Я з села на Вінниччині. Для мене ніколи не були важливими такі речі, як коштовні прикраси, одяг, модний телефон. Це все добре, але не надто важливо, якщо подумати. Нас, сільських, завжди цікавили значніші речі, розпорошуватися по дрібницях – тільки дарма витрачати час. Принаймні такою є моя філософія.
А ось мій молодший брат завжди вважав інакше. Він завжди вимагав від батьків особливої уваги, подарунків та додаткових грошей. І що найцікавіше, практично завжди отримував бажане. Я ж, як старша дитина в сім’ї, внутрішньо була готова до цього і просто не звертала уваги на таке до себе ставлення.
Перед своїм днем народження серйозно поговорила з батьками. Мені мало виповнитися 22 роки, і єдиною моєю мрією було виїхати в місто до свого коханого хлопця Микити. На той момент ми зустрічалися із ним 3 роки. Я знала його батьків, мої батьки знали його.
Я попросила батьків виділити мені певну суму, щоб я змогла влаштуватися на орендованій квартирі з Микитою, а там уже б влаштувалися на роботу і самі стали на ноги.
Звісно, батьки не з захопленням сприйняли моє прохання, але пообіцяли допомогти. У нашому селі робота була, але оплачувалася вона до сумного низько. Зарплата була майже як середня пенсія, тобто копійки. І це тоді. Наразі мені навіть важко уявити, яка там ситуація.
Забіжу наперед: моїм бажанням не судилося здійснитися. За тиждень до мого свята брат попросив батька, щоб він дав йому грошей на ремонт старих жигулів. Машини, яка вже років п’ять просто скніла у сараї. Йому раптом захотілося її «оживити», щоб повипендрюватись перед нашими місцевими.
Батько, зрозуміло, погодився. А мені було сказано, що якщо мій чоловік налаштований серйозно, він не братиме грошей зі своєї дівчини. Нехай Микита сам все оплачує. І байдуже, що він студент.
Я тоді буквально втратила контроль над емоціями. Кричала на брата, на батька, називала їх по-різному, сказала, що так і знала. Раз за 22 роки до мене ставлення не змінювалося зовсім, то чого б йому зараз ставати кращим.
Я взяла свої якісь ще давні заощадження, речі та поїхала автобусом до міста. Пам’ятаю, тоді цілий день минув, доки ми з Микитою нарешті зустрілися. А мій день народження ми святкували з чаєм у гуртожитку.
Проте я була щаслива. Для мене почалося нове життя. Зі своїми мінусами, радощами та розчаруваннями.
Насамперед, я боялася залишитися одною, без мого хлопця, без грошей. Тоді б не залишалося нічого іншого, як з опущеною головою повертатися до рідного села і стати там посміховиськом. Але в Микиті я не помилилася. Згодом він став мені чоловіком, якого я дуже люблю досі.
Сяк-так ми знайшли роботу. я влаштувалася продавцем у великому зоомагазині. Оскільки з тваринками я ладнала, для мене це був відпочинок, а не робота. Кілька разів на день повозитися з мішками з кормом та вислухати сумні історії від покупців про те, що їх собачка не хоче їсти харчі, що коштують дорожче за мій денний раціон.
Я не спілкувалася з ріднею. Тому коли Микита розповів про можливість переїхати в іншу країну на роботу, я трохи замислилась. Потрібно було попрощатися, чи що. Але потім щось накотило,негативні спогади, і я відмовилася від цієї ідеї. Не хотіла псувати собі настрою, мабуть. Та й що б я сказала, я їду, бувайте?
Чотири роки ми прожили у Європі. Уявіть собі мене, яка ще вчора доїла корів, а тепер попиває гірку каву в центрі Праги. Добре хоч Микита знав мову. А там та його знайомі допомогли. Ми влаштувалися, живемо тепер у хорошій квартирі, хоч і не своїй. Але, як я зрозуміла, півсвіту не мають своїх апартаментів і зовсім не переживають з цього приводу. Ось і я особливо не парюся.
А півроку тому мені наснився рідний будинок у селі. Мама, тато, навіть брат. А сумна мама сиділа на лавці і дивилася прямо на мене. Розповівши про свій сон чоловікові, вирішила з’їздити на батьківщину. Ненадовго, на тиждень. Насамперед я, звичайно ж, попрямувала до села. На жаль, приїхала я надто пізно.
Мене зустріла мати. Вона сиділа і розмовляла з сусідкою, огрядною жінкою, яку я ще пам’ятаю з дитинства. Побачивши мене, мама із зусиллям піднялася і обняла спочатку мене, а потім і чоловіка. Мені було ніяково, адже я вперше приїхала за довгі роки. Без попередження, але хоча б із гостинцями. Почала розпитувати, які новини, чи одружився брат.
Тоді мама зі сльозами на очах відповіла, що немає вже ні брата, ні батька. Років за півтора після мого відходу брат розійшовся з черговою подругою. Напився страх. Тато поїхав шукати його машиною і тільки пізно вночі побачив його сплячим біля ставка. Завантаживши брата, повертався, але не впорався з керуванням. Ось так раптово не стало обох.
Я навіть уявила, як це було. Відспівувати обох, найближчих людей. Поки я була далеко. Просто нестерпно.
Тоді я попросила Микиту поїхати до міста, до готелю. А сама провела ніч і майже весь наступний день із мамою. Ми багато говорили, плакали, згадували. Я все думала, наскільки сильною може бути любов матері до дитини. Чи готова вона мені пробачити? Але час минав, і мені час було їхати.
Тоді я пообіцяла мамі, що скоро повернуся, може, заберу її до нас, щоб вона сама не коротала свого віку без рідної душі. Але вона відповіла мені, що їй не треба цього. Вона хоче залишитися тут, де все так добре знає і де має хоч якісь знайомі обличчя. Попросила у мене вибачення за те, що не зупинила. І благословила мене й мого чоловіка.
Так я дізналася, що тепер моя сім’я – це мій чоловік. Адже мама буде далеко від мене. Як фізично, так і ментально. Це нічого, я все розумію. Свій вибір я зробила не зараз, а ще тоді, коли тато та брат були живі. Чи погана я людина, чи зробила я безвідповідальний вчинок свого часу? Мабуть, судити не мені.
Але зробленого не повернути і треба якось жити далі. Усі мають якісь сімейні драми. А я не така людина, щоб нюні розвішувати. Але в моїй душі відтоді ніби справді щось зникло. Якесь тепле почуття. Шкода, але нічого з цим вдіяти не можу.
Однак моє життя продовжується, і треба рухатися вперед. Назустріч майбутньому. тривожно, що залишаю маму в Україні при такій ситуації. Але я їй сказала, що вона у будь-яку мить може переїхати до нас.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
