Я завтра о дев’ятій іду до нотаріуса забрати назад квартиру вартістю 120 000 доларів, яку рік тому переписала на невістку, бо так просив син. А вчора зайшла без дзвінка й побачила за столом чужого чоловіка, суші і букет, який коштує мою місячну зарплату. І тепер я точно знаю: ці гроші більше не підуть на дітей

Так, це означає, що я піду проти слова, яке дала Борису, коли він просив мене про це перед самим кінцем. Але інакше я просто не можу. Ірина каже, що дітям потрібна мама, яка посміхається і живе, а не та, що ночами ридає в подушку.

А я бачу лише одне: минув рік і три тижні, як сина не стало, а вона вже живе так, ніби його й не було ніколи. Вчора зайшла до них без попередження о сьомій вечора і ледь на ногах встояла.

Відчинила мені Ірина в новому шовковому халаті кольору пудри, волосся щойно вимите, на губах яскраво-червона помада, якої я раніше в неї ніколи не бачила.

— Олено Василівно, добрий вечір! Ви так вчасно, ми саме вечерю закінчуємо.

Я зазирнула через плече і побачила на кухні чоловіка років сорока п’яти в гарній світлій сорочці. Він розкладав по тарілках суші з того дорогого місця на Соборній і наливав у келихи червоненьке.

— А це хто? — тільки й змогла я сказати.

— Це Сергій, мій колега з відділу. Ми сьогодні великий проєкт закрили, а потім вирішили вдома повечеряти, бо вже пізно. Дітей я о восьмій поклала спати.

— Зрозуміло. Я на п’ять хвилин, просто глянути на дівчаток.

— Звичайно, заходьте, вони сплять міцно.

Я пройшла повз кухню й зупинилася. На столі стояла величезна коробка суші, полуниця в шоколаді, кришталева ваза з білими ліліями і листівка з золотим тисненням. На підвіконні красувалася нова кавомашина, якої ще місяць тому не було. Пахло дорогими спеціями, її новими духами і ще чимось святковим.

— Ти ж казала, що будеш обережніша, поки все не вляжеться, — тихо сказала я.

— Мамо, я просто вечеряю з людиною, з якою працюю п’ять років. Нічого страшного в цьому немає.

— А те, що ти тиждень тому на корпоративі до четвертої ранку була, а потім на два дні в Яремче з подругами поїхала — це теж просто вечеряєш?

— Я дітей до мами відвезла на цілу добу. Вони навіть не зрозуміли, що я відсутня.

— А фото в блискучій короткій сукні й на високих підборах у сторіз — це теж діти не побачять?

Вона тільки знизала плечима й долила собі червоненького.

Мене звати Олена Василівна, мені шістдесят два роки. Живу в Вінниці у звичайній двокімнатній квартирі на п’ятому поверсі без ліфта. Працюю головною бухгалтеркою в дитячій поліклініці вже двадцять сім років — зарплата не космічна, але вистачає, ще й на подарунки онучкам лишається. Люблю в’язати складні норвезькі светри, викладаю фото в інстаграм, маю майже три тисячі підписників і навіть іноді беру замовлення. Це моє маленьке хобі і спосіб хоч трохи відволіктися.

Колись у нас з чоловіком було двоє дітей — син Борис і донька Марина. Чоловік пішов з сім’ї, коли Борису було дванадцять, я більше не заміжня. Марина чотирнадцять років тому поїхала до Польщі, там вийшла заміж за місцевого хлопця, народила двох діток і вже отримала громадянство. Приїжджає тепер раз на рік на два тижні.

Борис залишився тут. Закінчив університет, пішов в айті, став старшим розробником, заробляв дуже добре. З Іриною познайомились на роботі, побралися швидко, через пів року після знайомства. Я їм на весілля віддала свою трикімнатну квартиру в центрі на Соборній — ту, що ще від мами дісталася. Сама переїхала в меншу на околиці.

