“Я вже поставила йому ультиматум. Я – або вона”, — без найменшого сумніву повідомила Галина Миколаївна про спілкування тата з мамою. Я знав, що тато, задля її “піклування”, здатен відмовитися навіть від найцінніших дружніх стосунків, і це лякало

Ось уже майже десять років, як тато жив сам. І хоча розлучення з мамою минуло без гучних суперечок, а вони навіть зберегли теплі, дружні стосунки, все одно було щемко дивитися на його самотність. Ми з сестрою Вікторією завжди бажали йому зустріти порядну, добру жінку, яка б скрасила його тихі вечори.

Наші батьки – немов два полюси: мама, як полум’я, завжди прагнула руху, нових вражень та компанії, а тато, Дмитро Петрович, – спокійний, розмірений чоловік, для якого найкращий відпочинок – це затишний диван і улюблений телевізор. Мама, залишивши тата, не забула про нього, регулярно навідувалась, допомагала.

Ми розуміли її прагнення “більшого” у житті, особливо коли вона, вже після шістдесяти, розквітла, знайшла нову роботу, почала подорожувати і врешті-решт зустріла свого нового чоловіка. Але татова самотність… це завжди краяло нам серце. Ми бачили, як він сумує, хоч і намагається приховати це за турботою про дім і невеликий садок.

І ось, коли ми майже втратили надію, що тато ще знайде своє щастя, у його житті з’явилася Валентина Іванівна. Наша початкова радість була щирою: “Нарешті тато не буде один!” – думали ми.

Тато, хоч і схильний до меланхолії, завжди був доглянутим, акуратним чоловіком, і його дім – повна чаша. Здавалось би, що може піти не так? Але дуже скоро моя радість змінилася глибоким розчаруванням, яке межувало з відчаєм. Я досі не можу збагнути, яким чином Валентина Іванівна змогла так швидко і міцно “окупувати” мого батька.

Вона оселилася у нього практично одразу, і їхнє перше спільне запрошення на обід для нас із Вікою та нашими родинами стало справжнім випробуванням на міцність нервів. Це була не просто “нестерпна” жінка, це була справжня торнадо.

Від перших хвилин знайомства Валентина Іванівна здавалася дуже милою і гостинною, але це тривало недовго. Вже за годину її нескінченна балаканина, втручання в кожну розмову і безцеремонна манера спілкування почали дратувати. Ця жінка, здавалося, вважала себе експертом абсолютно в усьому: від виховання наших дітей до точного рецепту борщу, який ми, виявляється, готуємо “абсолютно неправильно”.

Вона переривала будь-яку нашу розповідь, щоб “уточнити” дату, місце, чи навіть колір чогось, настільки зосереджуючись на неважливих деталях, що головна нитка розмови просто зникала. Вона мала намір довести свою правоту будь-якою ціною.

– Ти знаєш, синку, твоя дружина готує цей салат не за тим рецептом. Треба додавати не майонез, а домашню сметану, і ніяк інакше, – безапеляційно заявила вона моєму чоловікові, хоча до цього моменту ніхто навіть не обговорював салат.

Я внутрішньо закипав, але тато… Тато сидів поруч, усміхався, як хлопчисько, що знайшов найбільший скарб у світі, і його щасливий вигляд змушував мене стримувати себе. Моє єдине бажання було не зіпсувати йому радість. Це його життя, його вибір.

– Добре, тату. Я бачу, що ти щасливий, і це головне, – промовив я, обіймаючи його вже в коридорі, коли ми збиралися їхати.

Після тієї зустрічі ми з Вікторією довго сперечалися. Сперечалися про те, як може такий спокійний чоловік, як наш батько, терпіти таке “шило” поряд із собою. Ми були одностайні: Валентина Іванівна нестерпна. З часом, на жаль, ситуація лише погіршилася, і наші рідкісні візити до батька перетворилися на справжнє випробування.

Тато, який завжди був незалежним і трохи замкненим, раптом перетворився на слухняне “кошеня”, що виконує забаганки своєї нової пасії. Валентина Іванівна швидко взяла дім і тата під свій тотальний контроль. Звісно ж, її, як “найголовнішу” в цьому домі, не могло влаштовувати те, що наш батько досі дружить з нашою мамою. І татові довелося йти на поступки, зводячи спілкування з мамою майже до нуля. Це мене глибоко засмутило.

– Це просто неприпустимо. Мама його друг, вони стільки років разом прожили. Як він міг дозволити їй так себе поводити? – обурювалась Вікторія.

– Вона, мабуть, має якийсь вплив на нього. Я не знаю, Віко. Я просто не хочу більше слухати її настанови про те, що мені треба “дати дитині по попі”, коли вона не хоче їсти гречку, – відповів я.

Валентина Іванівна вперто не могла зрозуміти своєї ролі. Вона не просто господарювала – вона домінувала, перекрикуючи всіх, беручи лідерство в розмовах і вихваляючись своєю “мудрістю” і кмітливістю. Її “розумні” поради вже давно нікого не цікавили, а її втручання в особисті справи ставало дедалі нахабнішим. Мені вже кілька разів доводилося вказувати їй на межі, але вона ігнорувала будь-які зауваження.

Одного разу, під час нашого чергового нещасливого візиту, вона почала “допитувати” мене про моє особисте життя, а саме про одруження, та ще й прямо на очах у моєї дівчини Олени. Це була вже остання крапля для мене.

– Ви така безтактна жінка, що мені просто важко це терпіти, – різко промовив я.

На наше здивування, Валентина Іванівна не образилася, а навпаки – голосно розсміялася, немов я пожартував. Її незворушність і тотальне ігнорування емоцій інших людей були просто вражаючі. З того часу я намагаюся уникати її, як вогню. Я бачу, що тато її не виставить. Мама ж, у своїй мудрості, сказала: “Це краще, ніж він сам. Терпіть”. Але як? Як вжитися з людиною, яка перетворює кожен візит до рідної домівки на нервовий зрив?

Мій батько, Олексій Іванович, після того, як моя мама, Світлана, пішла від нього, занурився у мовчазну самотність. Це було майже п’ятнадцять років тому. Вони розлучилися, бо мама, жінка енергійна, з вогнем в очах, не хотіла більше жити тихою, “сільською” долею.

Вона мріяла про мандри, про нові знайомства, про життя, де вона не буде просто “дружиною Олексія Івановича”. А тато – він завжди був людиною землі, тихим інтровертом, що цінував лише спокій свого саду та риболовлю на ставку. Вони залишилися друзями, і мама, навіть вийшовши вдруге заміж і переїхавши до міста, час від часу приїжджала, аби допомогти татові по господарству і просто поговорити з ним про життя.

Ми з сестрою, Вікторією, завжди переживали за тата. Я, як син, часто навідувався, але моєї уваги було замало, щоб заповнити його великий дім теплом.

– Тату, тобі треба знайти когось. Ти не можеш жити сам, – благав я його.

– Мені добре, синку. Я звик. Не переживай за старого, – відповідав він, але його сумні очі говорили про інше.

І ось, диво! Якось влітку, два роки тому, у дворі я побачив незнайому жіночку. Це була Галина Миколаївна. Спочатку я був на сьомому небі від щастя. Тато ніби помолодшав на десять років, почав більше жартувати, навіть привів до ладу свій старий “Москвич”, на якому не їздив років п’ять. “Ось вона, татова тиха гавань”, – думав я.

Галина Миколаївна швидко увійшла в роль господині. Вона переїхала за місяць, і тато був радий. Ми з Вікторією влаштували святковий обід, щоб офіційно познайомитися.

Але вже за першим келихом червоненького я відчув, що тут щось не так. Галина Миколаївна, жінка років шістдесяти п’яти, виявилася надзвичайно гучною і, м’яко кажучи, нетактовною. Вона не говорила – вона проголошувала. Вона не радила – вона наказувала.

