Я взяла свою стареньку маму, Ганну Петрівну, жити до себе в будинок, і тепер думаю — краще б я цього не робила, чесне слово! Виявилося, лиха година в цей момент лише починалася

Мій чоловік, Василь, має власну справу, яка приносить добрий дохід, тож ми з двома нашими дітьми — п’ятирічним Сашком та десятирічною Катрусею — живемо досить забезпечено. У нас просторий будинок за містом, дві машини. Я дуже вдячна чоловікові, хоча його робочий графік часто нагадує хаос: він може кілька днів поспіль працювати в домашньому офісі, не виходячи, а потім поїхати у відрядження на тиждень-два.

Я розуміла всі ці обставини ще до шлюбу, і роль домогосподарки мене повністю влаштовує. Сучасні прилади, чесно кажучи, справжній порятунок і дуже спрощують побут. Завдяки цьому я встигаю багато часу приділяти дітям: ми ходимо в музеї, парки, на майстер-класи. Якщо я раптом не встигла приготувати повноцінну вечерю, завжди можна замовити доставку з перевіреного ресторану. Головне — знати, куди телефонувати.

А от моя мама, Ганна Петрівна, до останнього жила сама в невеликому містечку за двісті кілометрів від нас. Їй вже за сімдесят, і як єдина дочка я бачила: їй стає все важче справлятися з господарством. Раніше ми з Василем та дітьми намагалися навідуватися до неї хоча б раз на місяць. Завозили продукти, необхідні ліки, допомагали по дому. Але через Василеву постійну зайнятість я відчувала незручність, просячи його знову і знову витрачати свій єдиний вихідний на довгу дорогу.

Сама я кермувати боюся і не вмію, тож наші візити стали нерегулярними. Однак я не могла залишити маму на самоті. Обговоривши все з чоловіком, я вирішила: перевезу її до нас. Онуки її люблять, Василь ставиться з повагою. До того ж мама почувалася фізично досить добре, тож я думала, що вона не буде нікому тягарем.

Я думала, якщо вона могла сама себе обслуговувати у своєму маленькому будинку, то тут, де є я і купа сучасної техніки, її життя стане набагато простішим і комфортнішим. Саме з такими світлими думками я й прийняла рішення забрати маму до себе. Але реальність, як завжди, внесла свої корективи.

Переїзд відбувся. Ми виділили мамі найзатишнішу кімнату на першому поверсі. Спочатку вона звідти майже не виходила. Там був великий телевізор, безліч каналів, фільми та передачі на будь-який смак. Я готувала щодня, намагаючись догодити їй: проста, ситна, домашня кухня, яку мама завжди любила, без усіляких “заморських” новинок.

Трохи хвилювалася, що Василь та діти, які звикли до різноманітності, не оцінять “простих” страв, але класичний український борщ, пельмені та пиріжки припали до смаку всім, навіть малим. Чоловік почав хвалити мене, говорив – як у дитинстві, і мені було дуже приємно.

Але згодом, коли мама освоїлася, її поведінка змінилася. По-перше, вона почала активно переоблаштовувати свою кімнату. Добре, це її особистий простір. Але потім вона взялася за кухню, а за нею і за ванну кімнату. Я не просила її прибирати чи допомагати. Але вона чогосьь перемістила всі засоби для чищення в шафу, де вони стояли мені незручно, а кухонні рушники склала в такий ящик, що я ледь їх знайшла. Навіщо — досі не зрозуміла.

Спеції, сіль, цукор, що стояли в мене на верхній полиці (бо ними користувалися нечасто), вона зняла і виставила на робочий стіл. Я все розумію, місця там багато. Але каву з цукром п’є тільки Василь, і лише він додає гострий перець. Ми з мамою невисокі, і я підбирала кухню, щоб мені було максимально зручно. Василь високий, сам дістане.

Та сама історія повторилася у ванній. Мамина “перестановка” торкнулася і її. Я б зрозуміла, якби вона знайшла зручне місце для свого мила, щітки. Але засіб для прочищення труб? Він чим їй заважав у кутку?

– Олю, ти знову за своїм телефоном? Ти бачила, котра година? Уже вечір, а в тебе на столі ані крихти, ані пилинки. Якого милого ти взагалі робиш? – якось увечері мама зайшла на кухню і одразу взялася до своїх звичних претензій.

– Мамо, я замовляю продукти на завтра. І, якщо ти не помітила, вечеря вже майже готова в мультиварці. А стіл я протерла годину тому, – я намагалася зберігати спокій, але мій голос тремтів.

– Мультиварка? Це ж не готування, доню! Ти ж знаєш, я завжди була проти цієї “лінівої” техніки. Господиня має біля плити стояти, а не тицяти пальцем у сенсорний екран. Це не діло! Нащо ти Василеві тоді потрібна? – її тон був повчальним і зневажливим.

– Мамо, Василь заробляє гроші, а я дбаю про наш дім та дітей. У нас є все необхідне, щоб жити комфортно. А я хочу мати час і на себе, і на те, щоб провести його з онуками, а не лише мити та чистити. І, між іншим, Василь мене любить і цінує не за кількість вимитого посуду.

– Ой, Олю, ти мені тут не розказуй! Я своє життя прожила і знаю, як треба. Колись ти була стараннішою. А тепер… ну, просто соромно, – вона похитала головою.

Але це були лише “квіточки”. Далі пішли “ягідки” — постійна критика на мою адресу. Виявляється, я “замало” займаюся домашнім господарством. У маминому розумінні, у мене не має бути жодної вільної хвилини, адже я мати двох дітей і дружина.

Якщо їжу готує сучасний прилад, то це його заслуга, а не моя. Я маю постійно стояти на кухні, щось шкребти, мити, варити. А тут, бачте, навіть чайник сам вимикається. Як це так? Чи може заміжня жінка, мати, мати час на себе? На якісь хобі, заняття спортом чи відвідування косметолога? Маму це страшенно дратувало.

Стосовно дітей я теж виявилася “неправильною” мамою. Ми, виявляється, “забагато” часу проводимо разом. А діти мають сидіти вдома, робити уроки і постійно допомагати старшим. Усі мої слова про те, як важливий саморозвиток, для мами були “порожнім звуком”. Просто вигадка, щоб позбавити онуків самостійності. Добре хоч вона не змусила мене сісти і “зубрити” з ними уроки, як це було в мої часи.

– Чому Катруся не сидить за книжками? – запитала вона якось, побачивши дочку, яка малювала щось у своїй кімнаті.

– Вона вже зробила всі уроки, мамо. Зараз вона відпочиває і займається своїм улюбленим хобі.

– Це не хобі, це дурниця! Вона має читати класику, а не малювати отих “котів” і “собак”, – Ганна Петрівна вказала на малюнок. – І взагалі, чому вона сама, а не допомагає тобі?

– Їй подобається малювати, і це розвиває її творчі здібності. А допомагати вона буде пізніше. Я не хочу, щоб діти сприймали допомогу як покарання.

– Олю, ти псуєш дітей, – це був її “коронний” висновок, який вона повторювала щодня.

Це тривало близько двох місяців, і я, чесно кажучи, вважаю себе дуже терплячою. Спочатку я думала, що на неї так впливає зміна місця. Я намагалася не давати їй сидіти в чотирьох стінах. Показувала їй визначні місця, розповідала, які події відбуваються в місті, куди можна сходити.

– Мамо, давай сходимо завтра на виставку живопису в галерею? Це дуже цікаво, – пропонувала я.

– Мені ті “мазюки” не потрібні. Я краще свій улюблений серіал подивлюся, – відказувала вона.

– А може, тоді просто прогуляємося в парку, там зараз гарно?

– Ні, Олю, я втомилася від цієї міської метушні.

Якось я запитала, чи не сумує вона за своїми знайомими в містечку і чи не хоче з’їздити до них у гості? Мама лише відмахнулася: – Що я там не бачила? У них усе по-старому.

Зрештою, я не витримала.

– Мамо, я бачу, що тобі тут некомфортно, – почала я якось увечері, коли ми були на кухні.

– А ти що, тільки зараз це помітила? – її тон був різким.

– Я бачу, що ти постійно нервуєш, критикуєш мій спосіб життя, переставляєш речі. Може, тобі краще було б повернутися до свого містечка? Ти б там почувалася спокійніше, серед своїх звичних речей і знайомих. Ми ж будемо приїжджати частіше, – я намагалася говорити максимально м’яко.

– Нарешті! – вигукнула вона, і в її голосі не було жодного суму, лише неприхована радість. – Я вже думала, ти ніколи не зрозумієш!

Ми з Василем завантажили повну машину продуктів, побутової хімії, її улюблених трав’яних чаїв, усе необхідне для неї і відвезли її назад. Дорогою мама була надзвичайно веселою, розповідала анекдоти і радісно виглядала у вікно.

Зараз, коли ми говоримо телефоном, у мами завжди веселий та радісний голос. Вона з задоволенням розпитує про мене, про Василя та онуків, зовсім інша людина. Я не розумію, звідки в її характері з’явилася така примхливість. Вона ж розумна, доросла жінка! Але чому в моєму домі вона почала поводитися як вередлива дитина, яка постійно шукає привід для невдоволення? Невже наша сім’я її так втомлювала, чи вся справа лише в мені?

Це питання не дає мені спокою, воно залишає в душі неприємний осад. Я щиро сподіваюся, що вдома, у своєму містечку, вона справді почувається добре і щаслива. Адже якщо щось станеться, ми завжди із задоволенням приймемо маму знову до себе, бо вона моя єдина рідна людина. Ми готові доглядати її, допомагати, але хочемо, щоб вона жила з нами тому, що сама цього прагне і відчуває себе частиною нашої родини, а не для того, щоб постійно робити “капості” чи критикувати мій спосіб життя.

Як ви думаєте, що могло стати причиною такої поведінки моєї мами? Чи бували у вас подібні історії з батьками?