З сестрою чоловіка Лесею в мене якось одразу не склалися стосунки. Три роки тому я прийшла у їхню родини, і практично відразу прийшло відчуття, що мене не поважають, з моєю думкою не рахуються.
Я, як нова людина у їхній сім’ї, намагалася допомагати на городі, бо у них приватна оселя, хоча я виросла в квартирі в місті і ніколи нічого подібного не робила.
Я працюю у поліклініці, де вся родина прописана. Тобто проблем записатися до лікаря, взяти талончик, зробити ксерокопію ніколи не було – це була моя «посильна допомога» сім’ї.
Чому я говорю, що мені «здавалося», що мене не прийняли. А тому, що перші мої два роки спільного життя з Сергієм я прокидалася від дзвінків його сестер (у нього їх дві, є ще брат, старший, ніж мій чоловік) з проханнями звозити кудись їх. До лікаря, до крамниці чи ще кудись, щоб він приїхав до них допоміг.
Щовихідних – якісь прохання. Хоча сестра чоловіка має свого чоловіка, троє дітей. Батьки чоловіка живуть у сусідньому будинку, її батьки буквально через кілька зупинок.
Мені завжди здавалося трохи несправедливим те, що мій чоловік зривається і біжить допомагати своїй сестрі, а мене кидає. Я пробувала з Сергієм розмовляти на цю тему, але у відповідь лише докори і «тобі не зрозуміти, ти єдина дитина в сім’ї».
Оскільки я прийшла до їхньої родини, мені довелося прийняти їхні сімейні традиції: на день народження вони завжди збираються і дарують один одному гроші, а на Новий рік, 8 Березня, чоловічі свята – подарунки. Здебільшого не дорогі.
У них велика родина. Крім батьків Сергія є ще його бабуся з дідусем, дві сестри, брат, племінники у кількості шістьох людей. І всім треба було щось дарувати.
Якось не відразу, але я помітила, що його ця сама сестра ніколи мені нічого не дарує ні на Новий рік, ні на дні народження. Ні мені, ні чоловікові. Вони одні з найзабезпеченіших у сім’ї, всім щось дарували, а нам жодного разу!
Хоча коли Леся приходила до поліклініки, я їй ніколи не відмовляла. Два роки тому вона звернулася до мене за суттєвою допомогою. Я все влаштувала, але навіть елементарного «дякую» не дочекалася. Але дуже образило мене не це.
У лютому цього року мені призначили операцію. Звісно, вся рідня була в курсі. Ми зустрілися з нею недалеко від моєї роботи, де вона повідомила мені, що чекає на четверту дитину. Але навіть із горезвісної ввічливості не поцікавилася, як у мене справи.
А ввечері того ж дня чоловік зателефонував мені з роботи і запитав, коли я буду на своїй роботі. Виявилося, що його сестрі знадобилося зробити ксерокопії. Тобто вона, знаючи мій номер телефону, не зателефонувала мені, а через нього!
Я відповіла, що не знаю. У мене була відпустка, я готувалася до стаціонару. А єдине, що її цікавило – ці ксерокопії. До речі, неподалік поліклініки є два місця, де їх роблять. Але в мене є безкоштовно.
Виходить, гроші на четверту дитину є, а на ксерокопії немає. Звичайно, я відмовила. Не можу я їхати на роботу тільки тому, що їй треба зробити безкоштовно ксерокопії.
Після вже мого одужання ми з нею зустрілися на Дні народження старшого брата. Ми трохи запізнилися, а коли зайшли, свято було в самому розпалі. Я привіталася з усіма, а вона була єдиною людиною, яка не привіталася у відповідь. Коли ми сіли за стіл, вона демонстративно встала і вийшла на кухню.
Пройшов майже місяць відколи ми зустрілися біля моєї роботи, але мені досі не дає спокою одне питання – вона справді образилася на те, що я тоді не покинула все і не поїхала робити їй ці ксерокопії?
Я, до речі, теж до неї теплих почуттів не маю. Наступного разу, коли їй знову знадобиться моя допомога, я, мабуть, відмовлю. Може я не права, але я така відчуваю – не лежить у мене до неї душа.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com