– Яка ж ти мати, якщо рідну дитину поруч бачити не хочеш? – кинула мені свекруха по телефону, коли я вкотре намагалася пояснити, що доньці треба вчитися, а не їхати на заробітки. Її голос бринів ще довго в голові, як і всі ці три роки, відколи я поїхала в Німеччину.

Так, я на заробітках. Так, я залишила своїх дітей у селі з чоловіком і свекрухою. Але ж це не тому, що я погана мати чи безсердечна дружина. А тому, що у нас тоді не було іншого вибору.

Роботи вдома – як кіт наплакав. Петро, мій чоловік, ледь заробляв на пальне до трактора, не кажучи вже про те, щоб нагодувати трьох дітей. Я тоді зважилася – склала речі, попрощалася з дітьми, які ще не дуже розуміли, чому мама їде, і вирушила за кордон.

На початку було важко. Дуже. Незнайома мова, чужі люди, нескінченна робота. Але я витримала. Спочатку прибирала у домах, потім знайшла роботу на заводі. Вдень працювала, вночі плакала від втоми й туги за домом.

Здавалося, що ці три роки – ціле життя. Але я знала, для чого це роблю: щоб мої діти мали краще майбутнє. Висилала гроші додому, стільки, скільки могла. Купили нову пральну машину, відремонтували хату, навіть Петру вдалося купити стареньку машину.

Але ось, як тільки старшій дочці виповнилося вісімнадцять, мене приголомшили. Свекруха заявила, що тепер час доньці їхати до мене. Мовляв, разом більше заробимо. Донька навіть нічого не встигла сказати, бо ця ініціатива явно не її. Петро просто стояв збоку й погоджувався з матір’ю.

– Хіба ви не бачите, як складно тут? – намагалася я донести їм. – Наша Тетянка має вступати в університет, шукати себе в житті, а не витрачати молодість на підробітки!

А у відповідь – холодна фраза від Петра:

– Якщо тобі можна там гарувати, то чому їй ні?

Не знаю, чи було це просто ревнощами, чи, може, банальною байдужістю, але я відчула, як у мене всередині щось ламається.

Село маленьке. Чутки розлітаються швидше, ніж вітер розносить листя. Петро зізнався, що люди почали пліткувати. Казали, що я тут, у Німеччині, живу на широку ногу з якимось німцем, поки він вдома “терпить і виховує дітей”. Смішно, бо я за три роки лише один раз сходила в кафе, та й то з колегами після завершення проєкту. Решту часу працювала та спала.

– Що скажуть люди? – бідкається Петро.

– А що вони скажуть, коли ти доньку примусиш їхати на заробітки замість університету?! – не витримала я.

Він мовчав. Але я зрозуміла, що йому не так важлива доля доньки, як власна репутація в очах сусідів. А свекруха тим часом продовжувала:

– Разом вам буде легше. Вона ж молода, витривала. Та й з тобою наглянеш, щоб не загубилася.

Я слухала це й ледь стримувала себе. Наглянути? За кого мене приймають? Я сюди поїхала не для того, щоб за собою когось тягнути, а щоб дати їм можливість не повторювати мого шляху!

Після цієї розмови я довго не могла заснути. Питання крутилося в голові: як так сталося, що Петро й його мама вирішують усе за нас? За мене, за доньку? Невже я в їхніх очах просто джерело грошей, роботяга, яка повинна безперестанку тягнути сімейний віз?

Наступного ранку я зателефонувала доньці. Вона майже плакала. Сказала, що не хоче їхати, хоч і боїться суперечити батькові та бабусі. Вона мріяла про вступ на факультет журналістики, давно читала про університет, який їй до вподоби. Але її поставили перед фактом: або в Німеччину, або ніякого навчання.

Я вирішила – цього разу я не поступлюся. Я подзвонила Петру й сказала прямо:

– Якщо хочеш заробляти – сам приїзди. А Таня залишиться вдома і вчитиметься. І навіть не смій вставляти їй палиці в колеса.

Чоловік був обурений, але я стояла на своєму. Він повісив слухавку. Свекруха більше не дзвонила. А Таня… Вона написала мені пізніше, що бабуся все ще сердиться, але батько ніби змирився.

Не знаю, чи це перемога. Але я хочу вірити, що змогла відстояти свою дитину. Бо працювати на заробітках – це не життя.

Ось тепер я хочу запитати вас, дорогі читачі: як би ви вчинили на моєму місці? Чи доводилося вам сперечатися зі свекрухою або чоловіком, коли справа стосувалася майбутнього дітей? І чи правильно я зробила, що так категорично відповіла? Поділіться своїм досвідом.

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!