Я залишила чотирирічного сина на бабусю і поїхала до Польщі шукати кращого життя. І ви знаєте, в мене це вийшло, оскільки саме там я познайомилася з Петром. На даний час я чекаю від нього дитину. І тепер я в роздумах, забирати Артема до себе, чи нехай і дальше живе з бабусею. В селі в нього школа, друзі. Петро каже, що дитина повинна жити з мамою, але щось мені підказує, що з двома я не справлюся.
Мене з дев’яти років виховували бабуся з дідусем, які жили все своє життя в селі.
Мама з татом їхали взимку на автівці, і тато не впорався з керуванням…
Бабуся в мене ще молоденька, їй 56 років.
Так вийшло, що в 20 років я стала мамою. Тато мого сина відмовився від батьківства, а я сильно не наполягала і тести не робила, бо навіщо дитині тато, якого треба “палкою заганяти”.
Бабуся з дідусем мене підтримали, за що я їм дуже вдячна. Але жити в селі мені було дуже важко. Я їздила на роботу в районний центр, але прожити за ці копійки було не легко. Ось я і вирішила поїхати в Польщу спершу на полуницю, а потім і на іншу роботу влаштувалася.
Моєю метою було заробити грошей на хоча б однокімнатну квартиру в районному центрі, ціни в нас не такі вже й захмарні.
Бабуся дала добро, пообіцявши, що подбає за сина, якому на той час вже чотири роки виповнилося.
Я багато грошей додому не передавала, оскільки бабуся сама казала, щоб я краще складала на житло. Їм пенсії вистачало, в селі є магазини, нікуди їздити не потрібно за продуктами, а одяг для Артема я час від часу привозила сама.
Син за мною сумував, як і я за ним, але іншого виходу я не бачила.
Одного дня не стало мого дідуся. Я приїжджала з ним попрощатися. І ось бабуся залишилася лише з Артемом.
– Він моя віддушина! Не знаю, що б я робила сама!, – повторювала мені по телефону бабуся.
Я так і працювала в Польщі, поки одного дня не познайомилася з нашим українським хлопцем Петром.
Я відразу ж йому розказала про сина. Він не був проти, і при першій же можливості я його познайомила і з Артемом і з бабусею.
Петро всім сподобався, але пробули ми в Україні не довго, бо робота чекала. Попрощавшись знову з рідними людьми ми повернулися в Польщу.
Через два роки Петро запропонував назавжди повернутися на Батьківщину. В нас вже справді була на руках хороша сума грошей, за яку ми могли б придбати невеличку квартиру.
Поки шукали хороший варіант, зупинилися у бабусі.
І мене трохи здивувало те, що вона раз у раз повторювала, що їй з Артемом дуже добре. Що вона звикла, і взагалі, йому тут і до школи близько і друзів він гарних має.
Словом, давай вона просити, щоб мій син залишився з нею.
Ми з Петром вирішили, що поки купимо квартиру, поки зробимо ремонт і обживемось, нехай Артем поживе з бабусею.
Вже півтора розу з повномасштабного вторгнення минуло. Я хотіла забрати сина до себе, але подумала, що в селі йому буде безпечніше.
А на даний час я при надії від Петра.
Останній раз коли я з ними зустрічалася, бабуся сказала навіть не думати про те, щоб забирати Артема.
– В тебе скоро буде чим зайнятися. Артем вже до мене звик!
Але я не знаю, чи правильно все роблю. Петро не проти мого сина, і він каже, щоб ми жили всі разом. Але в мене дедалі більше закрадається думка, що бабуся права.
Я відвикла від сина, і не знаю, чи зможу я впоратися з двома дітьми.
Як ви вважаєте, чи нормально це, щоб дитина жила з бабусею, а не з мамою?
Я відвідую його часто, і купую все необхідне, але чи цього достатньо?
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua