12 день війни.

Зранку провела людей (до слова “біженці” ніяк не можу звикнути), які жили в хаті дідуся й бабусі, на захід. Їхатимуть на Львів, потім Польщу й далі до родичів у Німеччину. Вони пакували машину, а я вже почала сумувати за ними. Я їх не знала, навіть імен у всіх не розпитала, але чомусь було сумно їх відпускати. Боляче, так боляче, що люди вимушені тікати, щоб врятувати своїх дітей.

2-річна дівчинка гладила песика Жука. Він досі не відійшов від втрати попередніх хазяїв і іноді ми бачимо, що в нього заплакані очі. Сьогодні Жук, який завжди любить тікати світ за очі (десь на сусідні вулиці), як тільки відчиняться двері хвіртки, не тікав – він був біля людей, з якими жив кілька останніх днів.

А потім почав падати лапатий сніг. Спочатку зовсім трішки, а тоді як посипався. Ми всі обіймалися, а сніг обіймав нас. Нарешті ми обмінялися телефонами. Домовилися обов’язково зустрітися на Майдані. Зідзвонитися, як будемо всі на Хрещатику.

Я стояла за хвірткою і махала. Вони поїхали. Біля сусідів вантажилася ще одна машина – люди із Запоріжжя теж їхали на Львів.

Погладила Жука (він знову був заплаканий) і пішла плести сітки. Цього разу не в’язала, а різала тканину. Тепер вмію розпорювати штани на маленькі клаптики в лічені хвилини. Сподіваюся, що після війни ця навичка не згодиться.

Уже хочу на Майдан. Вірю в ЗСУ! Все буде Україна, бо інакше просто не може бути!

Катерина Кундельська-Кухарчук, м. Київ (https://www.facebook.com/katya.kundelska)

Слава Україні і ЗСУ!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел.