Я завжди вважала, що сімейне щастя тримається на дрібницях, але того ранку, коли побачила, як Ігор безсоромно валяється в робочих штанях на моїй свіжій постелі, я раптом збагнула: якщо зараз не зупинити це безладдя, ми обоє загрузнемо в ньому по саме горло.

Минуло лише кілька хвилин від сніданку, а в кімнаті вже стояв стійкий запах мастила й учорашньої вечері. Я ніколи не була панянкою з тонкою душевною організацією, однак терпіння має межі. Поки я провітрювала спальню, Ігор почухав потилицю й похмуро кивнув на мій прасувальний стіл.

– Тамаро, дай мені ще хвилин десять, я після обіду приберу, чесне слово.

– Десять хвилин? – я глянула на нього, мов на чужого. – Ти це казав учора, позавчора і тиждень тому.

Ігор уперто втупився у стелю. Наш син Юрчик саме натягував рюкзак, щоб іти до ліцею, але спинився біля дверей, відчуваючи, що сьогодні в хаті гудітиме, наче у вулику. Я провела рукою по комірці його сорочки й не вимовила ані слова, щоб не виливати на дитину своє невдоволення.

– Тату, я побіг, – тихо кивнув Юрчик. – Побачимось увечері.

– Бувай, хлопче, – кивнув Ігор, навіть не підводячись.

Коли за сином зачинилися двері, я стала навпроти чоловіка.

– Послухай, – сухо почала я. – Ти береш тиждень відпустки, щоб трохи відпочити, а я, виходить, беру додатковий тиждень каторги. Де логіка?

– Тамаро, у мене важка робота. Мені хочеться розслабитися вдома…

– Розслабитися? – перебила його я, вказавши на купу брудного посуду, що пхалася з мийки. – Це не курорт, а спільне житло. Тут живемо ми всі, а не лише ти з телевізором.

Ігор потягнувся до пульта, ніби сподівався натиснути на кнопку й вимкнути мене разом зі світлом. Я вирвала пульт із його пальців і поклала на полицю.

– Сьогодні ти прибираєш кухню й ванну. І міняєш простирадло, на яке смердить бензином.

– Яке ще см… – він замовк, коли я блиснула очима.

– Не хочеш – спатимеш у залі. Діватись нікуди: диван худий, пружини репаються, сама спробувала минулої ночі, – стиха додала я, бо Ігор так хропів, що я втекла на диван, набивши і собі боки, і нерви.

Півдня я провела на роботі, весь час перевіряючи телефон: мовляв, чи зрушить щось удома. Поки оформляла замовлення клієнтів, у голові туманився один-єдиний образ: Ігор сидить, розвалившись, мов кам’яний лев біля театру, і байдуже гортає стрічку новин. Коли ж повернулася, побачила… диво. У мийці сяяли каструлі, підлога в коридорі блищала, а в кутку кухні парував борщ.

– Ти це зробив? – я ледь не впустила сумку.

– Хотів показати, що можу, – стоптаними капцями він черкав по плитці. – І то ще не все. Постіль теж свіжа, перевіриш.

Серце в мене сіпнулося: спершу від радості, потім від обережності. Не поспішила хвалити, сіла за стіл і налила собі борщу. Аж раптом Ігор присів поруч.

– Тамаро, я справді не помічав, як воно все на тобі. Може, тому, що ти ніколи не скаржилась.

– А треба було? – я вмочила ложку в тарілці. – Мовчання не означає, що легше.

– Знаю. – Він стис губи, шукаючи слова. – Я, мабуть, захурдився в тій майстерні й уявив, що вдома час завмирає разом зі мною.

Я обережно подалася вперед.

– Час не завмирає. Я старію швидше за тебе, якщо тягну все сама.

Чоловік похитав головою.

– Слухай, ми ж команда, правда? Давай так: вечорами після роботи я беру на себе посуд, в суботу пилосошу, а у вівторок виношу сміття і міняю пакет. Ти виручиш мене зі шкарпетками й сорочками, бо я їх, чесно, переплутую на 60 градусах.

Я скривилася, пригадавши, як його вовняний светр колись перетворився на дитячий.

– Домовились.

Раптом у коридорі заскрипів замок: Юрчик повернувся зі школи.

– Ого, тут пахне! – він зазирнув на кухню й притих, спостерігаючи за нами. – Ви що, помирилися?

– Ми й не сварилися, – Ігор підморгнув йому. – Просто домовились, що будемо жити цивілізовано.

– Добре слово, – усміхнулася я. – Цивілізовано.

Минув тиждень. Ігор дотримувався графіка, хоч інколи, либонь, кусався зсередини: бачилися ми не перший день. Його старання не залишились непоміченими: у п’ятницю я напекла штруделів, а в суботу ми поїхали разом на базар за свіжими яблуками. Дивина, але він навіть запропонував вибрати нові штори для вітальні.

– Може, зелені? – спитав, розглядаючи рулон тканини. – Очі відпочиватимуть.

– Ти й справді почав дивитись на кольори, – не втрималась я від жарту.

– У мене раніше все було чорно-біле, – зізнався він. – Робота – диван, робота – диван. А тут, виявляється, є ще жінка, син, домашній простір.

Ми повернулися додому, розвішали нові штори, і я помітила в очах чоловіка те, що давно зникло: живий блиск. Увечері Юрчик робив уроки, а ми сиділи на кухні з чаєм.

– Тамаро, – Ігор заломив пальці, – я не можу обіцяти, що стану ідеальним, але хочу спробувати. Якщо зірвусь, тягни мене за вухо до роботи.

– За вухо не буду, – всміхнулася я. – Але нагадаю, що ми команда.

Він видихнув, ніби з нього спала важка броня.

– Я боявся програти дивану. Програв би тебе – тоді вже точно не було б кого рятувати.

Я накрила його руку своєю й відчула, як спина розслабляється: нарешті не сама.

А тепер, друзі, розкажіть мені щиро: ви б пробачили такому домашньому “ледарю” і дали другий шанс? Чи, може, виставили б валізу за поріг, не озираючись? Як ви вважаєте, що сильніше змінює людину – суворий ультиматум чи терпляча любов?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений