Я залишилася в квартирі, де на кожен квадратний метр було витрачено забагато зусиль і ще більше нервів. Володя пішов, залишивши мені ідеальні стіни та рахунок на 12000 за останні будівельні матеріали, які нам більше не знадобляться разом. Квартира виглядала дорого, але пахла пусткою, яку не заповнити жодним дизайнерським декором. Цікаво було тільки одне — чи вартував цей блиск того, що ми зруйнували до самої основи

Стіни нашої квартири вкрилися дрібними тріщинами ще задовго до того, як я вперше взяла до рук шпатель. Ми з Володею прожили в цьому панельному будинку дванадцять років, і кожен кут тут був просякнутий нашою мовчазною згодою не помічати очевидного. Катерино, нам треба щось змінювати, сказав він одного вечора, розглядаючи жовту пляму на стелі в кухні. Я тоді лише кивнула, не підозрюючи, що під шаром старої фарби ховаються не лише бетонні плити, а й роки нашої взаємної глухоти.

Ми вирішили почати з вітальні. Запах пилу та старого клею миттєво заповнив простір, витісняючи затишок, який ми так старанно імітували. Коли перша смуга шпалер з тріском відійшла від стіни, мені здалося, що це крикнув хтось із нас. Володя працював зосереджено, його рухи були різкими, майже механічними. Він завжди любив порядок, але зараз цей порядок став його зброєю проти моєї незграбності.

— Ти знову не так тримаєш валик, Катю. Скільки разів повторювати?

— Я намагаюся, Володю. Це просто інструмент, не треба робити з цього щось погане.

— Справа не в інструменті, а в твоєму ставленні. Ти все робиш абияк.

Він відвернувся, і я побачила, як напружилися м’язи на його спині. Повітря стало густим, важким, наче ми були зачинені в скляній банці. Я дивилася на свої руки, забруднені білою емульсією, і відчувала, як всередині щось обривається. Це не був просто ремонт. Це була інвентаризація нашого спільного життя, де кожна зламана плитка ставала доказом моєї провини.

Наступного дня ми поїхали обирати підлогу. Величезний будівельний гіпермаркет зустрів нас гуркотом візків та сліпучим світлом ламп. Ми стояли перед рядами ламінату, і вибір кольору перетворився на справжню битву. Я хотіла світлий дуб, щоб у кімнаті було більше світла, він наполягав на темному венге, бо це солідно.

— Твій вибір зробить квартиру схожою на лікарняну палату, — кинув він, навіть не дивлячись на мене.

— А твій — перетворить її на підземелля. Чому ти ніколи не слухаєш мої поради?

— Бо твої поради зазвичай не мають сенсу. Ти живеш емоціями, а я — фактами.

Люди навколо озиралися, але нам було байдуже. У той момент цей шматок пресованої деревини став центром нашого всесвіту. Я бачила в його очах не чоловіка, з яким ділила ліжко та сніданки, а чужинця, який зневажав кожен мій крок. Ми повернулися додому в повній тиші, яка була гучнішою за будь-який крик.

Вдома нас чекав безлад. Відсутність меблів оголила всі недоліки кімнати. Я сіла на підлогу, вкриту газетами, і раптом зрозуміла, що ми намагаємося залатати діри в домі, коли в наших серцях зяють величезні прірви. Володя почав зчищати стару фарбу з підвіконня. Металевий скрегіт різав вуха, проникаючи глибоко в голову.

— Нам треба поговорити про те, що відбувається, — сказала я тихо.

— Про що саме? Про те, що ти не замовила плінтуси вчасно?

— Ні, про нас. Про те, що ми перестали бути командою.

— Не вигадуй драм, Катю. Просто всі втомилися від цього бруду.

Він не хотів заглядати глибше. Йому було зручніше звинувачувати в усьому обставини, затримку доставки чи неякісну штукатурку. Але я бачила, як він уникає мого погляду. Наші розмови стали схожими на обмін короткими звітами: що куплено, що зроблено, скільки грошей залишилося. Жодних теплих слів, жодних доторків. Навіть випадкове зіткнення руками біля відра з водою викликало в нього роздратування.

Одного вечора, коли дощ нещадно бив у шибки без штор, ми розбирали стару шафу в спальні. За нею я знайшла пачку наших старих фотографій. На них ми усміхалися, трималися за руки, ще не знаючи, що через роки будемо ділити територію як вороги. Я показала одну з них Володі.

— Пам’ятаєш, як ми були щасливі в тому маленькому будиночку біля моря?

— Це було давно. Тоді в нас не було іпотеки та дірявого даху.

— Але в нас було розуміння. Куди воно зникло?

— Воно пішло разом із ілюзіями. Поклади фотографії, нам треба встигнути винести сміття до ночі.

Його голос був сухим, як наждачний папір. Я відчула, як у горлі з’явився клубок. Не було ні сліз, ні істерик, лише холодне усвідомлення того, що людина поруч зі мною стала мені абсолютно сторонньою. Ми продовжували тягати важкі мішки, виносити уламки нашого минулого на смітник, і з кожним таким мішком я відчувала дивну полегшення. Наче ми виносили не будівельне сміття, а рештки наших сподівань.

За тиждень почалися проблеми з сантехнікою. Труби в ванній виявилися гнилими, і вся наша нова плитка була під загрозою. Це стало останньою краплею. Коли майстер сказав, що треба все розбивати, Володя просто вибухнув. Він звинувачував мене в тому, що я наполягла на терміновому ремонті, що я обрала дешевих робітників, що я взагалі затіяла цю перебудову.

— Це ти хотіла змін! Ти вічно незадоволена тим, що маєш! — кричав він, стоячи серед руїн ванної кімнати.

— Я просто хотіла, щоб ми жили в нормальних умовах! Чому ти завжди робиш мене винною?

— Бо ти нездатна нести відповідальність за наслідки своїх бажань!

— Наслідки? Наслідок у нас один — ми не терпимо одне одного!

Ці слова повисли в повітрі, наче отруйний газ. Він замовк, важко дихаючи. Його обличчя, заплямоване цементом, виглядало старим і втомленим. Я дивилася на нього і не впізнавала. Де той чоловік, який обіцяв бути поруч і в радості, і в горі? Тепер наше горе вимірювалося кількістю зіпсованого кахлю.

Ми провели ту ніч у різних кімнатах. Я спала на розкладному ліжку в вітальні, де пахло фарбою і самотністю. Під стелею висіла гола лампочка, яка відкидала довгі, потворні тіні на стіни. Я думала про те, що ремонт — це не про фарбування стін. Це про розтин. Ми розітнули наш шлюб і побачили, що всередині все давно згнило, як ті труби під плиткою. Ми лише робили вигляд, що все добре, поки зовнішня оболонка була цілою.

Зранку Володя почав збирати свої речі. Не всі, лише найнеобхідніше. Він робив це мовчки, акуратно складаючи сорочки в сумку.

— Куди ти? — запитала я, стоячи в дверях.

— Поживу в матері. Мені треба подумати.

— Ремонт ще не закінчено.

— Цей будинок вже ніщо не виправить, Катю. Ти сама це знаєш.

Він пішов, залишивши мене серед наполовину обідраних стін та банок із ґрунтовкою. Я сіла на підлогу і почала просто розмазувати фарбу по стіні рукою. Це було безглуздо, але приносило якусь дику насолоду. Я була сама у великій, порожній квартирі, яка більше не була домом. Це був будівельний майданчик мого нового життя, де я не знала, з чого починати фундамент.

Минуло кілька тижнів. Я продовжувала ремонт сама. Наймала людей, контролювала процеси, вибирала колір штор. Володя іноді дзвонив, щоб дізнатися технічні деталі, але його голос був формальним, як у страхового агента. Коли квартира була нарешті готова, вона виглядала ідеально. Світлі стіни, які я так хотіла, нова підлога, сучасне освітлення. Але в цій красі було щось мертве.

Я ходила по кімнатах, де кожен кут нагадував про сварку. Ось тут ми кричали через вимикачі. Тут він штовхнув тумбочку так, що на стіні залишилася вм’ятина, яку тепер приховувала картина. Реновація завершилася, але під новим шаром штукатурки все одно залишалися ті самі старі стіни. І ми з Володею не стали новими людьми.

Одного разу він прийшов, щоб забрати решту речей. Він пройшовся по квартирі, заглянув у кожну кімнату.

— Гарно вийшло, — сказав він, зупинившись у вітальні.

— Так, як ми і планували.

— Ні, Катю. Так, як ти хотіла. Я тут зайвий.

— Ти сам вирішив піти.

— Я пішов, бо не було куди повертатися. Навіть із новими стінами.

Він забрав сумки і вийшов. Я зачинила за ним двері і вперше за довгий час відчула справжню тишу. Не ту гнітючу тишу, що була під час ремонту, а порожнечу. Я дивилася на своє відображення в новому великому дзеркалі в коридорі. Жінка в ньому виглядала впевненою, але в її очах було стільки запитань, на які не було відповідей.

Ми часто думаємо, що зовнішні зміни можуть врятувати те, що руйнується всередині. Що нова кухня чи перепланування кімнат поверне втрачену ніжність. Але чи можна оновити почуття лише за допомогою інструментів та грошей? Чи не є ремонт лише приводом нарешті побачити справжнє обличчя того, хто поруч, коли зникає весь зовнішній блиск і залишається тільки груба реальність?

Тепер я живу в цій ідеальній квартирі. Кожна річ на своєму місці, все блищить новизною. Але іноді вночі мені здається, що я чую, як під новою фарбою знову тріщить бетон. Чи варто було руйнувати все до заснування, щоб збудувати красиву, але холодну пустку? І головне — чи зможемо ми колись зрозуміти, коли саме потрібно зупинитися і почати латати не стіни, а свої душі?

Як ви вважаєте, чи здатен спільний побутовий виклик дійсно перевірити стосунки на міцність, або ж він просто швидше проявляє те, що вже давно було зламане?