— Я вирішила, що пропишу тут Миколку, — повідомила Вікторія, поки я стояла на порозі власної квартири, де вона вже господарювала. Виявляється, поки Степан був у «відрядженні», він не лише помирився з дружиною, а й віддав їй ключі від мого дому.

Життя має особливість підкидати нам випробування тоді, коли ми найменше на це очікуємо. Мене звати Тамара, і мій спокійний, розмірений світ завалився, коли в ньому з’явилася Вікторія. Вона була дружиною Степана, мого коханого.

Зі Степаном ми зустрічалися вже майже три роки. Він казав, що його шлюб — це просто формальність, що вони з Вікторією живуть як сусіди, а єдине, що їх пов’язує, це спільний син Миколка. Він обіцяв мені, що ось-ось розлучиться, що йому потрібен час, щоб фінансово врегулювати всі питання і морально підготувати сина. Я вірила, адже кохала його. Він був моєю опорою, моїм світлом.

Я живу у власній двокімнатній квартирі, яку успадкувала від бабусі. Це моє тихе гніздечко, мій особистий простір, де я завжди почувалася захищеною. Степан часто залишався у мене.

Він мав ключі, почувався тут як удома, навіть деякі свої речі привіз. Звісно, я дозволяла, бо бачила в цьому підтвердження його серйозних намірів. Я вже уявляла, як ми тут житимемо разом після його розлучення, як облаштуємо дитячу кімнату для наших майбутніх дітей.

Одного разу Степан повідомив, що йому доведеться поїхати у відрядження на два тижні до іншого міста, і там він буде зайнятий весь час. Я, як завжди, його підтримала, побажала успіху і з нетерпінням стала чекати повернення.

На другий день його відсутності я повернулася з роботи пізно ввечері. День був виснажливий, і я мріяла лише про гарячу ванну і спокійний відпочинок. Але щойно я відчинила двері квартири, одразу відчула, що щось не так. Запах. У моїй квартирі був інший запах, не мій. І головне — шум. Здавалося, хтось пересуває меблі.

Я зайшла у вітальню і застигла на порозі. Там стояла жінка. Красива, висока, у модному одязі. І вона не була сама. Поруч з нею був хлопчик, років десяти. А головне, моя шафа-купе, яку я так довго обирала, була відсунута від стіни, а жінка стояла з рулеткою в руках і щось заміряла.

— Ви хто така? — мій голос тремтів від подиву і гніву.

Жінка повільно повернулася. Вона дивилася на мене з таким виглядом, ніби я зайшла не у свою, а в її квартиру.

— А ви, власне, хто? — відповіла вона нахабно. — Я Вікторія, дружина Степана. А це наш син, Миколка.

Моє серце почало стукати як божевільне. Дружина. У моїй квартирі. З її сином. І вона заміряє шафу.

— Я знаю, хто ви, — промовила я, намагаючись опанувати себе. — Але що ви робите у моїй квартирі? Це моя власність.

Вікторія посміхнулася — холодно і зверхньо.

— Ваша? Ну, це питання спірне. Степан сказав, що скоро ми тут будемо жити всі разом, — вона кивнула на Миколку. — А поки що він попросив мене прийти й навести тут лад. Ти знаєш, тут усе таке старе, — вона окинула поглядом мої меблі. — Я вже замовила нову кухню, приїде за тиждень. А поки що треба простір звільнити.

— Навести лад? Замовила нову кухню? — я ледве стримувала сльози. — Ви не маєте права тут нічого робити. Степан мені нічого про це не казав.

— Ну, Степанові зараз не до того, він зайнятий на роботі, — спокійно пояснила Вікторія. — Але він дав мені ключі, бо, бачиш, — вона обвела рукою вітальню, — тут просто розсадник чогось застарілого. Він сказав, що якщо вже жити, то в нормальних умовах. А ще, я вирішила, що пропишу тут Миколку. Так буде простіше оформити йому місце в садочку, який мені подобається.

— Ви що, з глузду з’їхали? Прописати дитину? — я відчувала, як у мене паморочиться в голові. — Це моя квартира, я нікого тут прописувати не буду. Я зараз викликаю поліцію!

Вікторія демонстративно знизала плечима.

— Викликай, — сказала вона. — У мене є ключі. Я прийшла сюди з дозволу свого чоловіка, який має право тут знаходитися. Миколка — його син. А ось ти, — вона оглянула мене з ніг до голови, — ти тут хто така? Тільки коханка, яку він використовує, поки мене немає поруч.