Вони зробили там шикарний ремонт: теплі підлоги, кухня на замовлення, величезна ванна з гідромасажем. Народили двох донечок — Поліну, якій тепер дев’ять, і Соломійку, шість з половиною. Я завжди була з тих свекрух, що не лізуть. Приходила тільки коли просили, забирала дітей зі школи й садочка, водила на гуртки, якщо Ірина на нараді чи дедлайні.

Рік і три тижні тому сина не стало. Перед самим кінцем він покликав мене і шепотів: «Мамо, перепиши квартиру на Іру. Щоб діти точно мали своє житло. Щоб ніхто не чіпав». Я пообіцяла.

Я пішла до нотаріуса через тиждень після похорону і все переоформила на Ірину. Думала, так правильно — діти захищені, квартиру не продаси без органу опіки, все по закону.

Перші пів року Ірина була тиха й сумна. Ходила в темному одязі, не фарбувалася, волосся завжди в хвіст, майже не виходила з дому. Я щодня приходила, варила борщі, пекла пиріжки, забирала дівчаток до себе на ніч, щоб вона хоч трохи поспала. Потім вона повернулася на роботу віддалено. Купила нову машину — сказала, що стара вже зовсім не їздить. Я промовчала.

А потім все почало мінятися. Спочатку маленькі поїздки — то на день у Київ на шопінг, то на ніч до сестри в Хмельницький. Потім вже на вихідні в Одесу, потім у Буковель на три дні з подругами. Дівчатка поверталися щасливі, розповідали, як каталися на тюбінгах і пили гарячий шоколад із зефірками. Я мовчала.

Потім почалися корпоративні вечірки. Приїжджала додому о другій-третій ночі, таксі замовляла. В інстаграмі з’явилися фото в блискучих сукнях, з келихом шампанського, широка усмішка. Підпис: «Нарешті відчула себе живою».

Потім подруга скинула скрін — Ірина зареєструвалася на якомусь сайті. Свіжі фото з новою стрижкою каре і чубчиком, професійний макіяж. В анкеті: «Люблю подорожі, хорошу кухню і щирих людей».

А вчора — цей Сергій за столом, суші, червоненьке, величезний букет лілій і листівка.

Коли він пішов, я повернулася ще раз.

— Ірино, скажи чесно, ви з ним зустрічаєтесь?

— Олено Василівно, ми просто добре спілкуємося. Він розлучений, до речі.

— І що далі?

— Поки що просто вечеряємо іноді. Мені приємно, коли хтось дбає, слухає, сміється разом.

— Рік минув, Іро. Рік і три тижні.

— Я знаю. І знаю, що мені тридцять п’ять, а не вісімдесят п’ять. Я більше не хочу прокидатися від того, що плачу в подушку.

— А квартира? Я її на тебе переписала, бо так Борис просив. А якщо ти нового чоловіка приведеш? Що тоді з дітьми? З нашим спільним домом?

— Поки що нікого не привела. А якщо колись приведу — це буде мій дім. І мої діти.

Я вийшла з під’їзду, дійшла до своєї зупинки і до ранку не зімкнула очей. Зранку зателефонувала нотаріусу — завтра о дев’ятій. Хочу повернути квартиру назад на себе. Нехай стоїть на мені. Якщо Ірина колись заміж вийде — хоч матиму хоч якийсь важіль, щоб діти не залишилися без нічого. Якщо ні — перепишу безпосередньо на Поліну й Соломійку, коли вони підростуть.

Я розумію, що вона молода, гарна, добре заробляє, має повне право на щастя. Розумію, що життя не стоїть на місці і чорну хустку до старості не носять. Але рік і три тижні — це так мало. А квартира — це останнє, що лишилося від сина. Від наших з ним планів, від того, як ми мріяли, що там онуки зростатимуть.

Скажіть, люди добрі, я зовсім відстала від життя чи маю право хоч так себе заспокоїти? Чи правильно Ірина робить, що так швидко вперед дивиться? Чи порушу я пам’ять сина, якщо заберу квартиру назад? Чи є в мене хоч якесь моральне право це зробити? Дуже чекаю ваших думок, бо сама вже серце розривається і не знаю, як далі бути.