Я вважаю, що мій Юрчик заслуговує на міську дівчину, справжню пані, бо він у мене електрик, заробляє добре, руки золоті, а привів до хати Оксану з сусіднього села. Тільки розписалися вони в загсі, до церкви ще йти не збиралися, і я поки жива буду, намагатимусь цю пару розлучити.

Сусідки коло хати тільки те й роблять, що хвалять ту Оксану, мовляв, і господиня вона здібна, і борщі варить, і клумби навколо двору засадила так, що аж очі ріже від тих квітів, але мені не потрібна робоча сила на городі, мені потрібна інша родина, щоб свати були заможнішими, щоб мали статки і могли нам допомагати, бо я Юрчика сама тягнула з дванадцяти років, ночей не досипала, останнє віддавала, а тепер мушу дивитися на чужу хатню роботу замість того, щоб мій син жив у розкоші з якоюсь панночкою з обласного центру.

Сонце ще тільки починало висвітлювати шибки нашої старої хати, а я вже сиділа на лаві коло порога і перебирала в голові вчорашню розмову. Юрчик спав після нічної зміни, а Оксана вже крутилася на подвір’ї, ступала тихо, аби нікого не розбудити, але кожен її рух відзивався в мені глухим подразненням.

Знову взялася за свої квіти, носить воду від колодязя відрами, обличчя червоне, хустка збилася на бік. Нащо вона мені тут здалася зі своєю завзятістю? Я ж не для того єдиного сина вирощувала і вчила, щоб він тепер жив у селі серед грядок і закруток на зиму.

Уранці, коли Юрчик вийшов на ґанок із чашкою кави, я одразу затягла свою розмову, не даючи йому й оговтатися після сну.

— Юрчику, синку, ти ж у мене хлопець видний, майстер своєї справи, заробляєш гарно, міг би давно вже на місто око покласти, а ти привіз сюди дівчину з глухого села, де за душою нічого нема, крім старих батьків і городів, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі.

— Мамо, знову за своє? Оксана хороша людина, вона працює, старається, навіщо ви знову починаєте цю сварку? — відповів він, насупивши брови і відводячи погляд убік.

— Хороша людина не професія, синку, я тобі добра хочу, бо знаю, як воно жити без грошей і підтримки, мені ніхто не допомагав, коли я тебе сама на ноги ставила, а ти міг би влаштуватися набагато краще, знайти таку дівчину, щоб батьки мали і машину, і квартиру в місті, а не старий будинок із соломою на подвір’ї, — не вгамовувалася я, стискаючи руки від злості на його сліпоту.

— Я люблю її, мамо, і нікого іншого мені не треба, закінчуйте ці розмови, бо від них тільки голова болить у всіх, — кинув він різко, поставив недопиту каву на стіл і пішов до гаража перебирати інструменти.

Сиділа я тоді на тій лаві й думала, як же повернути його розум до тверезого життя. Село наше маленьке, всі все бачать, усі тільки те й говорять, яка Оксана працьовита та лагідна. Тітка Ганна через тин уже кілька разів на день заглядає, аби сказати своє слово.

— Чого ти, Маріє, на невістку гніваєшся? Дівчата тепер такі на вагу золота, і в хаті порядок наведе, і чоловіка шанує, радіти б тобі за сина, а ти все своє гнеш, — говорила вона, спираючись на тин і витираючи спітніле лоба фартухом.

— Тобі добре говорити, Ганно, у тебе дочка за кордоном, а мій Юрчик тут горба гне на електриці, а міг би з багатшими людьми родичатися, щоб нам полегшити старість, а не дивитися на чужі городи, — відповіла я їй різко, даючи зрозуміти, що слухати її настанови не збираюся.

Пообіді Оксана зайшла до літньої кухні, де я чистила картоплю, і спробувала заговорити лагідніше, але від того її голосу мені ще більше хотілося випровадити її за ворота.

— Мамо, я тут пиріжків напекла з вишнями, сідайте вип’ємо чаю, підемо разом у садок посидимо, поки тепло, — сказала вона тихо, ставлячи тарілку на стіл.

— Не хочу я ніяких пиріжків, і в садок мені ніколи ходити, робота є біля хати, а ти краще подумай, чим ти батькам своїм допомагаєш і що ти моєму синові дати можеш, крім тих твоїх пиріжків із вишнями, — відрубала я, навіть не глянувши на неї.

Оксана зупинилася, опустила очі, взяла тарілку назад і мовчки вийшла, а в мене на серці не було ані краплі жалю, бо я знала своє: поки шлюбу церковного немає, усе можна переграти, треба тільки знайти правильний підхід до сина, щоб він сам зрозумів усю помилку свого вибору.

Вечорами я часто сиділа біля вікна і згадувала роки, коли Юрчик був зовсім маленьким. Тоді ніхто нам не допомагав, чоловік поїхав і не повернувся, я сама тягнула господарство, копала землянки, садила буряки, щоб заробити копійку на шкільну форму. Я не спала ночами, коли він хворіти починав, носила на руках до лікарні за п’ять кілометрів, бо автобуси тоді не ходили. Я віддавала йому все найкраще, недоїдала сама, аби він вчився в місті і здобув нормальну професію. Тепер же, коли він заробляє добре, я маю право розраховувати на спокійне життя і на те, що поруч із ним буде жінка високого польоту, а не проста селянка, яка вміє тільки квіти садити та готувати їжу.