Ці слова закололи. Але я знала, що маю боротися.

— Я не коханка, я його майбутня дружина, — відповіла я, хоча сама розуміла, як абсурдно це звучить у такій ситуації.

— Майбутня? — Вікторія засміялася. — Він тобі ще, напевно, не сказав, що ми помирилися і вирішили зберегти сім’ю заради сина. Його відрядження — це просто наша спільна поїздка, щоб відпочити від усіх цих проблем. Він скоро приїде, і ми будемо жити як нормальна сім’я. У цій квартирі. Тому що, як він сказав, вона зручніше розташована щодо роботи.

— Не вірю! — вигукнула я.

— А тобі доведеться, — Вікторія підійшла до своєї великої дорожньої сумки, яка лежала на моєму дивані. — Миколко, іди сюди. Ми зараз виберемо, що ти будеш їсти на вечерю.

Хлопчик підійшов, подивився на мене винними очима, але промовчав.

— Вікторіє, — я зробила крок уперед. — Виходьте звідси негайно. Інакше я вас виведу.

— Ну, спробуй, — вона склала руки. — Тільки пам’ятай, якщо ти влаштуєш тут якийсь скандал, я зроблю все, щоб у Степана були проблеми на роботі. Він цього не переживе, а ти цього, я так думаю, не хочеш.

Я замовкла. Знаючи характер Степана, я розуміла, що Вікторія не блефує. Він дуже цінував свою кар’єру.

— Я зателефоную Степанові, — вирішила я. — Ми зараз усе з’ясуємо.

— Телефонуй, — Вікторія посміхнулася. — Але не забувай, що я теж його дружина. І мені він вірить більше, ніж тобі.

Я вийшла на кухню, щоб подзвонити Степанові, але мої руки так тремтіли, що я ледве влучила в потрібні кнопки. Він не відповідав. Я набирала його знову і знову, але телефон був вимкнений.

Повернувшись до кімнати, я побачила, що Вікторія вже встигла відкрити мою шафу і почати перекладати мої речі.

— А це що за ганчірки? — пробурмотіла вона, викидаючи на ліжко мою улюблену сукню. — Це доведеться викинути, воно псує вигляд.

Це був останній ляп. Мій особистий простір, мої речі, моя власність.

— Не смійте торкатися моїх речей! — крикнула я, підбігла до шафи і зачинила її.

Миколка злякано сховався за матір’ю. Вікторія подивилася на мене як на дивакувату.

— Добре, добре, заспокойся, — сказала вона, але в її голосі не було ані краплі жалю. — Степан сказав, що ти трохи істерична, але я не думала, що аж так. Ми поживемо тут, поки він не повернеться. Це буквально кілька днів, а потім виїдемо. Але я хочу, щоб ти розуміла, що Степан повертається до мене. І ця квартира — це просто тимчасове житло для нас. Він потім вирішить, що з нею робити. Можливо, продасть.

Я не могла повірити, що це відбувається зі мною. Людина, якій я довіряла своє серце, яка обіцяла мені спільне майбутнє, просто віддала ключі від моєї квартири своїй дружині, щоб вона тут господарювала і планувала моє виселення.

Я відчула повну безпорадність. Поліція? Вони скажуть, що це сімейні розбірки. Суд? Це затягнеться на місяці. А зараз, прямо в цю хвилину, чужа дружина з її сином почуваються в моєму домі повноправними господарями.

— Гаразд, — сказала я, взявши себе в руки. — Залишайтеся. Але я буду тут теж. І я не дозволю вам нічого чіпати.

— Як хочеш, — Вікторія посміхнулася. — Але не заважай нам, будь ласка. І не забувай, що ми вже спимо в спальні, — вона кивнула на двері моєї кімнати. — Ти можеш поки що розміститися на дивані у вітальні. А Миколка буде спати зі мною.

Я стояла посеред своєї квартири, яка в одну мить стала для мене чужою, і розуміла, що моє кохання, моя довіра, мої мрії — усе це було зрадою і підступом. Я відчувала себе розтоптаною.

Ця ніч стала найдовшою в моєму житті. Я лежала на дивані у вітальні і чула кожен звук, що долинав із моєї спальні. Я не знала, що робити далі. Як вигнати їх зі свого житла? Як повернути свій спокій і віру в людей?

