Я зневажала Христину з першого погляду, вважаючи, що вона не гідна мого Олега, адже я вкладала в нього всю свою душу і всі гроші. Навіть коли син зробив свій вибір, я продовжувала боротьбу за його краще життя, не підозрюючи, чим закінчиться моє втручання

Я, Галина, завжди мріяла про краще життя для свого єдиного сина — Олега. Сама я виросла в бідності, і мені довелося пройти через багато випробувань, щоб чогось досягти. Я пам’ятаю кожен свій день: дві, а потім і три роботи, щоб забезпечити Олегові гідне дитинство, освіту, купити йому новий одяг, а не доношувати чиїсь речі, як це доводилося мені.

Мій чоловік, батько Олега, не став жити з нами, коли синові було лише п’ять. Не стало його, коли ми вже звикли до нашого спокійного життя вдвох. Я знала, що тепер вся відповідальність лежить лише на мені. І я не збиралася відступати.

Олег був моєю гордістю. Він добре вчився, завжди був вихований і шанував старших. Я вкладала в нього не тільки гроші, а й душу. Я хотіла, щоб він став справжнім чоловіком, забезпеченим, з хорошим становищем у суспільстві. Я відмовляла собі абсолютно у всьому. Жодного зайвого придбання, жодної поїздки на відпочинок — усе для Олега. Навіть коли він вступив до університету, я продовжувала працювати на повну силу, щоб оплатити його навчання і забезпечити його житлом, яке ми з ним потім придбали разом, звісно, з моєю основною частиною грошей.

Я завжди уявляла собі, що поруч із моїм сином буде гідна дівчина — освічена, з хорошої родини, яка розумітиме його цінність і допомагатиме йому у житті, а не стане тягарем.

І ось, коли Олегові було двадцять п’ять, він привів додому знайомитися Христину.

Перше враження було, як кажуть, не дуже. Вона була вдягнена якось занадто просто, навіть неохайно, на мій смак. Трималася вона скуто, а відповідала на мої запитання якимись односкладовими фразами. Я відразу відчула — це не наш рівень.

—Мамо, це Христина, — сказав Олег. — Ми зустрічаємося вже пів року.

—Дуже приємно, — промовила я, ледь стримуючи своє незадоволення.

—Взаємно, — відповіла Христина, опустивши очі.

Весь вечір я намагалася її розговорити, довідатися про її родину, роботу, плани. Виявилося, що вона працює консультантом у невеликому магазині, живе з матір’ю у маленькій квартирці на околиці міста. Про вищу освіту вона тільки мріє, бо не має змоги її оплатити.

—А чим ти плануєш займатися в житті далі, Христино? — запитала я прямо.

—Хочу отримати освіту, але зараз це неможливо, — тихо відповіла вона.

—Олеже, може, ти проведеш Христину? — перервала я розмову, зрозумівши, що цей вечір не принесе мені радості.

Коли вони пішли, я не знаходила собі місця.

—Олеже, синку, ти серйозно? Ця дівчина? — почала я, як тільки він повернувся.

—Мамо, вона мені подобається. Вона добра і щира, — відповів він спокійно.

—Добра? Синку, тобі потрібна партнерка, яка буде тебе стимулювати, підтримувати твій статус, а не тягнути тебе вниз! Я не для того стільки працювала, щоб ти зійшовся з дівчиною, яка не має нічого за душею.

—Не говори так, мамо. Христина чудова.

Наступні місяці були наповнені моїми спробами переконати Олега, що Христина йому не пара. Я наводила тисячі аргументів, розповідала про гідніші кандидатки. Але Олег, завжди такий слухняний і поступливий, уперше пішов проти моєї волі.

Через рік вони оголосили, що одружуються. Це був для мене справді нелегкий момент. Я намагалася не допустити цього, але Олег сказав рішуче.

—Мамо, ми одружуємося. Ти можеш прийняти це або ні.

Я, звісно, не могла не прийти на весілля. Воно було скромне, тому що я відмовилася фінансувати пишне святкування, вважаючи, що Христина не заслуговує на це. Я поводилася стримано, не показуючи свого незадоволення, але й не випромінюючи радості.

Вони почали жити в квартирі Олега. Я часто приходила до них, щоб проконтролювати побут. Мені не подобалося, як Христина веде господарство. Вона часто не встигала, бо продовжувала працювати.