Сусідка Катерина приходила наприкінці тижня, приносила молоко, і знову почалася та ж сама розмова, бо в селі новини розходяться швидше вітру.

— Маріє, ти б зупинилася поки не пізно, бо люди вже сміються з твоїх витребеньок, дівчина гарна, а ти її зживаєш зі світу своєю нелюбов’ю, — сказала вона, ставлячи трилітрову банку на стіл.

— Мені байдуже, хто там що говорить, я за сина своє життя віддала, і я краще знаю, хто йому пара, а хто прийшов на готовеньке до гарного заробітку, — відповіла я твердо, дивлячись у вікно на те, як Оксана носить дрова до печі.

Юрчик усе частіше затримувався на роботі, бо бачив, яка напруга панує в хаті. Я спеціально робила все, щоб йому не хотілося йти додому: мовчала годинами, здихала тяжко, натякала на те, що він міг би знайти дівчину з міста, яка б принесла в дім не просто руки, а й зв’язки, гроші, допомогу. Але син поки мовчав, хоча я бачила, як сумно стає в його очах щоразу, коли ми починаємо сперечатися.

Коли сонце вже сідало за темні верхівки дерев на околиці села, я вийшла на ґанок і дихала прохолодним вечірнім повітрям, думаючи про те, які кроки зробити далі, щоб цей зв’язок розпався остаточно і безповоротно, бо я не маю наміру зупинятися на півдорозі і готую новий план.

Минуло кілька тижнів, а ситуація в хаті тільки загострилася, бо я не збиралася здавати позиції і щодня знаходила нові приводи для невдоволення. Оксана намагалася триматися спокійно, але я бачила, як тремтять її руки, коли вона наливає суп у тарілки, проте жаліти її не збиралася ні на хвилину. Юрчик ходив похмурий, розриваючись між матір’ю, яка віддала йому все життя, і дівчиною, яку він привів у цей дім без мого благословення.

Наступного дня приїжджала моя сестра з районного центру, і я одразу ж затіяла при ній розмову про те, яке тепер молоде покоління нерозсудливе і як мій син марнує свій талант.

— Олю, ти подивися на нього, електрик із золотими руками, заробляє стільки, що міг би квартиру в місті купити вже давно, а він тягне сюди дівчину з села, де в родині голий степ і стара хата, — казала я сестрі на кухні, підвищуючи голос так, щоб Оксана чула це з коридору.

— Маріє, ти занадто сувора до них, син дорослий хлопець, сам вирішить, із ким йому жити, аби мир у хаті був, — намагалася заспокоїти мене сестра, але я її не слухала.

— Я сама його виростила з дванадцяти років без жодної копійки допомоги, я маю право сказати слово, хто буде господинею в цьому домі, а не якась приблудна з сусіднього села, яка тільки й вміє, що клумби розводити, — відповіла я різко, стукнувши ложкою по столу.

Увечері, коли Юрчик повернувся з роботи, я знову почала гнути своє, бо не могла дивитися на те, як він мовчить і їсть те, що приготувала його обраниця.

— Юрчику, ти подумай добре, поки ще не пізно, поки в церкві не побралися, бо потім буде пізно щось змінювати, розлучитися завжди легше, ніж потім мучитися всю зиму і дивитися на те, як родина твоєї жінки тягне тебе вниз, — сказала я прямо в очі синові.

— Мамо, досить! Ви робите тільки гірше всім нам, я люблю Оксану, і вона нікуди звідси не піде, скільки б ви не говорили про місто та гроші, — крикнув він уперше за весь час, піднявшись з-за столу і вибивши стілець назад.

Оксана стояла в дверях із рушником у руках, очі її були повні сліз, але вона стримувалася, щоб не заплакати вголос. Мені від цього стало ще гірше на душі, але я не хотіла показувати слабкість, бо знала: якщо поступлюся зараз, то програю все своє життя і всі ті зусилля, які витратила на виховання сина.

Наступного дня я пішла до сусідки Ніни, яка працює в сільській раді, думаючи випитати, чи можна якось вплинути на їхній шлюб, поки він ще не закріплений вінчанням, але та тільки руками замахала і відмовилася слухати мої поради.

— Маріє, ти з глузду з’їхала чи що? Люди розписалися, живуть мирно, працюють, ти ж сама знаєш, яка вона роботяща, чого тобі ще треба? — питала вона мене з подивом у голосі.

— Мені треба, щоб мій син жив у достатку, щоб свати були заможнішими, а не такими голими, як її батьки, я ж не для того ночей не досипала, щоб він у бідності вік свій вікував, — відповіла я їй прямо, не соромлячись своїх слів.

Повернувшись додому, я застала Оксану в саду біля її квітів. Вона плакала тихо, схилившись над клумбою, але я пройшла повз неї, не сказавши жодного слова, бо жалість тут недоречна, коли йдеться про майбутнє моєї єдиної кровинки. Юрчик прийшов пізно ввечері, злий і втомлений, навіть не зайшов до моєї кімнати, а одразу ліг спати разом з нею в прохолодній кімнаті.

Я сиділа в темряві біля вікна і думала про те, що буря лише починається, і я зроблю все можливе, щоб розлучити їх до того, як вони підуть до церкви і зв’яжуть свої долі назавжди. Невже я не маю права бачити біля свого сина ту жінку, яка справді принесе достаток і допомогу в наш дім, замість того щоб тягнути нас униз? Скажіть мені, як маю вчинити в цій ситуації, щоб усе виправити?