Наступного ранку Вікторія вже готувала сніданок на моїй кухні, наспівуючи якусь мелодію. Запах кави і свіжої випічки, який раніше завжди асоціювався у мене з домашнім затишком, тепер здавався запахом чогось чорного.

— Ти снідати будеш? — запитала Вікторія, не підіймаючи очей.

— Ні, — відповіла я, одягаючись. — Я йду до юриста.

Вікторія лише знизала плечима.

— Твоє право. Але я б на твоєму місці не витрачала гроші. Я знаю Степана, він усе продумав.

Я вийшла з квартири, зачинивши за собою двері, і почувалася так, ніби залишила там не просто майно, а свою душу. Здається, усе моє життя тепер було на паузі.

Я провела увесь день у юриста. Він пояснив, що оскільки Вікторія не прописана, і вона не власник, я можу викликати поліцію, але це буде складно і довго. Єдиний швидкий варіант — отримати судовий ордер на їхнє виселення, але це теж час. А поки що, він порадив просто змінити замки і не пускати їх назад. Але я ж сама дала їм ключі.

Коли я повернулася ввечері, Вікторія вже встигла наклеїти на стіну у вітальні шпалери, які вона, мабуть, привезла із собою.

— Я ж казала, треба навести лад, — сказала вона, відходячи, щоб оцінити свою роботу. — З цим візерунком тут стало набагато затишніше.

Моя рука піднялася, щоб зірвати той потворний клаптик. Але я стрималася. Я вирішила діяти холоднокровно і зважено.

Я зателефонувала до Степана ще раз. Цього разу він узяв слухавку.

— Що сталося, Тамаро? — його голос був байдужим і втомленим.

— Що сталося? Твоя дружина живе у моїй квартирі, клеїть шпалери і збирається прописати твою дитину. Що це все означає?

Він помовчав.

— Послухай, Тамаро, — сказав він нарешті. — Мені шкода. Я хотів тобі сказати, але не знав як. Я повертаюся до Вікторії. Нам треба було зберегти сім’ю. Це заради Миколки. А ти… ну, ти сама розумієш. Я думав, що Вікторія поговорить з тобою, а я поки буду у відрядженні.

— Тобто, ти віддав ключі від моєї квартири своїй дружині, щоб вона мене звідти вижила? — у моєму голосі був лише смуток і злість.

— Ну, не так прямо, — він зітхнув. — Просто вона хотіла облаштувати там наш спільний побут. Це ж неподалік від її роботи. А ти… ну, ти вже не маленька, якось влаштуєшся. Квартира твоя, можеш продати і купити собі щось інше.

— Ти зрадник, Степане! — я кинула телефон.

Я подивилася на Вікторію, яка спостерігала за мною.

— Ти чула? — спитала я.

— Звісно, — відповіла вона. — А тепер, Тамаро, не заважай нам. Ми щасливі, а ти… ну, тобі треба йти далі.

Я зрозуміла, що більше не можу бути в цій квартирі. Я зібрала найнеобхідніше у маленьку сумку і вийшла з дому. Я найняла адвоката і почала судовий процес.

Минув місяць. Я жила у своєї подруги Марічки, і моя квартира залишалася в їх руках. Степан повернувся, і вони жили там як справжня сім’я. На мої дзвінки він не відповідав.

Коли я нарешті отримала рішення суду про їхнє примусове виселення, я прийшла до своєї квартири з поліцією і виконавчою службою.

Вікторія і Степан були в подиві. Вони не очікували, що я буду боротися. Вони намагалися сперечатися, казали, що це нечесно, але їм довелося забрати речі і піти.

Моя квартира була спустошена. Нові шпалери, нові меблі у вітальні, а на кухні стояла та нова кухонна стінка, яку замовила Вікторія. Усе було не моє, чуже, наче я потрапила в інше життя.

Мені довелося витратити багато часу і грошей, щоб повернути квартирі свій вигляд і свій затишок. Але найважче було повернути собі віру в людей.

Ось така історія трапилася в моєму житті, яка навчила мене, що не можна довіряти найпотаємніше навіть тим, кого кохаєш найбільше.

А ви, дорогі читачі, що ви думаєте про ситуацію Тамари? Чи правильно вона вчинила, звернувшись до суду, чи варто було спробувати вирішити все мирним шляхом, як казала Вікторія, просто поступившись своїм житлом? Напишіть свою думку в коментарях. Для мене це дуже важливо.

І якщо вам відгукнулася ця історія, будь ласка, поставте свою вподобайку, це також допоможе побачити історію більшій кількості людей. Дякую!