—Ти ж знаєш, що Олег багато працює, — казала я їй. — Ти повинна створити йому ідеальні умови вдома, щоб він міг відпочити.

—Я теж працюю, Галино Володимирівно. І намагаюся робити все, що можу, — відповідала вона.

—Я знаю, що ти можеш більше. Ти маєш бути йому помічницею, а не просто співмешканкою. Я не для цього виховувала сина, щоб він повертався додому, а там безлад.

Одного разу я прийшла до них, коли Олега не було вдома. Христина була дуже засмучена.

—Що сталося? — запитала я, не приховуючи холоду в голосі.

—Мені не вистачає грошей, щоб оплатити частину рахунків, — прошепотіла вона. — Я взяла додаткову зміну, але мені ще не заплатили.

—Я ж казала тобі, що Олег не повинен про це знати, — сказала я. — Він має думати лише про свою роботу. Він — голова сім’ї.

—Я не хочу бути тягарем, — відповіла вона, і на її очах з’явилися сльози.

—Не хочеш, то працюй краще, — сказала я тоді.

Насправді, мені було прикро за Олега. Я бачила, що він любить Христину, але не бачила, що вона робить для нього щось надзвичайне. Вона не була тією ідеальною дружиною, про яку я мріяла.

Так тривало кілька років. Я постійно критикувала Христину, її роботу, її зовнішній вигляд, її кулінарні здібності. Я вважала, що маю право це робити, адже я його мати, і я найкраще знаю, що потрібно моєму синові.

Але одного дня все змінилося. Олег прийшов до мене засмучений.

—Мамо, ми розлучаємося, — сказав він, опустивши голову.

Мене це приголомшило.

—Що? Як? Це ж ти її хотів!

—Це моє рішення, — відповів він. — Я більше не можу.

—Що не можеш? Вона щось зробила? Розкажи мені! — Я намагалася зрозуміти.

—Ні. Я більше не можу жити в постійній напрузі. Я люблю Христину, але… — він замовк.

—Що «але»? Кажи!

—Ти. Твоя постійна критика, твої зауваження. Христина почувається в нашому домі постійно під тиском. Вона старалася, мамо, дуже старалася. Але ти ніколи не була задоволена.

—Я? Я робила це для тебе! Я хотіла, щоб ти мав найкращу дружину!

—Ти хотіла дружину, яка підходить тобі, а не мені. Ти постійно нагадувала їй, що вона недостатньо хороша, що вона нічого не досягла, що вона не має освіти. Ти навіть не давала їй змоги оплатити свою частину рахунків, щоб вона почувалася самостійною.

—Я просто хотіла їй допомогти!

—Ти хотіла її контролювати, мамо. Ти хотіла, щоб вона була вдячна за те, що ти для мене зробила, і не нагадувала мені, що я завжди буду твоїм сином, якого потрібно захищати.

Слова Олега вразили мене. Я ніколи не думала, що мої старання обернуться проти мене. Я працювала, я відмовляла собі у всьому, я хотіла для нього кращого, а тепер він говорить, що я зруйнувала його сім’ю.

Він розлучився з Христиною. Через кілька місяців вона вступила до інституту, попрацювавши ще більше. Я дізналася, що вона не брала жодної копійки від Олега, щоб оплатити навчання. Вона все сама.

Якось я зустріла її на вулиці. Вона змінилася, стала впевненішою, гарнішою.

—Христино, як твої справи? — запитала я.

—Добре, Галино Володимирівно. Я навчаюся, працюю. Все чудово.

—Я хотіла… вибачитися, — сказала я. — Я була не права. Я занадто тиснула на вас обох.

—Я знаю, — відповіла вона. — Ви хотіли для Олега кращого. Але я теж заслуговую на повагу.

Вона пішла. Я залишилася стояти сама. Мій син щасливий, але без неї. А я? Я досі не можу зрозуміти, де помилилася. Чи справді я зруйнувала його шлюб?

Я працювала на трьох роботах, щоб у нього було все. А тепер у нього немає головного — його любові.

А як ви вважаєте, чи повинна мати втручатися в особисте життя сина, навіть якщо вона впевнена, що робить це з найкращих спонукань? Чи мала я право критикувати Христину, щоб захистити Олега від, на мою думку, негідної дівчини?

Ваші думки дуже важливі. Поставте свій лайк, якщо ця історія зачепила вас, і напишіть коментар, щоб ми могли обговорити цю ситуацію.