Коли я вийшла заміж за Кирила, думала, що ми будемо разом до кінця нашого життя. Зрештою, ми знайомі ще зі шкільної парти.
Кирило був моїм доповненням. Я імпульсивна, він спокійний. Я марнотратка, він ощадливий – не лише з точки зору грошей, але й слів чи проявів прихильності. Однак у нас були однакові погляди на світ, однакові очікування та мрії. Ми були лише двома сторонами однієї медалі. У нас також була дуже сильна потреба бути разом.
І ось, взявшись за руки, ми разом пройшли школу, потім вступили до тієї ж галузі навчання – ніхто з нас не міг уявити, що буде робити інакше. Коли Кирила не було зі мною, я відчувала, що мені не вистачає важливої частини мене самої. Він відчував те саме.
Коли ми вчились в університеті, моя мати захворіла і через кілька місяців покинула цей світ. Тьотя Марта, мати Кирила, дуже піклувалася про мене. Через кілька років я ставилася до неї, як до власної матері, а вона до мене, як до своєї дочки. Я любила її. Дійсно. Тато певний час сумував з приводу втрати мами, але час повільно загоює рани, і життя змушує дивитись вперед, а не назад. На останньому році навчання Кирило попросив мене вийти за нього заміж.
“Досить цього очікування”, – сказав він з посмішкою. – Ми, мабуть, найдовша пара у світі.
Я погодилася. Це було очевидно.
Ми пробули в гуртожитку кілька місяців, а потім повернулись до свого містечка. Я стала бібліотекарем, а Кирило – учителем української мови в початковій школі. Батьки влаштували нам грандіозне весілля, ми повінчалися в церкві. Через кілька місяців виявилося, що я чекаю дитинку. Я була щаслива. У мене склалося враження, що я вже отримала усе, чого моє серце хотіло від життя. На початку ніщо насправді не передбачало того, що мало відбутися.
Через тиждень після народження Камілки я зрозуміла, що… більше не люблю Кирила. Це мене несподівано вразило, мов грім з ясного неба. Я подивилася на свого чоловіка, який ще спав, і… нічого не відчула до нього. Він був схожий на незнайомця. За одну секунду можна і закохатися, а можна і розлюбити.
Мій чоловік відчував, що моє ставлення до нього змінилося. Я його більше не зустрічала, не чекала, не відчувала почуття чи радості. Перші тижні я намагалася це приховати. Я думала, що це пройде. Я все пояснювала післяпологовим стресом і необхідністю доглядати за дочкою. Але з кожним днем мені ставало все важче. Відчуття порожнечі поглиблювалось.
Я не хотіла, щоб чоловік торкався мене, мене більше не розважали його жарти, і я почала бачити всі його вади, які колись були добрими в моїх очах. Його чоловіча мовчанка, ощадливість і хоробрість перетворювались на скупість, лютість.
Одного разу я про все розповіла чоловікові. Мені було нелегко. Я відчувала провину, ніби не любити його більше – це мій егоїстичний вибір. Я знала, що зроблю його нещасним і розіб’ю серце. Але мені довелося це зробити. Він мене здивував. Спочатку я побачила здивування в його очах, потім гнів.
– Я не дам тобі розлучення, – холодно сказав він. – Що про нас скажуть люди? Як потім дивитися їм в очі? До того ж, ми дали клятву перед Богом.
Спочатку мені було незручно. Зрештою, я народилася в цьому місті, тут був мій дім. Я намагалася поговорити з батьком про це. Однак він безпомічно дивився на мене, він не міг нічого порадити.
– Це твоє життя, донечко. Я знаю, що ти розумна дівчина, і ти точно зробиш правильно.
Я подзвонила свекрусі. Я боялася, що Кирило встиг розповісти про мене якусь дурницю. Я почула її теплий голос у слухавці. Вона вже про все знала. Вона запропонувала мені прийти до неї.
– Кирило, мабуть, дуже погано говорить про мене?… – тихо почала я, коли ми сіли на кухні за кавою.
