світлим, як ті літні вечори на Подолі.

Але останні роки нашого шлюбу були схожі на затяжну зиму. Ми жили поруч, але наче в різних світах. Я — на кухні, з дітьми, у школі батьківських зборів, у саду біля будинку. Він — у своєму офісі, за ноутбуком, у телефоні, який ніколи не залишав його рук. Коли наші діти, Олена та Максим, виросли й виїхали — Олена до Львова на навчання, а Максим до Польщі на роботу, — я сподівалася, що ми з Валерієм нарешті знайдемо час одне для одного. Але він, здається, мав інші плани.

— Вечеря готова? — питав він, заходячи додому, навіть не піднімаючи очей від телефону.

— На столі, — відповідала я, намагаючись не звертати уваги на холод у його голосі.

Іноді він додавав:

— Де мої ключі?

Ніби я була не його дружиною, а адміністратором готелю. Я намагалася не думати про це, переконувала себе, що після двадцяти п’яти років шлюбу так буває. Але слова Олени, сказані за чашкою кави минулого літа, не давали мені спокою:

— Мамо, ти заслуговуєш на більше. Запишись на танці, на курси, живи для себе. Тато… він давно не з тобою.

Я не відповіла їй тоді. Що я могла сказати? Що я втомилася чекати, коли він повернеться до мене? Що я боялася залишитися сама?

Того вечора я приготувала борщ із пампушками — його улюблену страву ще з тих часів, коли ми були щасливі.

— Смачно? — запитала я, намагаючись вловити його погляд.

— Нормально, — пробурмотів він, гортаючи щось у телефоні.

— Може, поговоримо? — мій голос тремтів, але я намагалася триматися.

— Ірин, я втомився. Давай не сьогодні.

Він встав, залишивши тарілку на столі, і пішов до спальні. Я залишилася мити посуд, відчуваючи, як у грудях росте важкий клубок.

Той конверт не давав мені спокою. Наступного дня, коли Валерій поїхав на роботу, я повернулася до його столу. Я не хотіла шпигувати, але щось у мені кричало, що я мушу знати. У конверті були не лише документи на квартиру в центрі Києва, яку ми купили разом десять років тому. Там були ще папери: договір про продаж земельної ділянки під Києвом, акції його компанії, навіть інвестиційний рахунок, про який я нічого не знала. І всюди — ім’я Наталії Ковальчук.

Коли Валерій повернувся додому, я сиділа за кухонним столом із документами перед собою. Мої руки тремтіли, але я відчувала дивний спокій.

— Що це? — тихо запитала я, показуючи на папери.

Він кинув швидкий погляд і знизав плечима.

— Нічого особливого. Робочі справи.

— Робочі справи? Ти переписуєш нашу квартиру на якусь Наталію?

Він насупився, але його голос залишався холодним, як завжди.

— Ірино, не починай. Наталія — колега. Це формальності.

— Формальності? — я підвищила голос, хоч і не хотіла. — Ти переписуєш наше майно на чужу жінку, а я маю мовчати?

Він подивився на мене так, ніби я була надокучливою комахою.

— Не влаштовуй сцени. Ти все неправильно зрозуміла.

— Тоді поясни! — я встала, відчуваючи, як гнів змішується з болем.

Валерій мовчав. Потім повернувся і пішов до іншої кімнати, кинувши через плече:

— Ти завжди все ускладнюєш.

Тієї ночі я не могла заснути. У голові крутилися думки, як кадри старого фільму. Я згадувала, як ми з Валерієм будували цей дім, як разом виховували дітей, як він обіцяв бути зі мною до кінця. І тепер — ця Наталія. Хто вона? І чому я відчуваю, що втрачаю не лише його, а й усе, що ми разом створювали?

Наступного дня я поїхала до центру Києва, щоб купити продукти. Я намагалася відволіктися, переконати себе, що все ще можна виправити. Але на Хрещатику, біля одного з модних кафе, я їх побачила. Валерій сидів за столиком із жінкою. Молодшою, з ідеально укладеним волоссям і яскравою помадою на губах. Вона сміялася, торкаючись його руки, а він посміхався — так, як не посміхався мені вже багато років.

Я стояла, наче не на своїх ногах. Люди проходили повз, хтось штовхнув мене, але я не могла відвести очей. Валерій помітив мене. На мить його обличчя застигло, але він швидко опанував себе. Жінка — мабуть, Наталія — повернула голову і подивилася на мене без тіні сорому. Її погляд був спокійним, майже зухвалим.

Я підійшла до їхнього столика.

— Валерію, що тут відбувається? — мій голос тремтів, але я намагалася триматися.

Він підвівся, холодний і впевнений, як завжди.

— Ірино, це не місце для розмов.

— Це вона? Наталія? — я вказала на жінку, яка навіть не ворухнулася.

Валерій зітхнув, ніби я була надокучливою дитиною.

— Так, це Наталія. І так, я з нею. Ти можеш припинити влаштовувати сцени?

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

— Ти зраджуєш мені? — прошепотіла я.

— Ірино, я просто живу своїм життям. А ти живеш минулим.

Я не пам’ятаю, як вийшла з кафе. Сльози котилися по щоках, але я не могла зупинитися. Я сіла в автобус і зателефонувала своїй подрузі Марії.

— Він мені зраджує, — ледве видавила я. — І йому байдуже.

Марія зітхнула:

— Іринко, я так і знала, що він не той, за кого себе видає.