– Дмитре, ти, мабуть, забагато сидиш у своєму “Фейсбуку”. А твоя дитина має дуже блідий вигляд. Ти її, мабуть, погано годуєш! – заявила вона, дивлячись на мою п’ятирічну доньку, яка тихенько гралася в кутку.

Я ледь стримався. А далі почалося найгірше. Вона взялася критикувати все: мій рецепт яблучного пирога, те, що я, Дмитро, не дуже багато заробляю (за її словами, “на таку велику сім’ю” це смішні гроші), і навіть те, як ми з дружиною виховуємо наших дітей.

– Дивіться на мене, – хизувалася вона. – Я сама виростила трьох синів, і всі вони – люди. А ти, Дмитре, зі своєю вищою освітою, не можеш навіть ідеально випрасувати сорочку дружині!

Я зробив глибокий вдих і спробував змінити тему.

– Галина Миколаївна, а що тато? Як ви познайомилися?

– А що тато? Я його витягнула з болота, – безапеляційно відповіла вона, ніби тато був якоюсь розвалиною. – Він був такий самотній, такий неохайний. Це я його змусила пофарбувати паркан і купити новий телевізор! Старий був нікуди не придатний. А ще, Дмитре, ти знаєш, що твій батько досі спілкується з тією, Світланою? Це ж просто неподобство! Я вже поставила йому ультиматум. Я – або вона.

Я відчув, як у мене щемить серце від обурення. Як вона сміє? Тато і мама – друзі. І ніхто, ніяка “нова пасія” не має права вказувати йому, з ким спілкуватися.

Я вийшов з-за столу і відвів тата на ґанок.

– Тату, це що, правда? Ти через неї перестанеш бачитися з мамою? – запитав я, ледь стримуючи сльози.

Тато опустив очі.

– Дмитре, ну вона нервує. Вона каже, що це неправильно. Ну, що я можу зробити? Вона добра жінка, просто трохи… гучна. Але вона піклується про мене, – прошепотів він, і я побачив у його очах розгубленість. Він був, немов теля на прив’язі, що не наважується відійти від свого стовпа.

З часом Галина Миколаївна “досягла успіху”. Візити мами майже припинилися. Нам з Вікторією теж стало нестерпно їздити додому. Кожна поїздка перетворювалась на допит і публічну прочуханку.

Одного разу, коли я спробував розповісти про свою нову роботу і плани відкрити власний невеликий цех з виробництва меблів (а зараз, наприклад, вартість якісної деревини зросла в середньому на 20%), вона перебила мене на півслові.

– Синку, а ти знаєш, скільки зараз коштують матеріали? Це ж шалені гроші! Ти краще сидів би на своїй старій роботі, а не вигадував дурниць. Ти ж нічого в цьому не розумієш, – повчальним тоном заявила вона.

Терпіння моє увірвалося.

– Галина Миколаївна, ми вас не просили про “цінні” поради. Здається, ви не в курсі, що моя дружина – дизайнер меблів, і ми точно знаємо, що робимо, – сказав я досить холодно.

Вона знову голосно розсміялася, як ніби я розповів анекдот.

– Яка ж ти нервова дитина! – сказала вона. – Вам би навчитися приймати критику!

Ми з Вікторією і нашими родинами почали просто ігнорувати її під час візитів. Ми говорили лише з татом.

– Вікторіє, а хто тобі допомагав міняти шини на машині? Я певен, що це був Олексій Іванович! Він у мене тепер майстер на всі руки!

Тато при цьому винувато посміхався, а ми розуміли: це вона його змусила.

Ми приїжджали тільки через тата. Ми його любимо. І ми бачимо, що поруч із нею він не самотній, навіть якщо це не те “щастя”, яке ми йому бажали. Він її не відпустить. І нам доводиться з цим жити. Як знайти в собі сили, щоб терпіти цю жінку і при цьому зберегти своє здоров’я? Як, не зруйнувавши татового “спокою”, встановити нарешті межі, щоб вона перестала втручатися в наше життя?

А ви, дорогі читачі, що порадите у такій ситуації? Чи варто продовжувати “терпіти” заради щастя батька?