Я всього-на-всього попросила оплатити їх частину витрат за світло, газ і воду. Але нічого б не сталося, якби вони і лампочку одну раз на рік купили. Мене вже замучила та ситуація, що я з чоловіком вкладаюся в дачу, яка нам і належить, а брат з сестрою і всім сімейством приїжджають сюди наче вони в долі з нами. Одного дня я таки зібрала всіх за круглим столом. – Це не по-родинному, – заспівали вони, коли я оголосила про продаж
– Та ви всі просто знущаєтесь із мене! – вигукнула я, грюкнувши дверима. Марійка, моя молодша сестра, лише здивовано кліпнула очима, а Степан, мій брат, розвів руками.
– Ну що ми такого зробили? – намагався виправдатися він.
– Як що? Ви перетворили мою ділянку на базу відпочинку, а всі витрати – на мене! – відрізала я.
Ця ситуація назрівала вже давно. У нас була ділянка біля лісу, що дісталася нам із дитинства. Там стояв дерев’яний будиночок, де ми проводили літо. Ми тоді були дітьми й не думали про те, хто справжній власник цієї землі чи хто відповідає за її утримання. Ми просто насолоджувалися теплом, лісом і можливістю бути разом.
Але роки минули. Діти виросли, у всіх з’явилися свої справи й турботи. Та от що дивно: користуватися ділянкою всі охоче продовжували, але як тільки доходило до розмов про ремонт чи оплату рахунків, усі зникали.
– Ми ж сім’я, – казала мама. – Не можна так різко все припиняти. Будинок завжди був для всіх.
Я довго намагалася переконати себе, що вона має рацію. Але нещодавно ситуація змінилася. Наш сімейний бізнес почав приносити менше доходу. Ми зі Степаном успадкували компанію від батька, але конкуренція на ринку стала великою. До того ж, наші батьки потребували більшого догляду і коштів на ліки.
– Слухай, Лесю, може, продамо ділянку? – якось обережно запропонував мій чоловік Петро.
– Ти знаєш, вони всі встануть на вуха, – відповіла я.
Але Петро мав рацію. Я почала аналізувати. Останні кілька років ми з ним оплачували всі витрати: ремонт, електрику, воду, вивезення сміття. Решта родини користувалася всім цим як належним.
– Лесю, ну серйозно, – знову завела Марійка. – Я ж тільки на тиждень привезла дітей. Ми ж нічого не зламали.
– А хто платитиме за нову сантехніку, Маріє? А за дах, який уже протікає? – відповіла я.
– Ну, не знаю… Ти ж господиня, – сказала вона й знизала плечима.
Так, юридично я була власницею ділянки. Колись, коли двоюрідний брат продав її, ніхто не захотів скидатися на покупку. Тому я з чоловіком купила її сама. Тоді це здавалося хорошою ідеєю. Всі раділи, а я була щаслива, що зберегла сімейну традицію. Але тепер це оберталося проти мене.
– Може, ви все-таки допоможете? – запитала я родину на одному з наших зібрань. – Ну хоча б частково покриєте витрати?
– У нас і так грошей мало, – відповів Степан. – У Марійки діти, в мене кредит…
– А у мене, виходить, мішок золота? – не стрималася я.
Того вечора я остаточно вирішила – треба продавати. Коли я повідомила про це родині, вони здійняли справжню “бурю”. Мама ледве не плакала, Марійка ображено мовчала, а Степан почав переконувати, що я не маю права цього робити.
– Ти ж знаєш, що ми завжди тут були, – сказав він. – Це сімейне місце.
– Так, але це місце не сімейне, а моє! – відповіла я. – І якщо ви не хочете допомагати, я не збираюся його утримувати.
Я поставила ділянку на продаж. Одразу з’явилися зацікавлені покупці. Але родина не відступала. Почалися дзвінки, обурення, навіть спроби домовитися з покупцями за моєю спиною.
– Ти підставляєш нас усіх, – сказала Марійка. – Що люди подумають?
– Мені байдуже, що подумають люди, – відповіла я. – Ви навіть не хочете скинутися на лампочку!
Зрештою, я зрозуміла, що це питання принципу. Я не могла дозволити родині й далі зловживати моєю добротою. І хоча це було важке рішення, я уклала угоду з покупцем.
– Ви мене більше тут не побачите, – заявила я родині перед остаточним від’їздом.
Ця історія багато мене навчила. Я зрозуміла, що іноді доводиться ставити межі навіть у відносинах із близькими. Бо якщо цього не зробити, можна втратити себе.
А як ви вважаєте, чи правильно я вчинила? Чи варто було продовжувати миритися з такою ситуацією заради родини?