Я розридалася. Усе, що я будувала роками, розвалювалося, а я не могла нічого вдіяти.

Я не могла залишити це так. Наступного дня я поїхала до нотаріальної контори. Мені потрібно було знати все. Нотаріус, ввічливий чоловік середніх років, уважно вислухав мене і показав документи.

— Пані Ірино, ваш чоловік переписав не лише квартиру на Хрещатику. Є ще земельна ділянка в Ірпені, акції компанії, інвестиційний рахунок…

— На кого? — перебила я, хоч уже знала відповідь.

— На пані Наталію Ковальчук. Усе оформлено законно.

Я відчула, як повітря виходить із легень. Я повернулася додому з копіями документів, які підтверджували найгірше. Валерій сидів у вітальні, гортаючи новини на планшеті. Я кинула папери перед ним.

— Це твій план? Переписати все на неї?

Він навіть не здивувався.

— Ірино, ти драматизуєш. Я залишив тобі цей будинок. Хіба цього мало?

— Мало? — я ледь стримувала сльози. — Ти забрав усе, що ми будували разом!

Він посміхнувся — холодно, майже знущально.

— Ти завжди була занадто емоційна.

Я не знала, що відповісти. Я просто стояла, відчуваючи, як усе в мені руйнується.

Я вирішила поговорити з дітьми. Мені потрібна була підтримка, хтось, хто скаже, що я не сама. Я зателефонувала Олені, і ми зустрілися в кафе біля її університету у Львові. Вона сиділа, попиваючи латте, і посміхалася, доки не побачила мого обличчя.

— Мамо, що сталося?

— Твій батько зраджує мені. І він переписав на цю жінку все наше майно.

Олена зблідла. Вона поставила чашку і відвела погляд.

— Ти знала? — запитала я, відчуваючи, як серце падає в п’ятки.

Вона зітхнула.

— Я… здогадувалася. Він якось натякнув, що в нього хтось є. Але я думала, це несерйозно.

— І ти мовчала? — я не могла повірити своїм вухам.

— Мамо, я не хотіла тебе засмучувати.

— А Максим? Він теж знав?

Олена кивнула.

— Він сказав, що це ваші справи. Що ми не маємо права втручатися.

Я встала з-за столу, не допивши кави. Мої діти знали. І мовчали. Це боліло навіть більше, ніж зрада Валерія.

Я вирішила, що мушу подивитися їй в очі. Я знайшла її номер у документах і зателефонувала. Вона відповіла одразу, її голос був спокійним і впевненим.

— Наталія Ковальчук? — запитала я.

— Так. А ви?

— Ірина, дружина Валерія. Хочу зустрітися.

Вона засміялася.

— Нарешті. Я думала, ви ніколи не наберетеся сміливості.

Ми зустрілися в кафе на Подолі. Наталія прийшла в дорогому костюмі, з ідеальним макіяжем і запахом парфумів, який заповнив увесь простір. Вона дивилася на мене з легкою посмішкою.

— Ну, що ви хотіли? — запитала вона, піднімаючи брову.

— Я хочу знати, чому ти руйнуєш мою сім’ю.

Вона знизала плечима.

— Я не руйную. Валерій сам обрав мене. Він сказав, що з вами йому було нудно.

— А майно? Ти знала, що він переписує на тебе все, що ми заробляли разом?

— Знала, — вона посміхнулася ще ширше. — Це його вибір. Я не змушувала.

— Ти вкрала моє життя, — прошепотіла я.

— Ні, Ірино. Ти просто не боролася за нього.

Я вийшла з кафе, відчakówуючи, як у мені щось ламається. Але разом із болем прийшло щось нове — рішучість. Я не хотіла більше бути жертвою. Я не хотіла боротися за того, хто мене зрадив. Але я хотіла повернути собі своє життя.

Я вирішила поговорити зі свекрухою, Марією Петрівною. Вона завжди була для мене опорою, хоч і не завжди розуміла мої почуття. Я приїхала до неї в село під Києвом, де вона жила в затишному будинку з садом.

— Маріє Петрівно, я не знаю, що робити, — почала я, сидячи за столом із чашкою трав’яного чаю. — Валерій зраджує мені. І він переписав усе на іншу жінку.

Вона довго мовчала, дивлячись у вікно. Потім повернулася до мене.

— Іринко, я знала, що мій син не ідеальний. Але я не думала, що він дійде до такого.

— Ви знали? — я відчула, як серце знову стискається.

— Не про цю жінку. Але я бачила, як він віддаляється від тебе. Я намагалася з ним говорити, але він не слухав.

— Що мені робити? — запитала я, відчуваючи себе безпорадною.

— Ти сильна, Іринко. Ти завжди була сильною. Не дозволяй йому забрати твою гідність.

Ці слова зачепили щось у мені. Я зрозуміла, що не можу просто здатися. Але як знайти в собі сили почати все спочатку?

Я повернулася додому і почала думати. Я не знала, чи хочу боротися за майно, чи хочу розлучення, чи хочу просто зникнути. Але я знала одне: я більше не буду жертвою. Я записалася на курси англійської, які давно відкладала. Я почала гуляти парком, слухати музику, яку любила в молодості. Я навіть сходила до перукаря і змінила зачіску — вперше за багато років.

Але питання залишилося. Як мені жити далі? Як пробачити зраду не лише Валерія, а й дітей, які мовчали? Як повернути собі віру в те, що я заслуговую на щастя?

А що б ви зробили на моєму місці?

G Natalya:
Related Post