– Щось таке…, – посміхнулася вона. – Але я сказала йому замовкнути і бути справжнім чоловіком.
– Тобто ви не ображені на мене?
– Скажи мені, чому? – спитала вона.
Тож я розповіла їй про все, що відчувала і… не відчувала. Чесно, як завжди. Коли я закінчила розповідь, Марта Андріївна взяла мене за руку і сумно посміхнулася.
– Кохання не завжди триває вічно. І ми не можемо нічого з тим вдіяти.
Ти молода, симпатична, розумна і винахідлива, у тебе є люблячий батько і я, і я хочу завжди бути твоєю матір’ю. Якщо ти не любиш мого сина, розлучися з ним. Інакше ти перетвориш життя в пекло для себе і для нього. І жодна дитина в такому житті не буде процвітати. Тож зроби це для Камілки.
– Ви справді так думаєте, мамо? – Я не могла повірити тому, що почула.
– Так. Можливо, колись я скажу тобі, чому я так думаю. – Вона подивилася вниз. “І не хвилюйся, люба, ти не залишаєш чоловіка в злиднях чи хворобах. Ви заручені вже багато років. Ви подарували один одному багато щастя, і це нічого не змінить.
А тепер… Мабуть, пора починати щось нове. Пора кожному йти своєю дорогою і шукати кохання в іншому місці. Не дорікайте собі. Який сенс мав би цей шлюб, якби ви застрягли в ньому лише заради обов’язку? Нічого. Хоча деякі вважають інакше, ми, жінки, маємо право робити власний вибір, робити те, що відчуваємо, не дивлячись на інших. Тож не соромся. Він може з цим впоратися.
Через місяць я переїхала до свого батька. Хоча тато не дуже то й мене підтримував, але допомагав фінансово. Завдяки цьому я змогла орендувати квартиру, але не в районі, де жив батько, а в області. Я знайшла хорошу роботу. А потім… Я зустріла Ореста.
Ми зблизились дуже швидко. Він допомагав мені з дитиною, він залишався вдома, коли я була зайнята після обіду на роботі. Одного разу, повернувшись із тренувань пізно ввечері, я побачила Ореста, який спав з маленькою донькою на руках. Я довго дивилася на них і відчувала, як мене охоплює радість. Того дня Орест не повернувся до себе. Він уже залишився з нами назавжди. Через пів року, у серпні, ми одружилися.
Відразу після весілля я вирішила, що тато повинен зустріти мого нового чоловіка. Тож ми взяли відпустку і поїхали додому. Батько прийняв нас тепло, йому відразу сподобався Орест. Я була рада, бо нас також зустріла і Марта Андріївна, яка, я думала, відвідала наш сімейний дім з нагоди мого приїзду. Як я помилилася! Після обіду вона запросила мене на розмову.
– Пам’ятаєш, я якось обіцяла тобі, що скажу, чому я вважаю, що ти маєш право, і ти навіть повинна розлучитися з моїм сином, – почала вона. Я уважно слухала кожне її слово.
– Я вийшла заміж без кохання за батька Кирила. Мама переконувала мене, що воно згодом прийде.
Вона мала рацію, але любов, що з’явилась, була не до чоловіка, а до… твого батька. Я ніколи нікому про це не говорила. Коли твоя мати пішла з життя, і ти зустрічалася з Кирилом, я мріяла стати тобі справжньою матір’ю. Завдяки тобі я змогла бути поруч із твоїм батьком. Через деякий час він також полюбив мене. Ми не могли бути разом, ми боялися того, що люди скажуть. Я втратила багато.
Стільки років життя з людиною, яку не любиш… Тому я підтримала твоє рішення. Я не хотіла, щоб ти прожила таке життя, як я.
Нещодавно ми все ж вирішили з твоїм татом з’їхатися. У місті повно пліток, але мені все одно. Життя занадто коротке, щоб турбуватися про нісенітниці. Шкодую лише, що я зрозуміла це так пізно. Добре, що ти не допустила цієї помилки.
Фото спеціально для ibilingua
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
